СТАРИЙ
Хоч вус його, мов сніг, біліє,
Хоч голова вже посивіла,
А серце юне у його!
Хоч підтоптався він літами,
Але іде з молодиками
ї думки СВІЖІ V його.
Хоч на чолі видно морщини,
Хоч боротьба його зсушила,
Але він духом не упав.
Громадську ниву засіває
Словесним хлібом і гадає:
"Колись-то буде урожай"
УТОПЛЕНИЙ
Жене вітер тихо хвилю,
На берег звертає;
Хвиля берег поцілує
І швидше втікає.
Ніби щось вона тихенько
Берегу шепнула,
Ніби скеля на березі
Важенько зітхнула...
Може, хвиля їй сказала,
Як тієї ночі
Наміткою водяною
Закривала очі
Убогому, голодному
Наймиту-голоті,
Що покинув "свято жизні"
Та шубовсть у воду...
Наче неня — його хвиля
Аж у море, щоб не чув він,
Як жінка ридає
Над малою дітворою
Без хліба, без хати...
Тяжко жити убогому,
Тяжко і вмирати.
ДО МУЗИ
Молю тебе, моя благая,
Моя ти, Музо, пресвятая,
Мене сірому не покинь!
Люби мене, як перш любила.
Нехай до самої могили
Мені да світить твій промінь.
З тобою серце молодіє,
З тобою віру і надію
На крашу долю я ношу.
Я поруч тебе не спіткнуся,
Людської кривди не вбоюся
І правду сміло возглашу.
0 Музо! чистая, єдина!
З тобою дома і в чужині
Я духом твердий, наче дуб.
Без тебе немощен я, Музо!
Без тебе духом я недужий,
Без тебе я — холодний труп!..
НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Хвилюй, хвилюй, сердите море,
1 хижим звіром завивай;
Бушуй і скелі на просторі
У білу піну убирай.
Реви, бушуй, сердите море,
Людські ридання заглушай;
І кров, пролитую за волю,
З землі невольної змивай!
Коти* коти сердиті хвилі...
В твою, безодню глибиню
Пішли й мої надії милі,
Пішло усе, що я люблю.
Усе святе, що дух живило,
Що хвилювало в жилах кров —
Ти все те, море, затопило,
Ти вкрало в сироти любов!
Реви ж, хвилюй, сердите море,
І хижим звіром завивай,
Втопи й мене в моєму горі
Або верни мій давній рай!..
Не вернеш тй святого раю,
Зарило ти його на дні —
Той рай ніколи, добре знаю,
Реви ж, бушуй, безкрає море,
І хвилю хвилею вкривай!
Погибло все: душа холоне —
Навіщо ж щиро я кохав?!
29 січня 1876
В БОЛЬНИЦ! ДУШЕВНО НЕДУЖИХ
Сидить на ліжку одинока...
Яка хороша, чорноока,
Рум'янець грає, кров кипить,
Любові жар в очах горить...
До лона руки притискає
І стиха "котика" співає.
Сумна історія її:
Вона не знала батька зроду,
А мати вже на восьмім року
На службу віддала її;
Сім літ за хліб вона служила,
На восьме плату получила.
Пан добрий був — подарував
Разок намиста і хустину...
А навесні господь дитину
їй "несподівано" послав.
За се її недужу, вбогу
Пан з двору протурив, небогу.
Шукать роботи потягла;
Потіль ходила та шукала,
Покіль на улиці упала...
Очнулась вже в тюрмі вона;
"А де дитя моє?" — спитала.
"Його давно вже поховали".
Заголосила, .заревла,
Несамовито закричала,
Одежу на собі порвала
Й "кота" співати почала...
Так третій рік сидить, співає,
Дитину ніби присипає.
ЛЮБЛЮ
Люблю дивитись, як водиця
По білім каменю білсить;
Люблю дивитись, як пшениця
На нивах золотом блищить.
Люблю дивитись, як на небі
Огидливо сходить молодик
І зіркам ясним, мов дівчатам,
На "добрий вечір" шле привіт;
Люблю дивитись, як дівчина,
Обнявшись з парубком, стоїть,
А соловейко недалечко
І заливається й тремтить;
Тоді і я, мов молодію,
І оживаю, і люблю,
І серцем чистим, незлобивим
Усіх людей благословлю...
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ
Федьковичу 1
Вранці-рано по садочку
Мати походжає,
Та на рожі свіжу росу
Краплями збирає;
А ввечері при зіроньках —
Тихою добою,
Своє перше немовлятко
Умиє росою;
Шовковою червоною
Хустиною вкриє,
Спати вложить, заспіває,
Не пісню, молитву:
"Милий боже! Якби знала,
Що моя дитина
Зросте мені на утіху,
На користь Вкраїні,
Я б щоранку до схід-сонця
Росоньку збирала;
Щовечора при зіроньках
Росою б вмивала;
І на квітках, на рожевих
її спати клала,
Шовковою хустиною
її сповивала;
Й гарячими слізоньками
Все б тебе благала,
Щоб моя дитина перша
Росла-виростала!..
Коли б знала, милий боже!
Що моя дитина
Зросте мені на нещастя,
На зраду Вкраїні,
Коли б знала я, що з неї
Слуга кату буде,
Я б на неї наложила
До схід-сонця і*уки,
Я б отрути наварила,
Сповила б в ряднину
І живою закинула б
В колючу тернину..."
Київ, 8 червня 1877
БІЛЯ ЦЕРКВИ
Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий "много літ" кричить.
В молитву єдину всі уста злилися,
Всі дякують богу за вбитих людей;
Хвалити святого гуртом прийнялися
За ріки криваві й тисячі смертей!
А в мене в серці ні молитви,
Ані хвилі в душі нема:
За що хвала? За що молитва?
За що подячливі слова?..
Ні, не молитву і не славу,
Тому, хто підніма війну,
Я чистим серцем нелукавим
Проклін навік пошлю йому...
1. XII. 1877
* *
*
Чого б, здається, бідувати,
Чого б журитися Мені?
Що холодно в сусіда в хаті
Й розбита шибка у вікні,
Що пухне з голоду дітвора,
А грошей і шага нема,
І хліба в хаті і коморі
Не знайде й миша ні зерна?
Чого б, здається, сумувати,
Що за подушне у його
Останню шкапу цінувати
"Начальство" вчора узяло?..
Не слід-бо й справді сумувати,
"Що груш немає на вербі..."
Дурне ти, серце! Час би знати:
"На всіх не стане в нас журби".
♦ *
*
Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий стоїть:
Стереже людей убогих
В сонному селі.
Най сердечнії спочинуть
На хвилину — хоч у сні!
Най у сні хоча забудуть
Голод і нулсду,
Тялску працю нескінченну,
Неволю й тюрму!
В'ЇЗДЯЧИ НА УКРАЇНУ
Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..
О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі —
не виплачу тобі тим волі,
убога родино моя!
* *
Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ'я і неволі —
в кайданах руки я згорну...
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб'є...
Отак, безслідно, без спомину
життя скінчається моє...
Тоді вона — моя єдина,
хіба згадає про мене
і нишком вранці на могилі
мене в молитві пом'яне.
І скаже: "Він умів любити,
його завіт — свята любов!"
О, серденько! На всьому світі
є тільки вічного — любов...
ДО МИКОЛИ ЛИСЕНКА
Вдар по струнах тихесенько,
та про нашу долю
не грай мені веселої,
а заграй смутної...
Легесенько, тихесенько,
мов на сон дитині,
щоб встав образ перед мене
сонної Вкраїни.
Ніч зорява... блідий місяць...
соловей співає,—
мати в хаті голодного
сина присипляє...
Світ на дворі,— із кошари
останню телицю
бере збірщик за податки...
Плаче молодиця!
А от літо... от і жнива:
на вкраїнських нивах
буйне жито, колосисте,
на славу вродило.
От пожали, в копи склали,
у клуню звозили;
змолотили — попродали,
подать заплатили...
Зима, холод; діти плачуть
голодні і голі...
В теплій хаті лічить гроші
Лейба довгополий...
Оттакої-то смутної
заспівай, козаче!
Нехай в пісні і в музиці
Україна плаче...
1881
ФІЛАНТРОПИ
Світлом залита світлиця,
Золото сяє, горить;
Ходять веселії лиця,
Гомін веселий стоїть.
От і,музики заграли,
Танці до світу гули;
Світом вечерять сідали,
Вина коштовні пили;
Чарками вгору махали,
Вбогих здоров'я пили!..
Весело, жваво гуляли,
В південь на спочин пішли...
Так філантропи потіють
Для вбогих, голодних дітей;
Дітки ж, дурненькі, не вміють
Славити "добрих людей"...
ЗАСПІВ ДО ПОЕМИ "ГУЦУЛ"
Ой поля ви, поля!
Мати, рідна земля!
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс!
Він розносив кругом,
І Дніпром, і Дністром,
В Чорне море котив,
Босфор кров'ю поїв.
Од Карпат, за Кубань,
Поза Сейм, за Есмань,
По траві, по степах,
У горах, у ярах.
І на листі в лісах
Блищить, наче роса,
Наша руська сльоза,
Наша тямка лиха.
І блищить, і горить,
Жалем серце гнітить;
Та сльоза гаряче
Душу чулу пече.
Сивий діду Дніпро!
Свої води давно
Ти всі морю віддав,
Собі сліз ти набрав.
І у Дністер, і в Прут
З гір не води течуть;
Не повінь то була,
Що поля залила;
Не водою заливсь
Дніпровою наш низ,—
То з народних із сліз
Береги розійшлись...
Діти руські, ідіть,
Сльози нені утріть!
Нехай промінь весни
Зсушить сльози старі.
Яворів, ЗО червня 1884 р.
СПОДІВАННЯ
В душі пекли гарячі муки,
На серце скорби налягли...
І ми, до бога звівши руки,
Недолю та людей кляли.
Ми сподівались: сонце зійде,
День тьму розгонить навісну;
Настане світ, і правда прийде,
Всім приведе красу-весну...
Ми сподівались, ждали, лсдали,
Ждемо й тепер... весни нема,
А перед нами і за нами
Холодна, темная зима!..
РОЗМОВА МУЗИ З ПОЕТОМ
(Із Альфреда де Мюссе 1)
Присвячую В. П. докт. проф. Омеляну Огоновському 2
М у *за
Поете мій! З тривожним сподіванням,
Даремно нудячись, зову тебе;
Даремно я на ніжне раювання
Спішу з коханням чистим до тебе...
Поете! Голосу твого не чую:
Скрізь тиша в домі, як в труні,
І мовчки я одна стою, сумую;
Журливо, тяжко тут отак мені,
Як матері на свіжій тій могилі,
Де син її спочив, одинчик милий!
Поет
Перед тобою знов я, Музо,
Упившись мріями, стою!
Знов я недужою душею
Твій вплив небесний пізнаю...
Людське життя бажав спізнать я,
Йому оддавсь,— даремна річ:
Сушили грудь мою страждання,
Проклін та сльози день і ніч...
Коли ж палка твоя любов,
Я пісню заспіваю знов.
Муза
Нащо ж, поет, на довгу ти розлуку,
Скалси, так часто кидаєш мене?
Шукаючи любов, знаходиш муку,
Як хвилею журба журбу жене.
Всю ніч тебе даремно дожидаю,
Томлюся тугою,— тебе нема!
ї звідкіль виглядать тебе, не знаю...
ї ніч проводжу я в сльозах сама.
Даремно жду коханого привіту,
Округ мене скрізь темрява стоїть
Не тим огнем душа твоя нагріта,
І мрія вже не та в тебе мигтить.
Весну життя, і молодість, і силу
По вітру десь розвіяв марно ти,
Тепер й мене, подругу незрадливу,
Вернувшися, чи опізнаєш ти?
Дивись, зав'яли вже в садку навіки
Твої колись коханії квітки.
Згадай: любив ти рожі і гвоздики,
Барвінок, чорнобривці, нагідки...
Ти пестив їх і інколи сльозою
У ясну ніч скропляв їх лепестки,
їх умивав, неначе ніч, росою...
Поете! я похожа на квітки!..
Покинеш музу — вір: ти пожалкуєш.
В пустині, знай, не іїадає роса;
Натхнення і пісень моїх не вчуєш,—
Навік вони полинуть в небеса.
Поет
В долині рожа зав'ядала,
Недовгії проживши дні,
А біля неї розцвітала
Друга, пишніша од її.
Росте одно, друге вмирає,
І поруч сліз існує сміх.
Усе кінець на світі має,
І обновлення — доля всіх.
Муза
Скрізь плач і стогін чую я,
Сльозами повна всюди хата.
Чи є на світі де сім'я,
Щоб брат не встав на брата?
Усюди кров людська тече,
Скорботи, вбожество усюди
І чорна зрада...