Подивився та тоді:
— По указу його імператорського величества — се не моє діло...
Ми тоді зрозуміли оте: "не моє діло" так, що мировий на лініях нічого не тямить, а треба когось більш тямущого. І вгадали. Небавом панич знов кличе громаду і каже:
— Я от землеміра з'єднав, щоб переміряв ваш наділ. Ми йому любенько, не сердячись, знов своє:
— Наділ наш міряний.
— Хто вам міряв?
— Царський ланцюжник з посередником.
— Коли-то те було!.. То стара річ.
— Старий віл борозни не псує; сонце яке старе, а однаково про всіх і світить, і гріє.
— Треба мені перевірити...
— Перевіряйте свої, а наших не руште. Не дамо.
— Як-то не дасте?
— Силоміць не дамо, і годі.
Він як озвіриться, як гуконе на нас:
— Ах ви ся'кі-такі дурисвіти! — та тоді як утне по-москов-ськи; мене так соромом і облило, а кум Павло, буцім не чув тієї стидовищної лайки, і каже:
— Пошануйте, паниченьку! Коли не бога і людей, так хоч свої закаблуки, а то так тупотите, що повідбиваєте їх, та й підошвам щось перепаде. Ми вам як слід говоримо: земля наша міряна, перемірювати її вдруге нам не треба; мелсу ми й з зав'язаними очима знайдемо і без начальства нікому не дамо перевіряти. От і все на цьому, і амінь.
Панич аж приском сипле, а ми тихенько слухаємо, нарешті остогидло нам отеє московське батькування, повернулися ми і, не прощаючись з паничем, гайда по домізках.
Йдемо і думаємо:
— А що, як він без нашого спросу почне межувати та міряти...
— Не посміє! Без начальства не можна; нам міряв царський ланцюжник,— мовив Павло.
— А що ти йому вдієш?
— Звісно що: втришия з межі.
— А тебе за те в тюрягу... Ні, так незручно, треба якось інакше доходити ради.
І прирадили ми: коли він заходиться міряти, так нам, чоловікам, в сю справу н$ втручатися, а нехай жіноцтво воює.
Заходився він, заходилися і ми: скоро показався ланцюж-ник, ми зараз усе жіноцтво, усю дітвору на межу: хто з віником, хто з лопатою, хто з лозиною, а ми їм цупко наказали, щоб хоч би там що, а не дали міряти нашу землю, тільки ж без бійки, щоб лаицюжника ніхто й пучкою не торкнув. Рушила наша армія на межу, а ми собі в кущах полягали та чатуємо. Бачим — суне ланцюжник з паничем. Ледве наблизилися вони до межі, а наше військо в один голос як утне:
— Тю-тю-тю! — та порохом вгору. Господи! Наче та чорна хмара насунулася, а з-під неї, немов з пекла, несамовитий галас:
— Тю-тю-тю!
Хто скиглить, хто верещить, а дітвора навзаводи поперед мірщика витинає да верещить!
Постояв мірщик з паничем, подивився, перехрестився, плюнув і назад. Тоді вже ми — чоловіки з-за кущів услід їм:
— Ура! Урра! Уррра!
А вони підтюпцем, підтюпцем до коней; скочили необзир в свою таратайку та на кучера:
— Па-ашол!
Отак і спекалися ми тієї "повірки". Добре. Знов нічого, панич мовчить, а ми і поготів. Минає тиждень, другий, ніякої чутки. Думаємо: забув панич про ту "повірку". Добре, але хтось і каже:
— А що, коли та "цовірка" знов замулить йому, тоді що? Треба б заздалегідь порадитись з ким тямущим.
— Може б, у Київ, та пошукати того самого ченчика, чи кого іншого...
— Той ченчик помер,— каже Петро,— а нові ченці тепер не ті стали; старі, було, тягнуть за правду, а нові — за гроші. Та й не такий тепер час, щоб вештатись по дорогам; сівба — аж-аж! Хіба вже після Пречистої, та чи не зручніше буде вдатися до кого з брехунців?
— Цур їм! — заторохтіли люде.— їм не можна віри йняти; на те вони й брехунці, щоб брехати; вже чи не певніше було до попа, що він скаже.
Тоді громада й вирядила мене, Павла да Василя до попа:
— Порадьте, панотченьку! Так і так. Піп слухав нас, слухав та й каже:
— Не моє діло, шукайте собі поради деінде, а мені не рука, і ніяково, і боязко, щоб часом не вскочить в яке лихо; знаєте, яке тепер врем'я...
— Яке ж воно врем'я,— кажу я,— врем'я начебто як врем'я.
— А таке врем'я, що зараз тебе виславлять соціалістом та до владики, а владика — мене в монастир сажу сіяти... Тепер таке діється... Чули, либонь, про соціалістів?
— Не доводилося, не знаємо, що воно таке, чи люде такі, чи що інше, може, птах який?
— Не люде і не птах, а оті шибеники, що нема їм ні віри, ні бога, ні начальства.
— Он воно що!.. Та нам же що до них? Ми ж ні проти бога, ні проти віри, ми за своє.
— Еге! Так-то так, та я вам ні грач, ні помогач; шукайте собі деінде поради.
— У кого ж нам її шукати? Ми собі гадали, що вже ж най-певніша порада у попа, піп сказано: і помолиться, і напутить, аж ви... До кого ж нам?!
— До того, хто закони знає.
— Себто до кого?
— До адвоката.
— До брехунця... Іги! Ходім, хлопці! Не наше мелеться. Пішли і знов думаємо собі: що ж його діяти? Ніщо більш,
як ждати, дощ за шию не ллє, а косовиця аж кричить.
Увечері під Петра і Павла чуємо, щось біжить по селу з дзвониками: один віз, другий, за ним третій, все з якимись панами і просто на панський двір. У мене зараз-таки мигнула думка: чи не суд отеє з мірщиками? Угадав, на моє воно й вийшло. Ранком чую: урядник бігає по хатах, ґвалтує усе село та загадує, щоб по обідах усі виходили на межу, "повірка" буде...
— Еге! — кажуть наші люде.— Тепер капут нам! Ну що, як відберуть землю!
— Ні вже,— каже Михайло Жеребило, хоч би що, а землі не попустимо; на межі повмираємо, нехай плугом нас ріжуть, не дамо землі.
— Говори до гори! "Не попустимо"... Як ти не попустиш? Начальство — сила, як скаже, так і буде.
— Ви собі як знаєте, а щодо мене, так суди мене чи сенат, чи канат, а не попущу.
— Та вже ж,— кажу я до Жеребила,— що буде, те й буде, а на межу треба йти.
— Ідіть, а я потім...
По обідах я вже взявся за шапку, щоб рушати на межу, аж Михайло сусіль в хату, а за ним і півень наш галаган; вскочив у хату та під піч. Сказати вам — півень той якийсь незвичайний був, усе село його знало,,од людей він не тікав, помани його, скажи: "Тіл, тіл, тіл" — він так до рук і йде; візьми його, посади на плече, він і не стенеться, тільки виведе: кукуріку!
Ну, пішов він під піч, а я собі байдуже, нехай, думаю, вигнати його нікому, старої моєї не було в господі. А Михайло і каже:
— Закортіло мені по дорозі сирівцю, так я отеє до вас.
— Напийся на здоров'я.
Випив він питунець сирівцю і пішли ми. Ледві перейшли греблю, Михайло лап себе за кишеню — і каже:
— Отеє так, люльки відбіг; мабуть, у тебе в хаті забувся, а без люльки мені — що рибі без води. Треба вернуться. їди ти, а я дожену.
Приходжу я на межу, тут трохи що не все село, дивлюся: люде такі суворі, наче озвірені.
— Що воно буде з сього? — питаюся у дядька Опакаса.— Невже одріжуть землю?
— Бодай би тобі за се слово кат язика одрізав! — гримнув на мене дядько і так подивився, що мені аж млосно стало.
Я до другого, до третього, до четвертого,— усі в одно: люто дивляться та:
— Швидше його різачка заріже, ніж він нашу землю поріже.
Згодя прийшла комісія. Лаіщюжник розташовує свої причандали; панич на огирі грає, Жеребило вже біля його, і свитка йому наопашки.
Михайло до панича:
— Так отеє б то, паничу! По-вашому, межа не певна?
— Фальшива.
— Чого ж вона фальшива, хіба того, що не за вас стала? А ви й самі не тямите, де вона повинна бути; вам хтось гавкнув на людей, а ви й віри пойняли.
— Я на плані бачу, що межа не тут.
— А де ж?
— Отам, нижче, за чагарями.
— За якими? Чи не там, де ото поруб великий?
— Який поруб? — питається тороплено панич.
— От бачте і не знаєте, який поруб. Такий-то з вас хазяїн, а там і липи, і берези порубано.
— Та де се саме? Де?
— У лісі, ніде.
— Проведи мене.
Поруб так зачепив панича за душу, що йому вже й про межу байдуже стало.
— Беріть за мною.
Михайло повів; панич їде, а за ним рушило чимало людей; усім стало цікаво: де той поруб. Досталися до чагарника, Михайло і каже паничеві так любенько:
Беріть отією стежечкою, вона прямо до порубу і приведе; та обережно в чагарях; гущавина тут, щоб часом не зачепились; їдьте, мені ніяково йти попереду вас, свитка у мене наопашку, вітер поли роздуває, коли б часом огир не злякався.
Панич їде ходою, огир грає під Ним, баский, славний був кінь, тільки й шкода, що трохи лякливий.
Михайло йде за конем, і ми всі йдемо. Чи проїхав панич гоней двоє чагарями, чи ні, де не взявся зненацька півень, коню під ноги, кінь несамовито вбік, та на диби, потім голову до землі, та як вихоне задом, панич через голову — беркиць об землю, та об пень, кінь через його! Ми всі до панича швидше, думали: чи не вбив його огир. А панич не своїм гласом стогне:
— Ой, ой! Рятуйте! Не треба, не треба! Пустіть душу на покаяніє.
Чуємо: панич верзе якусь нісенітницю, знати, що в голові йому і в очі світ замакітрився. Не диво! Кінь гепонув його головою об пень і печінки йому відбив.
Підвели ми панича на ноги. Овва! Не встоїть! Так і хилиться та стогне; проситься, щоб швидше несли його до матері та присягається, що межі не займатиме. Ми слухаємо, та не тямимо, до чого він присягається. Думаємо собі: збожеволів панич.
А Михайло зараз свитку з себе, розіслав і каже, до нас до всіх:
— Кладіть його на свитку та понесемо в двір.
— А може, не в.двір, а в комісію,— озвався хтось з людей.
— Не треба, не треба комісії,— застогнав панич,— несіть швидше додому... Ой! Помираю...
Понесли, а я тюпки до комісії, не можна було не повідомити і її, вона ж начальство.
Ну, вже що було, як принесли його до будинку, як зустріла його мати, так того й не розказати! Голосіння, сльози, стогін, біганина, сутанія і не сказати яка! Скоро положили люде панича на постіль, нас усіх повиганяли з дому і що там було — я вже не скажу. Нарешті вибіг урядник і погнав на зборню усіх, хто був з паничем у чагарнику.
Сидимо в зборні і не тямимо, чого ждемо: сидимо, вболіваємо, що паничу така пригода лиха склалася, та жалкуємо, нащо він їздив на такому лякливому огирі!.. Далі дивуємо і не тямимо: де той півень взявся?
Жеребило сидить, нікому ні слова, тільки мовчки люльку тягне.
Прибіг становий, звірюкою на людей дивиться, очима примів би, усіх. з'їв.
— Жінки і дітвора геть звідсіль! По домам! — гукнув
він.
"Ну, ну! — думаю собі,— Що воно далі буде! — та сам про себе читаю: "Заступнице усердная! Смирн ворога і супостата нашого".
Тоді становий з урядником в зборню, а на дворі лишив десятників, щоб ніхто з людей не розходився.
Насамперед покликали в зборню Жеребила; довго його там держали; ми думали, чи не б'ють його, так ні, не чути, коли б били, так би кричав.