Ах ти голово!..
— Воля ваша! Про мене... а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..
— Говори!
— Так по-моєму... а проте... воля ваша, ваше добро, як знаєте... А я знов-таки гадаю: і чоловік, і звір, і козявка — коли голодні, дак і зліші, і більше шкодять...
— Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо,— обернувся до мене Іван.
— Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві... молитву чоловік знає,— говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.
— Там і в житах у нас не все благополучно,— промовив наче нехотя дід Трохим.
Іван зупинився і спитав:
— Спаш?
— Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже,— відказав дід.
— Та що ж там таке? Може, вилягло жито?
— Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.
— Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!
— Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.
Іван аж розсердився та до мене:
— Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?
— Од жука бог милував, і мухи не чутно... Та се, пани-ченьку, не моє діло, а токового.
— Тьфу! От чоловік! Кажи що там? — сердячись, крикнув Іван.
— Там... бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула...
— І тільки? — Іван розреготався.
— Мало хіба сього! — відповів дід понуро.
— Хтось завернув, а я відверну.
— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід жахаючись... Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа... Тут без ворожбита не можна...
— І знов ворожбита! — відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.
Гребці садовились обідати, бз^ло їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидалькиками манячили і сиві вуси, були й парубки.
— Помагай бог! День добрий... з суботою вас! — поздоровкалися ми до гребців.
— Дякуємо, і вас поздоровляємо.
— Хліб да сіль.
— Просимо з нами.
— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану сорочку. Семен підняв трохи бриля і почухав потилицю.
— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен докірливо, дивлячись на Трохима.— От язик, і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?
— Про мій тютюн нічого сказати...— відповів дід токовому...
— Нічого! Лучче б ви мовчали, а то як скажу при людях...
— Говори! Говори! Ну говори! Що ти скажеш? Ну? — приставав дід.
— Годі вам! — озвався Іван.— Та завертка, чи що?
— Завертка! Завертка! Отеє нехай бог милує!.. Мати моя божа!.. Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом...— Завертка! Се так!
— Треба, паничу,— озвався гуменний до Івана,— за ворожбитом посилать, або пропаде жито.
— Чого воно пропаде? — питає Іван.
— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, да тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.
— Авжеж! Авжеж, ніхто! — загомоніли гребці.
— Навряд, паничу, чи піде хто жать,— заговорив поважно сивоусий чоловік.— Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка — жать не можна.
— Дак я її розверну,— каже Іван.
— Боронь вас боже! — скрикнули гребці.— Як се можна! — І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої ручки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.
— Кромі ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорить завертки, ніхто не може розвернути,— говорив поважно сивоусий чоловік.
— Отже, я розверну, хоч і не ворожбит! — озвався молодий парубіка.
— Ось ну, ну! Попробуй, чи не розверне у тебе очей або в'яз,— застрекотіли дівчата.
— Куди тобі, плювагому! Смоктав би свою носогрійку та не шився не в своє діло,— наставляв дід Трохим.
— Отже, розверну!
— Мовчи, заволоко! — строго озвався сивоусий.— Думає, блазня, що воно вже й теє... Думає, що коли за Десну волочився, дак вже й розуму набрався... Якраз!.. Чого не дала мама, не купиш і в пана... Розверну!.. Як зверне тобі набік в'язи, тоді знатимеш "розверну"...
— Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?..
— Не серджусь, я правду кажу! Не лізь поперед батька... Хіба ми дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в нього молоко на губах не обсохло, а він "роз-верну"... Ось я то не я... Тьфу! Блазень!..
— Блазень і єсть,— вмішалась одна підстаркувата молодиця,— а туди ж лізе!.. Яйця курку хочуть вчити... Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать...
Трохи-потроху усі гребці накинулись на смілого парубіка: хто лаяв його, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І господи! Як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубіка не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі...
— Тю! Тю! Тюкайте люде на новика, тюкайте!
— Тю! Тю!
— Бач який новик об'явився! Старе хоче ломать, а нове заводити! Не діждеш... руки короткі! — торохтіли молодиці.
— Без ворожбита, паничу, діло не обійдеться,— провадив сивоусий,— інакше ніхто не прийде до вас жать... Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.
— Я візьму женців з другого села,— каже Іван.
— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть; а довідаються про завертку, дак тюпки назад побіжать... Згадаєте моє слово.
Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.
Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть або спалить на корені жита, коли не розвернуть завертки.
— Тут кіп на десять жита буде,— сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.
— Може, й більше набереться, жито густе,— відповів Семен.
— Так шкода ж! Мало хіба? Подумай сам, сто пудів жита пропаде...
— Велика шкода! Бодай йому кишки да ковбик перевернуло!.. Щоб його з круга-світа звернуло, хто отеє завернув!
— Мабуть, треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.
— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно, ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, цікава річ...
Іван мовчав: видно було, що йому і жита жаль, і коритися забобонам прикро.
— Коли вже посилать, дак треба на ніч,— промовив Семен.— Дак, по-моєму, як повечоріє, нехай Кузьма бере безклубу да сурмачку, та парою і ще на ніч.
— От таке ловись! Тьфу!.. Вдоволяй забобони!.. Ой люде, люде!..— бурчав собі Іван.— Нехай їде! — відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.
Минув день. Ми лягли спать, дак сон наш не був здоровий. Моєму другові маячились крізь сон зеленуваті козявки да завертки в лситі, мене зворушувала темнота і забобони народа...
Півні заспівали раз да другий. На рундуці чуть було тяжкі кроки.
— Хто там? — питаюсь спросоння.
— Се я,— промовив Семен,— ворожбит відвернув завертку благополучно, треба б на могорич. У нього багато діла, не ,ждатиме дня: тепер і на нього жнива. Іван піднявся.
— Лучче,— каже,— ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят.
------
1 Н і с Степан Данилович (1829—1900) — український етнограф і фольклорист, за професією лікар. Працюючи земським лікарем на Україні, в Росії та в Болгарії, зібрав багато пісень, приказок, прислів'їв, частина з яких була опублікована у різних періодичних виданнях та збірниках.