Спочатку вони були липкими і захоплювали все, що трапилося на схилі, — воду, каміння, лишайники, крильця занесених сюди вітром померлих комах, Северинові слова і різнокольорові плями, потім, не втрачаючи, а набуваючи швидкості і об’єму, тверднули від периферії до центру, — як вакуолі, неймовірно соковиті ягоди, як грудки вишневого клею, нарешті, мов бурштини;
бурштини скочувалися донизу і збиралися у досить вели ку купу, вона постійно перебудовувалася, бо падіння кожного згустка зрушувало десятки тих, які вже щойно десь примостилися, слова всередині бурштинів ніяк не встигали укластися в якісь сталі послідовності: вони витворювали незаконні сполучення, які раптом уможливлювали речі, про які просто неможливо було подумати через риторичні перешкоди;
Северин почав виловлювати хоч щось знане з досвіду: як великі літні квіти, зрізані і поставлені у воду, охолод жують кімнати, як відганяєш ворон, біжучи до киненого ними до каменя горіха в місці, де горіхових дерев нема взагалі, як фари нічного авто освітлюють осінні дерева повз дорогу й очі котів, що сидять на дереві, як злазити і вилазити на високий балкон виноградом, відрізняючи живі гілки від мертвих, обрізаних, які ще чимось тримаються стін, як не можеш позбутися переживання чиєїсь тонкості на пальцях, навіть притискаючи їх один до одного з усієї сили, як пара з горнятка розмочує шкіру над губами і відновлює запахи випадкових ліжок, в яких засинаєш вбраний, як впиваєшся одним ковтком коньяку, тримаючи його надто довго на слизовій у роті, від надміру алкоголю піднебіння затерпло, судини набубнявіли і випнулись у порожнину рота, язик, здивований зміною рельєфу, обмацував піднебіння раз за разом, не зважаючи на шалений спротив Северина;
щоб спинити незворотні зміни середовища, Северин почав ловити і запихати до рота кульки вишневого клею, які прокочувались повз нього ще не надто обсохлими, йому злипалися пальці, губи, він рухався, наче полював на молів, роздушені згустки клейковини натягалися тоненькими нитками, котрі видовжувалися ще більше від провисання, незабаром мережа прозорих волоконець з’єднувала губу з язиком, всі пальці між собою і кожен — з губами; клей прилипав до всього, чого лиш торкався Северин, і плетиво множилося, творячи павутину, густі фарби, хитромудру антену, систему смоляних судин на зрізі сосни, плутанину химерних вузлів чи схему залізничного сполучення довкола великого європейського міста, сфокусовану тінь тонкого крила жука або лабіринти дактилоскопії;
той клей виявився якимось органічним слизом, напевно, перенасиченим розчином гормональних сполук, тисячі різнокольорових і найвишуканіших за формою пилкових зерен, спор, обірваних тичинок, кісточок роздушених ягід і уламків потовчених сухих плодів обсідали сітку щільною одношаровою обгорткою, протискаючись один поміж од ного і захоплюючи найменші вільні відрізки;
багатоколірна суміш галужень гойдалася, вигиналася і провисала, стягувалася і розтягалася, злучалася між собою у нових точках;
стінки насіння набрякали, вбираючи найменші порції вологи, випускали корінці і ризоїди, починали ділитися верхівкові клітини, накладаючись на спотворені контури прорваних стінок, зелені конуси, нитки не витримували тягаря, прогиналися ще більше і рвалися, обривки або з силою притягалися до місця прикріплення, або ж вільно гойдалися, пружинили, як часом тягарці на годинниках, скручувалися у спіралі і клубки, струшуючи проростки;
Северин не знав таких рослин, це означало, що він не був у цьому місці; флористика була для нього радше не порятун ком від хвороби, а системою орієнтирів, як насамперед орієнтирами є у містах всі ратуші, опери, лазаріанни, доміні кани, бернардини, юри і редемптористи;
він сам був ніби паном флористичних реєстрів і одно часно найчастіше повторюваним пунктом реєстру;
хвороба заводила його у паралельний світ рослинних ультраструктур, змушувала до погляду, схиленого до рівня рослин, листок, пагін чи квітку він розумів як ландшафт, а безконечна мінливість аналогії рослинних ультраструктур, — часто рослина від рослини відрізняється більше, ніж рослина від нерослини, — дозволяла орієнтуватися у макроланд шафтах в часі хвороби, коли поле зору зводилося до дискрет них структур;
за кількома зафіксованими морфологічними структу рами Северин визначив флористичну комбінацію, яка є неповторною ознакою місця, він не тільки далі залишився провідником, а й став найціннішим для всіх, кого треба було привести до якоїсь рослини, він почав працювати з ботані ками, фармацевтами, зільниками, гербаристами, квіт никарями, фотографами, флористами;
територія його мозку була субстанцією, де рослини існу вали у невластивий їм спосіб, — зібрані разом, названі, визначені; Северин належав їм, як і вони були його просто рами свідомості, ландшафтом його свідомості; ландшафт — це певна форма досвіду, Северин не знав, де він і що далі робити, нитки застигали, вбудувавши його у непорушний каркас, скручені у спіралі обривки розпростовувалися, твердли і розліталися у різні боки, мов стріли, обмотані різнокольоровою волічкою, проростки випускали бруньки, і з них протискалися пелюстки високогірних квітів — перенасичені яскравими піґментами і вкриті пухом, Севе рин опинився всередині квітучої сфери, ніби заплутався у різдвяній ялинці чи побільшеній схемі клітини;
він знав, що таким квітам можна беззастережно довіряти — цибульковим, опушеним, з похилим стеблом, асиметрич ними квітками, різким кольором і короткочасним цвітінням, але шпильками вже бігали мурашки, вони поїдали пилкові зерна і просвічувалися фіолетово, жовто, оранжево і бордово, вони перелазили на Северина, накреслювали лінії своїх доріг слідом кислоти, немов витравлювали сецесійне тату у вигляді довжелезних плавно вигнутих стебел, до того ж конструкція нагрівалася зсередини від надміру обміну, синтезу і розпаду, аж зеленаві випари ставали очевидними, пахло випраженими сильнодіючими речовинами, і крапель ки соків осідали на легенях;
Северин подивився на себе ззовні, розмістивши точку зору трохи вище на схилі, — він виглядав птахою, розтягне ною кількома шнурами, або високим, а тому перегнутим у кількох місцях, кущиком трави, зафіксованим у гербарному пресі, він віддаляв погляд догори схилом, над самою поверхнею води у потоці, так, ніби той, що дивився, ішов догори задом, не відриваючи погляду від Северина;
або квіти перешкодили все побачити, або просто було вже задалеко, але коли він обернувся, то стояв на самому зламі схилу, Северин кількадесят метрів перебіг вкритими висохлими парками ісландського моху плитами, не збіль шуючи, але й не втрачаючи висоти, пригинаючись, щоб не дати здутися, і вбіг у хмару, яка починалася майже над землею, він ліг на камінь і подивився у шпару між краєм хмари і землею — зміна масштабу не порушила пропорцій: дно хмари було небом, рельєф плити — неправдоподібним лісом лишайникових наростів і зібраною у заглибинах і тріщинах дощівкою — досконалим, аж інстинктивним, але недоступним ландшафтом, шпара нічим не закінчувалася, було дуже тихо, тільки десь у глибині внутрішнього вуха чувся ритм, який співпадав то з тертям плеври, то із силою стулювання повік, а від інтенсивності вдивляння мінявся лиш відтінок сірості хмар — від блискучобілого до мутного, ледь підсвіченого з глибини цитринового, хмари безпосеред ньо натискали на спину, якщо лежати на животі, і їхня поверхня могла вважатися такою ж опорою, як і земля, погляд розчинявся в абсолютній неозначеності хмар, голову можна повернути так, щоб здавалося, що лежиш на необме женому нерівному дні снігового згромадження, кульчик охолов найшвидше і студив сухожилля на шиї;
на землі залишалися тільки три кольори — зелений, бронзовий і чорний, але хаос їх комбінацій і дифузій творив такий галюцинаційний багатокутник, який переходив усі стадії клітинного поділу, що оптична пам’ять ока відтво рювала його ще кілька секунд після того, як око дивилося на щось інше — хмари, долоню, внутрішній бік повіки;
небо і землю з’єднувало всохле і порожнє бадилля щавлю, яке не знати де починалося, а де закінчувалося, бо однаково могло належати обом межам, навіть напрям сповзання прозорих конденсованих крапель води, котрі, мов лінзи, побільшували неживі грані стебла, нічого не означав — вони могли притягатися, а могли витискатися однаковою силою;
Северин сперся на лікті й схилився лицем над калабанею дистильованої води у кам’яному заглибленні із складною лінією берегів (затоки, урвища, мілини, фйорди, вигини, півострови), мохи і лишайники віддзеркалювалися в ній величезними деревами, гущавиною неправдоподібного саду, й озеро, незважаючи на розміри, відділяло все від усього, лиш озера вміють так відрізняти фраґменти свого побережжя один від одного;
від шорсткого каменя і сухого, здатного розтертися на порошок лишайника лікті обдиралися, як від простирадла, Северин розглядав ландшафт з озером і розумів, що він його добре знає, принаймні його типологію, і якісь несподіванки можна порівняти хіба з тим, як тіні від рухливих хмар спотворюють топографію гірських хребтів або як від надміру денного дощу злилися дві калюжі, і вночі вступив у воду там, де її ніколи не було (бо ж калабані не змінюють від дощу до дощу через незмінність підстав): усі ці варіативні ряди не впливають на впізнавання, як порізи не переінакшують ліній долоні;
ландшафт з озером не тільки допускав розміщення в собі елементів Северинового досвіду, а сам, виявляється, був головним мотивом усіх спогадів про досвід і всіх снів про переддосвід;
неможливо пригадати себе однаково двічі, за винятком кількох ландшафтів, які переслідують, на яких відкладається базовий досвід, відіграються всі війни уяви, де стаються визначальні висновки, переховується ностальгія за невиб раним, і живеш так, ким є насправді, весь досвід зводиться до пізнання цих ландшафтів, а ландшафти стають самим досвідом;
досвід ландшафту є зовнішньою, виверненою назовні частиною генома, яку можна дотворювати, досвід — спосіб пошуку мутацій, спосіб ризику наражування на мутації, різноманітність світу, що вміщається в одному житті, є тими кількома ландшафтами, на які наважуєшся, вони ж диктують спосіб думання, а спосіб думання — це доля;
вода у ямці досягала деяких пучків ісландського моху і геть розмочила їх, від цього мох став бруднозелений і драглистий, окремі обриси аж розлазилися, від нього по воді вилися стяжки бурого настою, поступово осідаючи і розчиняючись у дальших пластах води, Северин не знав іншої істоти, чия школа мала б для нього більше значення, і торкнувся нурту, найбільше ураженого антибіотиками моху;
після кількох ковтків його пройняла така гіркість, що на хвильку аж затиснулися судини, коли ж кров таки проштов хнулася, то руки тремтіли і зсунулися контури баченого, гіркість проникла у найдальші закапелки тіла — якби тепер полизати плече, стегно чи пальці, все було б дуже гірким, гіркість була, мов чорний колір, — відсутністю і сумою усіх можливих смаків;
гіркість уможливлює відчутність усіх шарів власного тіла — стислого і розпертого одночасно — аж до крайніх точок у всіх напрямах, цим досвід гіркості аналогічний досвідові холоду, болю чи хвороби;
Северин дуже хотів покурити — смак куріння залежить від стану піднебіння, тепер сиґарета була б солодка, куріння — це гра, елемент люті, який мусить бути у біографіях болю, холоду і хвороби, котрі не допускають гри;
то окремі біографії, бо вони не вбудовуються у загальний життєпис, хіба лиш згадкою, та зовсім інші правила існу вання (не можна бавитися ще з винятковими жінками, окремими рослинами, озерами, а з гербарієм можна);
він встав, і ноги відразу перемокли, витискаючи воду з купища моху — вода тут не мала кудиінде всмоктуватися.
Северин відкрив очі.