Лиш кілька поодиноких листків на вершку дерева нагадуватимуть ілюстрацію з дитячих книжечок про осінь. Тепер Памва бачив тільки те, що було на тлі неба — край даху, всі галуження горіха.
Те, що мішок затяжкий, виявилося вже через кількадесят кроків. Тепер ще треба було зайти на цвинтар. Десь саме у ці дні минало тридцять років від дня смерті діда. Памва не був певний, чи сьогодні, чи завтра. Не тому, що не пам’ятав дату, а тому, що не орієнтувався — що за день сьогодні. Цвинтар був між хатою та станцією. В одному місці Памва залишив мішок на рейках, а сам збіг у глибокий яр. Вранці він думав, що це крокуси, і дивувався з ненормальності повторного цвітіння. Він хотів навіть привезти колись кілька квіток знайомому ботанікові, заклав їх у якусь книжку, згодом забув куди, врешті ту книжку продав. Разом з рослинами. Йому вже минуло тридцять, коли стало дивовижно неза тишно зовсім не знати рослин, ніби не розумієш мови, котрою говорять до тебе. Він понакуповував безліч альбомів, визначників, вивчав щоденно по одному видові рослин. Передовсім довідався, що це — пізньоцвіт. Згодом заспо коївся — так само несподівано і безпричинно. Десь тоді він придумав одну солористичну річ для фортепіано, в якій переклав на клавіатуру всі ходи послідовності визначення якогось складного виду, знайденого у визначнику. А до іншої п’єси підібрав текст — певним чином впорядкований реєстр латинських назв рослин.
Було зовсім темно, і пізньоцвіти треба було намацувати. Коли Памва видряпався до колії і присвітив запальничкою, то побачив, що пучок наполовину складений з якихось подовгастих листків, які мали такі ж обриси, як і позгортані на ніч квіти. Під деревами на цвинтарі темнішало ще більше. Треба орієнтуватися на високе розп’яття із примітивно вирізьбленим з дерева хрестом, розмальованим кількома фарбами. У червону рану під виразними ребрами був укладений справжній спис — наконечник із скрученої бляшанки. Памва, поклавши квіти на замерзлу землю, почав молитися, але нехотячи думав тим часом: завжди, згадуючи діда, він перебуває у певному відривкові власного життя, чомусь цей фраґмент спонукає пригадувати якийсь епізод про діда, щоразу Памва інший, але однаковий — бо думає про нього; ці окремі моменти можна було б зшити між собою, вилучивши зі всього іншого, й отримати самостійну історію, генезу, самовартісний сюжет, напевно, цілком умотиво ваний, скомпонувати осібного Памву. Він вирішив посте жити за цим.
Памва почав бігти. Йому здавалося, що треба швидко бігти. Він допасувався переступати зі шпали на шпалу, коли ж ті були десь не там, то мало не падав через тягар або сильно ударявся ногою. Біжучи, він кричав. Він цілком змокрів. Делікатна шкіра на довгих шрамах пекла від поту. Вже перед самим вокзалом все втратило реальність, бо в очі світило кілька типів різних прожекторів, ламп і сиґнальних світел. Сиґарета за вухом перемокла і розлізлася.
Від самих дверей на станції сильно пахло вином (якби він мусив якось означити своє життя за останній місяць, то було б червоне щоденне вино). У залі сиділо багато чоловіків і жінок на складених бочівках. Перед ними стояла бутля молодого вина. У кожного в руках була якась посудина з різною кількістю плину. Видно, що вони п’яні власне на вині вже кілька днів. Говорили чужинецькою мовою. Це були селяни, котрі везли зза гір вино до міста, звідки Памва. Вечірній поїзд давно від’їхав, але і до підранкового було ще кілька годин. Памва порухався так, щоб відчути, чи не вилетів часом ніж ізза пояса на крижах. Ще з дитинства він мав дивовижну потребу не бути без ножа. Сів на свій мішок і закурив. Майже відразу декілька мужчин повернулися до нього і показували руками, що хочуть курити. Памва вже розрахував рештки жетану — на чекання поїзда, у поїзді, по дорозі з вокзалу додому. Нові сиґарети будуть тільки вдома. Але він без жалю віддав половину всього того, що мав. Заки чоловіки прикурювали, тримаючи сиґарети у руках, розмок лих у виноградному сокові, якась жінка принесла Памві слоїк вина. Всі жінки були молоді, гарні, міцні і від пиття виглядали відважними. На губах, на светрах, на пучках пальців і зовнішнім боці долонь були винні плями, більше чи менше стерті. Жінки тішилися, дивлячись, як Памва п’є. Йому якраз тепер стало хоробливо холодно — вистигла мокра від поту сорочка. Вино було таке ж зимне, як і тіло. Холод супроводжував його аж до шлунка, але Памва швидко пив, чекаючи з’яви тепла зовсім іншого, метафізичного походження. Люди весь час говорили, також і до нього, але він нічого не розумів. Вони закликали його до себе. Він пив ще і ще, почав сміятися, переповнений радістю тут і тепер. Згадав, що має горіхи, налущив цілу купку. Вибирати зерна зі шкаралупи було дуже тяжко через перемерзлість пальців, опіки та вже й від випитого. Памва хотів навчити їх одного способу — взяв половинку почищеного горіха, потримав секунду у роті, тоді торкнувся тим горіхом солі, насипаної на газету на одній з валізок. Наймолодша жінка захотіла зробити так само, але не облизала горіха, сіль не трималася, вона з’їла просто горіх. Не так. Памва взяв ще одну половинку, тримаючи двома пальцями, дав облизати її жінці, вмочив у сіль і вклав їй до рота. Жінка була слухняною і тепер дивувалася з незвичного смаку. Памва дав їй ще ковтнути вина зі свого слоїка, вона сміялася. Не так. Послинивши горіх і вмочивши його в сіль, дала Памві, ковтнула вина, нахилилася до Памви, випустила вино з рота в рот. Так. Памва думав, що чоловіки можуть зреаґувати якось інакше, а вони сміялися, зацікавлено дивилися, дивуючись порозумінню, усвідомлюючи появу нової мови.
Памві потрібне було фортепіано. І воно було; серед пакунків, маленьке дитяче фортепіано, конструкція навіть не передбачає струн, видно, хтось придбав подорожній гостинець для якихось дітей. Правою рукою — кілька хроматизмів, лівою — ритм на деці (теж пальцями), одна нога виявляється у калабані вина, черевик гарно траскає. Селяни повставали, обступили Памву, чоловіки трималися за плечі, жінки плескали у долоні. Спочатку досить просто, а далі все більше достосовуючись до його ритмічних варіацій. Памва вже нічого не бачив, може, чоловіки танцювали довкола нього, а може, все переверталося у голові. Його трясло від екстазу. Хтось накинув на плечі стару вовняну блузу з подертими рукавами. Чужі запахи навалою виперли звичні, відразу ж почали перехилятися і обертатися, зникати, напливати, мінитися, як і світ перед очима. Під кінець Памва шалено тарабанив неправильні акорди.
Він отямився вже тоді, коли виїхали і з гір, і з передгір’я. У вагоні було майже порожньо і зимно. Виноградарі спали на лавках, черевики і капчурі перегороджували прохід. Хтось заніс і його мішок. Місяць світив так сильно, що у вагоні було яснобіло, хоч не світилася жодна лампа, за вікном розрізнялося кожне стебло очерету у канаві, вздовж якого їхав поїзд. Затінені ж місця були інтенсивно темні, майже штучно зачорнені. Наймолодша не спала; вона перейшла до лавки Памви і поставила йому на коліна фортепіано. Памві не хотілося грати, хоч варто було б, і не лише через дівчину — добре би було згадати те, що грав на вокзалі, там були дві вдалі теми до тієї п’єси, що потрібно на понеділок, — мотиви закоцюблості у саду і пияцтва з молодим вином. Штани були якісь вогкі — чи обляті вином, чи лежав десь біля калабані, чи то сеча, чи так волого у вагоні. Може, п’єси не треба взагалі. Ні фільмові, ні Францискові, ні Анні, ні йому. Він зараз вернеться назад і там лишиться надовго. Памва почав шукати у кишенях клаптик паперу, на якому понаписував усе, що має зробити за ці дні. Він викладав з кишень і складав на фортеп’янко різні предмети: сірники, запальничку без газу, але з кременем, запальничку з газом, але без кременя (прикурюючи, треба тримати їх в обох руках, поєднуючи кремінь одної з газом другої), дерев’яну вервицю, горстку минулорічних кісточок сливок, кілька різних олівців. Дівчина сприйняла це як початок якоїсь нової оповіді, наступну фразу, продовження гри. Частково мала рацію. Памва культивував світ кишень, речей у кишенях. Часом він місяцями не викладав нічого з кишень, аби лиш потім застати несподіваний реєстр. Завжди клав до кишені щось цікаве, щоб можна було при нагоді довго розглядати. Час від часу укладав різноманітні медитативні пасьянси із вмісту кишень. На шкірянім пасочку — кілька срібних перстенів, знятих під час обривання яблук, бур штин, переповнений власним внутрішнім світом, фляшечка елеутерокока. Дівчина взялася нюхати флакончик кольон ської води, кілька горіхів, трохи шкаралупи, окремі грубі корали. Нарешті перелік на обривку сиґаретної обгортки: жетан позривати яблука горіхи полущити фасолю затулити вікно у пивниці бочка забрати горіхи книжки каварня (пі дібрати одежу) ґалерея масаж зустріти Анну для світла — зелені хащі. Такі записочки можна видавати як самодостатні мінімалістські писання, як видають щоденники або нотат ники. Він приречений перебути ці дні у місті, всі пункти пов’язані з обіцянками. Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути — це найважливіше пояснення цілого життя. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування. Все ж написати п’єсу до фільму, хоча б для уможливлення самої п’єси. Уможливлення прирікати на перебуття. Коли весь світ, все, що на землі і земля — велике фортепіано з різними закапелками; або життя зі всім, що потрібно — лиш на самому фортепіано; або одіссея від одного випадкового піаніно до іншого, для виконання п’єси, отже, треба кілька різних інструментів, бажано у різних примі щеннях. Так майже ніколи не буває. Памва відразу ж спинився на другому варіанті, пам’ятаючи два інші як невикористовувані прийоми до чогось іншого.
Олівцем він закреслив ті пункти у реєстрі, котрі вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишені, зняв перстені зі шнурочка, повдягав на пальці, а на пасочок насилив найбільший корал, зав’язав вузлом і вбрав дівчині на шию, запустивши корал під светер. Корал висів якраз між грудьми. Дівчина розглядала коробку жетану. Памва вийняв звідти останню сиґарету і пішов до тамбура. Через хвилю туди прийшла наймолодша. Стояла перед ним. Памва дуже помалу курив і дивився, що вона надзвичайно гарна.