В кошик баба Дар'я поставила Савці два горнятка: з борщем і з кашею, поклала, загорнувши в чистеньку шматинку, окрайчик хліба й четвертинку сала: така робота в Савки, що, не помастивши губів, не потягнеш.
Так і почався Савчин день.
Натрушував Савка мішки до обідньої пори — до гудка. Після гудка всі враз кинули роботу, зібралися обідати. Обідня процедура часом ускладнювалася. Хтось з хлопців, кому черга випадала, біг у крамничку до Кирпатого і приносив від Кирпатого стільки восьмушок горілки, скільки доручено було, і по чверть фунта ковбаси.
Який не був щирий серцем і душею Савка, а й він умів збрехнуть, коли слід. В суботу, після получки, Олександр Терентійович казав йому:
— Давай гроші. Скільки приніс сьогодні? — Савка покірливо віддавав гроші, більше того — навіть не уявляв, що грошей можна було й не віддати, і складав повний звіт: "Дали сьогодні шість карбованців п'ять копійок". Хоч насправді в конторі виписали йому шість сімдесят п'ять. Сімдесят копійок були Савчині оперативні фонди: з них він брав по вісім копійок на восьмушку горілки і п'ятак на цукерки для Марії. Марія дуже любила їх, а Савка дуже Марію любив. Дід Олександр інколи підозрював, що Савка щось замовчує, та не підеш же в контору страмити перед людьми дорослого сина. Та ще якого сина! Поки Савка не виріс і не став мукобоєм, Олександр Терентійович десятки цілої і у вічі не бачив! Свої капітали лічив копійками, а з кредиток найчастіше в руках тримав карбованця і лише інколи зелененьку троячку.
Савка сидів з хлопцями під кам'яним муром. Сьорбав вихололий борщ і жував вихололу кашу. Еге ж. Сидів. Сидів з хлопцями і не сидів. Де б він не був, що б не робив — Марія ніколи не виходила у нього з голови. І сиділа там немирно: сама непокоїлась і вносила неспокій Савці в душу.
Життя як в селі, так і в млині пливе розмірено, спокійно. Щоправда, час від часу бемкав по мертвому дзвін, але вмирали переважно або древні діди та баби, або ж незагартовані немовлята. Люди середнього віку трималися міцно. Як уже людина запускала коріння в грунт, витримавши переможний бій проти чорної віспи, кору, дифтериту, скарлатини3 — одне слово, проти давучки, то корінь той уже нелегко було висмикнути. І все одно. Бемкне на дзвіниці Кузьма Григорович, а в Савки аж серце обірветься. По кому дзвонять? Хто помер? Чи не Марія? Ні, помер старий Некрій. Але все одно — де зараз Марія? Що з нею? Сиділа Марія міцно в Савчиній душі, і душа та ніколи ні на хвилину не мала спокою.
До Кирпатого випало бігти Михайлові Бондаренкові, ще інакше — Корякові, який дружив із ворітним. Поки він справлявся з своїм завданням, Архип Юрко-Кит (не кіт, а морський отой кит!) прискіпався до Савки:
— Давай, Савко, поборемося!
— Давай! — Савка, як і Архип, любив боротися. І Марія відійшла від нього.
Обидва парубки були ведмідькуваті, але Савка скрутив Архипа, підняв над землею, поклав на лопатки, придушив:
— Просися, бо гірше буде!
Вихід для переможеного був один, і Архип каже:
— Та пусти вже, хай тобі чорт!
Савка пускає Архипа, сідає знову грітися проти сонечка. І Марія знову до нього повертається в душу.
Перерва в млині триває годину — від дванадцятої до першої. В цей час млинове дворище міняє своє обличчя. Біля корпусів збиваються роїща білих хусточок. Це жінки, матері й дочки поприносили чоловікам, синам, батькам обід в таких самих кошиках, як і у Савки.
У дворі чути жваву жіночу розмову, дзвенять підлітки-дівчатка, розповідаючи батькам новини, поки ті снідають у холодочку під тим самим червоним цегляним муром корпусу. Савці, Архипові, Михайлові і багатьом іншим парубкам гарячого обіду не приносять — нікому: жінок немає, батьки на степу, матері в дворі й біля хати товчуться, на городі; всі ж підлітки — на заробітках в якокомії. Такі обставини, нічого не поробиш, доводиться сьорбати холодну юшку. Проти Савки на лантусі сидить Штеменко Свирид — присадкуватий, ведмідь, як і всі. Щоб не думати про гарячий борщик, він каже Савці:
— А ти, Савко, два лантухи з борошном за один раз на третій поверх винесеш?
— Не знаю,— відказує Савка, розлучаючись з Марією.— Не пробував.— І враз пожвавів: — Постав чвертку в суботу, то й побачиш!
— А чого ж, і поставлю,— відповідає Свирид, Йому не шкода чвертки, бо ж видовище яке можна побачити! Та й серед хлопців мало коли трапляється, щоб той, хто виграє заклад, рачкував у темний куток. А тим паче, коли річ іде про Савку.
Інтригуюча картина! Знесе Савка десять пудів борошна за один раз на третій поверх чи не знесе? Жваве обговорення, збуджена колотнеча. Знадвору всі прямують у цех. Тут вряд стоять лантухи, вже зважені, позашивані, з паперовими наклейками по верхньому шву. Борошно призначалося комерсанту Ротштейну, в Ригу. Звідти воно може й за кордон піти, тож Карнавух, старший мельник, сам особисто перевіряв усю партію на правильність ваги. Кожен лантух важив рівно п'ять пудів, рожева ж наклейка свідчила, що це борошно першого гатунку. Коли б наклейка була синя, то це значило б, що справу маємо з другим гатунком.
Перший мішок, ухопивши його за верхній і нижній гузирі, скинув на плечі собі сам Савка. Другий мішок пособив йому підняти Свирид: заліз на штабель інших мішків і вже звідти згромадив чувал на плече Савці.
Михайло Бондаренко, що встиг повернутися від Кирпатого, сказав, побачивши ці підготовчі дії:
— Кинь, Савко, хай йому грець, ще підірвешся!
Савка одмахнувся. Потоптався на місці, підкинув мішки правим плечем, повів лівим, врівноважуючи ношу. Десять пудів — важка вага. Орудувати такою вагою можуть тільки силачі. Коли Савка підкинув мішки і врівноважився — всі полегшено зітхнули: зробив він це без надмірного напруження. Потім рушив, поволі, не хапаючись; сходи були збиті міцно, з товстих дощок, але й вони порипували. На площадці другого поверху Савка спинився, порухом правого плеча підкинув ношу на центр, урівноважився і знову рушив з східця на східець. Мукобій. Силачі
Савка зніс вагу на площадку третього поверху, постояв там трохи і почав спускатися вниз. Піт рясно вкрив йому лоба, на спині виступив орел. Свирид знову допоміг зняти верхній лантух. Нижній Савка поставив на землю сам.
Роботу зроблено добре, вона варта була чвертки горілки.
Михайло по цьому роздав кожному його восьмушку і ковбасу, всі посідали знову надворі, в холодочку, під корпусом. Горілку випивали нишком — переливали в домашні кухлики і вже з кухликів випивали як узвар, пляшечки вміло ховали на денці годівника-кошика. Така пляшечка коштувала копійку, її після роботи заносили назад до Кирпатого і замість неї брали бублик, звичайно, пересохлий, твердий, як каменюка. Кирпатий мав добрі стосунки з бублейницею Дроботихою і забирав у неї із знижкою всі бублики, які їй не пощастило розпродати на базарі. Мукобої мали залізні зуби, може, завдяки цьому ці бублики своєю скам'янілістю і приваблювали так наших хлопців.
Ковток горілки вніс пожвавлення в компанію. Свирид підсумував свої враження від видовища:
— А ти, Савко, чортяка, сильний, як лут!
— Еге ж, сильний,— відповів Савка.— Віл ще сильніший, та що з того?
"... Та що з того..." Це були не випадкові слова. Савка, як і ці його приятелі, в часи хуртовини дев'ятсот другого і п'ятого років був ще підлітком, воловень не розбивав, ожередів на Шкавровому не палив. Але добре запам'ятав ту ніч, як стояли з матір'ю — бабою Дар'єю — біля того вікна, що на степ виходило. Тоді горіли панські стоги під Крисовою; від вогню й диму півнеба почорніло і взялося загравою. Собака Китай бігав по двору з одного кінця в другий, далі сів біля погрібчика й почав вити — моторошно й страшно.
Це ж тоді Савчин законовчитель отець Лука Лісовський виказав людей, які розмовляли про свої справи під монополькою. Чоловік з десять потягли у волость. Десяцький тодішній, Карпо Галушка, приніс з панських баюр зо три оберемки шелюгового лозиння. Федосій, якого всі в селі звали Вотєтовот, царський фельдфебель, писар, вибирав з тої купи найцьвохкіше лозиння. Цьвохне і з поцьвоху судить — придатна лозина чи ні.
Він і розправою командував. Лозинив людей якийсь катерйнівський чоловік, казали, що поліція возила його з села в село, і він з того жив, що шмагав людей.
Олександр Терентійович хоч і палив на Шкавровому, не піймався. Найбільше перепало тоді затятому Корнієнкові. Інші карані хто стогнав, хто скрикував, а він і не поворухнувся. Як скінчилося, штани натяг, обстебнувся і сказав Калюжному Андрієві: "Був би бовдуром дурним, щоб навідався коли до того Лісовського в церкву!" І вже насправді з того дня ні разу не зайшов у храм божий ні він сам, ні тітка Ганна, ні весь рід його, а в тому роді, крім двох дочок,— Оксани й Параски,— було ще чоловік п'ять чи шість хлопців: Марко, Дмитро, Максим, Сашко, Василь, ще й Іван.
Ота позагравлена ніч, оте валування Китая залишили в Савки світлі, тривожні, якісь майже незбагненні почуття. І ці почуття поділили світ для Савки на дві половини: на своїх і чужих. До своїх належали всі оті Сенченки, Ґубенки,
Кодацькі, Гусаки,. Корнієнки. Чужий світ був не такий широкий. Представляв його насамперед управитель маєтку Матісон Олександр Григорович, вчений агроном. Як вчений агроцом, він умів збирати з десятини по сто, навіть по сто двадцять гіудів червоноградської пшениці. Та представляв він у Шахівці не тільки науку, а й господаря — магната Безака-Бёзика. Жив у розкішній резиденції, користався господарськими виїздами, садом, провадив життя, одмінне від життя шахівських людей. По-перше, щоб не бути схожим на мужиків, носив світло-сині випрасувані літні костюми, пішки майже не ходив, а долав простори за допомогою карети, коли треба було виїжджати з села, і дрожок в межах маєтку. Йому мало було бути управителем, хотілося бути ще й паном, то велів величати себе барилом і запровадив народний звичай — скидати шапку за сто кроків до резиденції. При зустрічі з панською каретою шахівській людині належало стати край дороги і шанобливим поклоном, держачи шапку в руках, віддавати шану баринові.
Так все життя своє і робив Олександр Терентійович і навіть після 1905 року не наважувався порушити цей ритуал. КрімМатісона, в селі жили інші чужинці — сільський урядник Притика, сільський стражник Гарбуз, волосний писар з фельдфебелем Вотєтовот, священик Лука Лісовський.