Та й чи хотілось би йому, щоб Вутаньку осуджували, цькували? О, нізащо! Іван першим би взяв її під захист, хай би тільки прихилилася до його плеча...
Щоправда, захисників їй і так не бракує, усе тепер волає за неї: і те, що чоловік загинув на фронті, і що вона, коли треба, вміє будь-кому відміряти ляпаса, і що невод чесно тягає з рибалками нарівні, не цураючись найтяжчої роботи. Не пристав до неї мазут, зате в самого Івана, певне, скоро плямою на лобі виступить перед усіма людьми!
Зле було йому зараз, гірко. Осоружна мазута, де вона взялася на його путі?
Ота розмова, що відбувалася під час сніданку, була для Івана суцільними тортурами. Йому здавалося, що і рибалки, і Конон Макарович, і дід Гарасько — всі вони достеменно знають, хто наробив шкоди вночі, і лише вдають, нібито Іван для них поза підозрами. Навмисне виставляють перед ним то п'ятого, то десятого, то трактористів, то прикордонників, вгадують та прикидають — чи здатен будь-хто з перелічених таке вчинити?
Ані є ден не підходить під таку статтю! І то таки є правда. Ніхто з них так не вчинив би, Іван певний цього. "Може, турки?.." А бий тебе дідько! Цебто Іван має себе відтепер вважати за турка!.. Сидить турок між вами, сьорбає мовчки юшку, а ви його обминаєте, милуєте, щадите...
Чи, мо1, й справді мають його за такого, як інші, за чемного та порядного парубка?
Від різних догадок голова зараз йому чуманіла.
"Заслеп я в ту мить біля мазути, зовсім заслеп, брати: зірниць надивившись!"
За годину чи дві прийшла на берег Вутанька. Була така, ніби нічого й не сталось: весела, беззлобна.
— Виколупала, зашпарувала, завтра й побілю,— спокійно хвалилася вона рибалкам.
— А ми все тут шукали кандидата,— почав бригадир.—Не вишукується, куди не кинь... Якось аж дивно...
— Мені й самій тричі дивно.
— Але кого-небудь ти все-таки підозріваєш?
— Нікого! — відрізала Вутанька і, як здалося Іванові, стрельнула поглядом у його бік. Хлопця кинуло в жар, і він відчув, що на лобі йому притьмом виступає дьоготь.
До самого вечора ходив пригнічений, мовчазний. Увечері тягли невод, але замість риби витягли з півтон-ни "серця", як називають рибалки слизьких, холодцю-ватих медуз. У сусідніх бригадах було не краще. Справжньої риби ждали через кілька днів.
З настанням темноти Іван зник із берега. Вутанька першою помітила, що його нема біля куренів, і їй чомусь стало прикро за свою незвичайну зіркість. Зрештою, що їй до Івана? Правда, вона звикла бачити увечері коло вогнища його плечисту постать, їй приємно було спостерігати, як він ніяковіє, слухати його співливий басок... Учора навіть зловила себе на тому, що шукала його поглядом на заставі, думала — прийде в кіно...
Цікаво, куди він зникає вечорами? До кого стежечку топче? Раніше не думала, що це має для неї якесь значення, а зараз...
Незабаром Вутанька теж поспішала тієї самою стежкою, що пролягала від моря до села. Збиралося на дощ, а в неї вдома білизна порозвішувана, треба було познімати на ніч, повносити в хату... Рушався вітер, швидко захмарювалось. Там, де вчора лиш зірниці мигтіли, сьогодні вже зблискувало на півнеба і глухо погуркував грім.
Біля села Вутанька звернула зі стежки і пішла до хати навпростець городами. Зайшла на подвір'я і... отетеріла на місці.
Під хатою в неї темніла постать: хтось стояв.
Хто?
Може, знову той прийшов малювати їй причілок? Так і є! Малює, халамидник: то нагнеться, то випростається, розгонисто чимось шаркаючи по стіні.
Навшпиньках підкралася ближче і обмерла, не вірячи власним очам...
Іван Латюк! У руці мав щітку, біля ніг відро... з білою глиною.
Білив!
Вутанька, причаївшись, стояла в нього за спиною і, напружена, схвильована, стежила, як ревно працює хлопець.
Чути було, як він дихає, як шарудить щітка... Потім десь над морем зненацька палахнуло, креснула блискавиця, і обоє вони — Іван і Вутанька — разом обернулись на той голубуватий зблиск, на велике несподіване сяйво, що високо тремтіло по хмарах.
1950