Ляля й сама не знала, як це сталось. Наче це сад прийшов сам до них у той вечір і обступив їх з усіх боків деревами та квітами. І вона, вибаглива й неприступна, яка до того ніколи не дозволяла собі залишатися віч-на-віч з юнаком, на цей раз сіла на лавці поруч з ним, малознайомим, далеким і в той же час неймовірно близьким! Сіла, і вони так просиділи до пізньої ночі, розмовляючи про все на світі, а коли підвелися, щоб іти додому, то обоє вже зрозуміли, що відтепер вони будуть завжди разом, що вони необхідні і неминучі одне для одного в житті.
Вся та казкова річ була білою, принаймні таке враження від неї залишилося у Лялі назавжди. Про що вони тоді говорили? Про університет? Про астрономію, що захоплювала їх обох? Про море, якого Ляля ніколи не бачила і на якому виріс Марко? Він з Маріуполя, з сім'ї знаменитих сталеварів. Густа смага південного сонця ще лежала на ньому. І навіть голуба його соколка,— здавалось Лялі,— ще зберігала в собі солоний аромат моря. Весь вечір вони розмовляли, дивуючись одне одним. Ляля була вражена тим, як збігалися їхні погляди, уподобання, мрії. В найглибшому, в найпотаємнішому, в найтоншому розгалуженні своїх думок вони несподівано відкривали разючу спільність. І одному, і другому власне життя уявлялось насамперед як всеосяжна посвята Вітчизні, як служіння їй, і тільки в цьому вони відчували трепетну звабливість своєї мети.
Відтоді минуло три роки. Промайнули вони, як один день.
Уже в перші дні війни Марко Загірний пішов добровольцем в армію. Про нього, як і про інших однокурсників, Ляля знала лише те, що їх усіх направили в танкове училище курсантами. Може, це він, знемагаючи зараз від болю, лежить у якомусь сараї і питає про свій екіпаж? Але чому обов'язково це має бути він? Чому не інший Марко, якоїсь іншої Лялі? Все одно, тільки б урятував його татко, тільки б урятував!..
За скляною верандою виднівся сад, насаджений Костем Григоровичем у рік народження доньки. Вже стільки років тут родили вишні шпанки, яблука та груші! Деякі з яблунь навіть встарілись, і лікар зміцнив їх молодими щепами.
Тепер сад стояв якийсь незнайомий, мов чужий, різьблячись верховіттям на тлі зловісно червоного неба. Вглибині за деревами височіла струнка кладовищенська церква, вся така сяючо біла, наче її щойно зліпили великі діти з першого снігу. Десь далі, над Зіньківським шляхом, висіли в небі нерухомі моторошні "панікадила". Між ними, скільки сягало око, спалахувало безліч дрібних різнобарвних ракет. Вони звихрювались у темряві на схід, вигинаючись по обрію і вказуючи лінію недалекого фронту.
Раніше Ляля ніколи не бачила такого великого похмурого буяння вогню. Пам'ятається, ще на першому курсі вони читали з Марком про зоряні дощі. Про зорепад 1838 року їй довелося на екзаменах відповідати Миколі Павловичу. Здається, так... В ніч з 12-го на 13 листопада в Північній Америці почалося надзвичайне падіння зірок. Сотні тисяч метеорів розтинали небо. Одні з них були розміром як місяць, інші мали хвости, наче комети. Але це величне видовище згасло у високих шарах атмосфери. На землю не впала жодна зірка... Як тоді шкодувала Ляля, що сама не була свідком того рідкісного явища! І як недоречно воно зараз їй пригадалось, перед цією зливою диких розгнузданих ракет по обрію! Вона воліла б краще осліпнути, ніж бачити їх над Зіньківським шляхом!
І скільки так триватиме? Невже цей звихрений вал вогнів усе далі посуватиметься на схід, віддаляючи від неї близьких людей, і плани, і мрії, віддаляючи весь той світ, без якого не уявлялося життя?
Десь за містом, може, в Артелярщині або в Чутові, ще стугонить фронт. До зітхань далеких гармат шибки на веранді зрідка озиваються тонким дзвоном.
Гул ставав дедалі глухішим. В міру його віддалення ця знана змалку веранда, і насторожений батьківський сад, і біла дзвіниця за ним — все мовби втрачало знайомий вигляд і поставало перед дівчиною зміненим, очужілим, наче обернулось до неї іншим боком, і тепер ледве впізнавалось.
"Марку,— по думки шепотіла вона, дивлячись на ракети, як сліпа.— Невже ви відступили надовго? Невже повернетесь не скоро? Що ж це буде? — з холодним жахом вглядалася вона в ракетну безвість ночі.— Скажи мені, Марку!"
З кімнати її покликали. Ляля мовчки пройшла в темряві до канапи і вмостилася біля матері.
— Які в тебе коліна холодні,— ласкаво промовила Надія Григорівна. Навіть своїм голосом вона мовби кутала доньку в тепле.— І руки холодні. Що ти собі думаєш, Лялю?..
— Мамо... Мамусько!.. Ма! — Ляля раптом ткнулась чолом матері в груди.— Як ми тепер будемо жити, ма?
III
А жити починали так. Вранці Кость Григорович встав, пішов і написав на воротях крейдою:
Typhus — тиф
Двома мовами — латинською і українською.
— Коли вони догадаються, то виріжуть нас на місці,— непокоїлась тьотя Варя, яка завжди з кількох можливих ситуацій схильна була допускати найгіршу.
— Не виріжуть,— потирав руки лікар.
Він був ще досить дебелий, з їжачком на голові, з очима, піднятими вгору так, немов увесь час вони дивилися поверх окулярів.
— Коли зайдуть і питатимуть вас, Варваро Григорівно, на що, мовляв, кранк1, або тебе, Надю, то ви мовчіть. Я сам відповідатиму. Я цим бевзям по-латині відповім... Я їм, негідникам, мовою Ціцерона скажу, хто вони такі...
— Костю, перестань,— простогнала дружина, відвертаючись до стіни.
Сіли снідати, але сьогодні якось і не їлось. Крім того, печеня припахла гасом. Сусідка дістала м'яса на комбінаті та занесла вранці і їм. Тьотя Варя ремствувала: хто це додумався поливати продукти гасом?
— Бачили б ви їх, якби не з гасом,— зауважила Ляля, неохоче копирсаючись виделкою в своїй тарілці і час від часу поглядаючи у причілкове вікно.
Раніше це вікно було в таку пору відчинене день і ніч, і Ляля вранці могла стрибати з низького підвіконня просто в садок. Одразу за вікном росла гілляста із щепами груша. Навколо неї дівчина щовесни насівала кручених паничів та королевого цвіту. Потім обтикала землю лозою, і королів цвіт та кручені паничі, в'ючись ПО лозі, сягали навислого гілля і вже самі чіплялися за нього. Так поступово під грушею утворювалась кругла жива альтанка. Там під час спеки Ляля, роздягнувшись, читала цілими днями. Якось вона попробувала навіть спати в своїй квітучій альтанці, але серед ночі злякалась жаби і втекла на горище до матері. Мати влітку часто спала або на горищі, або просто неба на даху веранди. Тепер і спали в кімнаті, і вікна зачиняли наглухо, наче змінився клімат.
— Чого ти все зиркаєш у садок, Лялю? — запитав Кость Григорович, наливаючи крадькома собі вже другу чарку спирту. Досі він завжди снідав тільки з однією.— Не бійся, дочко, вони не прийдуть.
Ляля промовчала.
— Ти думаєш, Костю, що той "тифус" нас врятує? — промовила Надія Григорівна з канапи. Вона зовсім не вставала до сніданку.
Хворий (нім.).
— Не думаю, що врятує, але на перший випадок буде осторога. А там воно покаже...
— Покаже,— сказала Ляля з не властивим їй раніше сарказмом і поклала виделку.
Вона сиділа за столом прямо й підібрано, як за шкільною партою. Овальне біле обличчя, яке навіть влітку не бралося смагою, сьогодні здавалося ще білішим, ніж завжди. Старанно промите волосся було акуратно вкладене довкола голови тугою качалкою. До ясності золотисте, воно мало барву сонця, мати ніколи не могла на нього надивитись.
— А знаєте, де я був уночі? — не витерпів нарешті Кость Григорович.
Ляля знала наперед, що батькові самому закортить розповісти, і навмисне не питала його про це передчасно. Тоді б він упирався. Він не терпів настирливих допитів.
— Ви б знали, де я був! — І, втерши салфеткою сизу, як метал на морозі, голену бороду, Кость Григорович став розповідати: — Взяла ж ото мене Власівна за руку і веде... Та не дорогою, а якимись джунглями. Ніколи вдень я такого й не бачив у Полтаві. Через якісь бомбосховища гупотіли, по чиїхось баклажанах чавкали. Бачу, опинилися в садку у механіка Гри-невського. Власівна каже мені: "Плигайте через паркан". І подерлася перша, як кішка. А, між іншим, однакових же літ зі мною. "Що ви,— кажу,— Власівно... Я вже відплигав своє. Розучився".— "Нічого,— каже,— Григоровичу, вчіться знову. Може, доведеться ще з-за колючого дроту плигати". Нічого не вдієш, подерся і я з своєю аптечкою. А паркан тріщить. Уявіть собі, мусив... пікірувати.
Всі — навіть і стоїчно сувора тьотя Варя — всміхнулися. За сьогодні вперше. Але й посмішки були якісь вимучені, немов почали вже відвикати від цього.
— Яких слів ви навчилися вживати,— непохвально зауважила тьотя Варя.— "Пікірувати".
— Біда всього навчить, Григорівно...
— Доказуй же, татку,— квапила Ляля.— Кого ти бачив?
— Уявіть собі: танкіста!
— Танкіста? Нашого танкіста?
— Нашого танкіста.
Три пари очей звернулися на Костя Григоровича. Він гаявся з відповіддю, оглядаючи всіх, як справжній конспіратор.
— Де ж ти його бачив, татку?
— Вгадай... І хто б подумав!.. В сараї у Тесленчихи...
— У тої крикухи? — здивувалась тьотя Варя.— Що завжди була чимось незадоволена?
— У тої самої. І що найд ивы іше, виявляється, вона перша й прибігла до Іллєвської, підбила сусідок рятувати хлопця. Його танк загорівся десь за березовим гаєм, а він якимось чином вихопився, добіг до перших будинків, а тут ще бомба поблизу шарахнула. Вже горів, кажуть, зовсім, комбінезон на ньому затлівся — ледве жінки водою загасили. Брови і навіть вії обгоріли, обсипалися.
— Дуже попікся?
— Мало того, що попікся, його ще й контузило. Оглушило, сердегу. Розмовляючи зі мною, кричить на весь підвал, а баби коло нього з блимавкою сокочуть, чергують навперемінки, от народ!
— Ти йому допоміг, татку?
— Зробив усе, що треба. Хоча, зрештою, хлопець міцний, добре зшитий — сибіряк. Думаю, що скоро очуняє. А вже як він дякував! Запам'ятайте, каже: ім'я — Леонід, прізвище — Пузанов. Повернете мені силу — стократ віддячу.
Кость Григорович підвівся, звеселів. Після якогось доброго вчинку він завжди почував себе енергійним і помітно збадьорювався.
— Знаєте,— згодом звернувся лікар до всіх проте дивлячись на дружину, що лежала на канапі згорьована, потемніла, обкладена подушками.— Я вирішив іти... на роботу.
Ніхто нічого не відповів на це.
Раніше слово "робота" вимовлялось в сім'ї з пошаною і гордістю.