Скелясті верхогір'я де-не-де ще рябіють плащ-накидками останнього, досі не зітлілого снігу. Авіації нема — низьких сутенястих хмар літакам не пробити. Зрідка серед полів снаряд вибухне. Клубок диму з'явиться, і одразу ж вітер звіє ту дику нічийну кульбабу війни.
Від села хтось безстрашно поїхав у глиб плацдарму на змучених своїх коненятах,— пустився саньми; хоч на дорозі там зараз більше грязюки, ніж снігу. О, якби й справді тут останній постріл гвардійцям пролунав! В одну мить всі оті гори заквітли б, і перетомлені ми, піднявшись із брудних своїх окопищ, як ангели, полинули б у голубі небесні сфери, щоб там, опинившись у недосяжності, після всіх безсонних ночей нарешті виспатись на білих пуховиках хмар!
Пірошка, вона зараз була наче поруч, невідступно панувала в Артеменкових думках, в його окопних ночах. Хіба міг думати солдат, що плацдарм його так ощасливить? Хіба міг передчути Іван, де й кого покохає, хіба міг знати, що явиться йому таке яснолике дівча за темним оцим Гроном, нічим не схожим на його степову Калку? В далекім краю зустрів своє перше кохання, у чужинецькім селі, де купи ящиків з боєприпасами по дворах, де лунають у хатах жарти гвардійські та дзвенить хвилюючий сміх молодих мадярок. А втім, передчуття чогось незвичайного Артеменко носив у собі постійно, і ось воно сталося. Сам незчувсь, як зародилось, зазоріло кохання, бо хіба ж не так зветься оцей стан постійної піднесеності, щасливої наповненості душі, стан, в якому він на плацдармі весь час перебуває.
Ах, плацдарм! Що Артеменкові зараз всі ці небезпеки, і мертві ракети ночами над нейтральною, і холоднеча та бруд окопний, адже це зморне, нестерпне стояння не вічне, адже трохи ще потерпи, і дадуть підміну, і ти з переднього краю знову з'явишся там, де на порозі, тебе зустріне розшаріла, сяюча Пірошка.
Ніщо на плацдармі ніби й не віщувало нам лиха. Об-лаштовувались, як для тривалого життя, звикаючи до одноманітності окопних буднів. І лише подеколи ночами у вологій темряві за нейтральною, надто ж коли вітер був звідтіля, ставало нам чути з моря пітьми дивні якісь гули, що про їх причину плацдарм дізнається значно пізніше: це там, на великій залізничній станції, під прикриттям темряви й нічних туманів, розвантажувались війська, терміново перекинуті ворогом сюди із свого західного фронту, з Арденн. Фашистське командування вирішило будь-що взяти реванш тут за поразки на інших фронтах і тим-то гнало й гнало сюди ешелони військ разом з численною найновішою технікою.
І ось якоїсь там ночі броньовані армади "тигрів" та "пантер", потайки накопичувані ворогом, навально рушили на плацдарм, з ревінням та скреготом полізли з туману, ламаючи з ходу наші польові оборонні споруди, шквалом вогню накриваючи все живе.
Виповзаючи з туману, броньовані чудиська несподівано виникали зовсім близько, прасували окопи нашої оборони, здиблюючись, навалювались на бліндажі, чавили гусеницями людей; стогони та крики поранених тонули в туркотах пальби. Вже в перші хвилини бою було порвано всі лінії зв'язку, і артилеристам доводилось бити по танках з прямої наводки, "тигри" спалахували тут і там серед розбагнючених полів,— весь плацдарм став невдовзі суцільним ревищем, окутався туманом і димом, всеохопним чорним хмаровищем, що його в усіх напрямах пронизують блискавки вогненних залпів, гостро видних навіть і в тумані. Застугоніло вдосвіта, і невпинно стугоніло далі, і здавалось, не буде кінця-краю цьому побоїщу, цій розправі над плацдармом.
Нема більшого жаху, аніж бачити, як сталеві гусениці на очах перемелюють поранених, волаючих людей. Три, чию мову ти щойно чув, чий посміх чи навіть жарт тільки-но тебе підбадьорював, в якусь мить стає кривавим місивом, ще одне життя зникає у переритій багнюці серед розвалених траншей. Тилів більше не існувало, всюди був лише передній край,— від піхотинських, перетворених у чорториї окопів, БІД командних пунктів та вогневих позицій батарей до самого Грону, до його єдиної, наскрізь прострілюваної переправи стугоніла суцільна невщухаюча битва. В єдиноборство з танками серед відкритого поля вступали піхотинці, артилеристи, мінометники, штабники, найза-тятіші сутички спалахували вже й на подвір'ях палаючого Варта та Камендіна,— там бої точились найдовше, бо ті, кого не розтерзали танки, з усіх полів стікались сюди, до цих, уже охоплених пожежами населених пунктів, де ще можна було захищатися, бо ж повні ящики патронів та гранат лежали купами по дворах, бери скільки хоч — і в бій, у бій.
Цивільні, рятуючись, всіма сім'ями поховалися в льохах, і лише з одного вікна раз у раз визиркує смертельно бліде від переляку дівча, йому видно, як перебігає подвір'ям, весь у крові й багнюці, Іван Артеменко з гранатами в обох руках, він не бачить нікого, не помічає крові на собі, бо тут для бійця існує тільки ціль, яка з'являється у вигляді забарложеного бронетранспортера з-за рогу сусіднього будинку.
Кому судилося тут вижити, пекло плацдарму запам'ятається, як щось незмірно жахливе, найжахливіше з усіх кошмарів війни.
А після всього ті, що зостались, під скелею в мокрих шинелях сплять, обійнявши гвинтівки. В смертельній утомі попадали тут, куди снарядам уже не дістати. Прокинувшись, переглядатимуться, мовби не вірячи, що живі. І кожен таїтиме в собі почуття провини за втрачений плацдарм, ніби саме він причинець того, що трагедія сталася, що стільки люду полягло, не дійшовши до жаданого дня перемоги, так близько бувши від неї. Похнюплено смалять махорку під скелями, і розмовляти не хочеться, і власне життя для кожного ніби втратило смак. Якщо зрідка похмуро й перекинуться між собою словом, то хіба лиш про те, хто кого бачив востаннє і за яких обставин, кому що гукнув товариш із саней, коли його разом з іншими везли до переправи смертельно пораненого в живіт, коли, підбігши на мить, ти ще загледів очі товариша, невпізнанно ясні, налиті сльозою прощання.
Все на плацдармі звершувалось на бігу, на льоту, відчуття часу змістилось, мов на іншій планеті. Навіть і не сказати, скільки все це тривало і чи дух свій ти хоч раз перевів, перш ніж знову кидатись туди, де на тебе чекав бій денний, бій нічний, бій безконечний, може, останній...
Кілька днів і ночей таборились під скелями, збираючись рештками підрозділів, поволі приходячи до тями.
А де ж Артеменко?
Що з ним? Кому зустрічався? Хто розповість нам про нашого наймолодшого товариша, про одного з тих численних, що пропали безвісти на плацдармі?
Не було його серед нас, лише знайшовся котрийсь із сусідньої роти, хто бачив Артеменка, коли він з гранатами кинувся навстріч бронетранспортерам у Камен-діні. І комбат наш вже при світлі заграв нібито встиг упізнати його з-поміж тих, хто йшов на єдиноборство з танками. Навіть і хоробрих дивував там хлопець своєю безстрашністю, в стані бойового шалу кидався з гранатами, здавалось, на видиму й неминучу смерть, а чим це для нього кінчилося, ніхто сказати не міг. Артеменко тепер мовби виростав у наших очах, згадувалось нам, як він змінився, закохавшись на плацдармі, тепер навіть запитань не виникало, чим він, не так щоб і вродливець, завабив оте чарівне мадярське дівча. Своєю поетичною душею заполонив, чистою й непорочною, своїми усмішками, які й для всіх нас на плацдармі променилися такою веселою силою життя.
А після трьох діб він з'явився. Голова перебинтована і ліва рука на підв'язі; десь встигли надати йому допомогу, і хоч з обличчя змарнілий, а в очах бадьоре зухвальство людини, яка перевірила себе у найтяжчих випробах. Командир батальйону, котрому вдалося вихопитися із-за Грону в числі останніх, сповістив нам тепер, що багатьом, хто відзначився на плацдармі, світять бойові нагороди, і що Артеменка, хоч хлопець і влюблений протизаконно, він теж подає на орден Слави, та ще й додому буде сповіщено про його подвиги під час боїв у Камендіні.
В медсанбат Артеменко йти рішуче відмовився, і на його волю було зважено, можливість залишитись біля своїх він сприйняв теж як нагороду. Піде, зроблять йому перев'язку, і знову хлопець до нас, у свою мінометну, неабияк поріділу на плацдармі. Коли цікавиться хто його пораненням, відповідає коротко:
— До весілля заживе.
А першу перев'язку, виявляється, зроблено було йому — ким би ви думали? Вона, Пірошка, власними руками перев'язала його, ба навіть життя йому врятувала, переховавши пораненого в льоху, а потім сама ж і вивела вночі на край Камендіна, показавши, як найближче добутись до Грону... І найбільше Артеменка зараз непокоїло, чи вдалося їй самій уникнути небезпеки, чи не схопили її ті п'яні, озвірілі салашисти, що кувалдами добивали біля кузні наших поранених. Бо, якби дівчина потрапила їм до рук, то помстилися б на ній, там пощади не жди. Сидячи під скелею, Артеменко, бувало, подовгу дивився на Камендін, що якось аж зловісно зачаївся за Гроном, вирізняючись плямами своїх червонястих черепичних дахів та гостроверхою кірхою посеред села. Прикипівши поглядом, ніби ждав хлопець якоїсь з'яви звідтіля, ніби ось-ось мав випурхнути над дахами образ тієї; котра для нього була тепер в усьому світі єдиною, незамінною ніким.
Сто лих переживши, випорснув із того пекла, де, вже й поранений, бився з наповзаючими бронетранспортерами, не загинув там, де тричі міг би загинути, хіба ж не чудо? І не увіруєш хіба після цього, що, може, й саму смерть від тебе відводила чиясь найдорожча тобі рука?
Мабуть, справді цілющими були для Артеменкових ран оті перші перев'язки, зроблені ніжними руками коханої дівчини, бо вже невдовзі він годен був виконувати свої вояцькі обов'язки і почуття мав таке, що віднині його життю не буде кінця.
І можна уявити, який настрій охопив Артеменка, коли після пекла плацдарму, після хмурості й пригніченості наших подальших важких переходів у скелястих горах, з їхніми вітрами, бурями, з якимись не по-весняному студеними й справді мовби чорними дощами, нарешті якогось там дня визирнуло сонце, й потеплішало враз, і перед очима нам сяйнула в долинах білопінна повінь розквітлих словацьких садків! Квітувала, здавалося, вся земля, біліли всі схили та пагорби, і навіть уподовж доріг скрізь нас зустрічали до самих вершечків облиті цвітом, наповнені сонцем та бджолами черешні.
— Це ж і там, у Камендіні, усе заквітло,— чули ми схвильоване від Івана.
Ясно було, що думалось йому в ці хвилини про Пі-рошку, не раз і вголос вимріювалось хлопцеві, як війна ось-ось скінчиться, і він опиниться якимось ди-вом-чудом там, де зосталася його кохана дівчина, і як вони, взявшись за руки, поволі підуть у глибину свого весняного райського саду.
Війська рухалися вперед майже без стрілянини, якесь аж незвичайне затишшя супроводжувало нас на маршах, багатьом здавалось, що все найтяжче уже позаду, відомо було, що й наш той кривавий плацдарм невдовзі став могилою для ворога,— інші гвардійські полки довершили справу.