Та від свіжої купи дрів коричнево пахло сухим дубом. Коричнево і терпко. Великі вікна нового Антонового будинку не палахкотіли вже, прочахли і гасли. Війнув вітер з городів, запахло смородиною, відталою лозою. Холола вогка сорочка на плечах.
Зайшло сонце.
Над обрієм криваво горіла лише тонісінька смужка.
Як крик.
Рипнула хвіртка: закидаючи поперед себе ушкоджену ногу, у двір ступив сусіда, Петро Грек. Височенний, худий і зсутулений як поламаний спис. І поруділий од тютюнового диму. Щаснівляни сміялися, що коли Петро й помре колись, то з нього і в пеклі ще з півроку валуватиме ядучий дим, і жоден чорт не зможе підійти, щоб взяти на вила останки плоті Петрової. На війні Петру " попало по хвосту", як він сам казав. Ліва нога за роки всохла, покоротшала і вивернулась убік. Він так упоперек і ступав нею, від чого завжди ходив, нахилившись уперед, наче бігти зривався. А руки, з великими червоними кулаками, теліпались нижче колін.
— І досі пораєшся, здоров, — простягнув руку.
Антін мляво потиснув.
— А я сьогодні забастував! Стара щось там сама моськоталась, а я " голоси" слухав. Крутив на всі боки. По-моєму, брешуть сукини діти. Всі як один.
Антін змовчав.
— Одне хіба що й почув інтересне – про смок. Ти не чув?
Це по великих городах, — забув, чи в Японії, чи у Лондоні, — од машин скопилось стільки диму, що вже не розходиться, а так і вісить мокрою хмарою. Серед дня темно. І дишуть, як карасі! Доїздились.
Не чекаючи запрошення, важко усівся на берестовому окоренку, обома руками випростовуючи покалічену ногу.
— Не був на Нестеровому весіллі? Знов хату розкартошив!
Як март, так і дуріє. Тума якась на нього находить, чи що?..
Сутеніло.
3-під стріх зовсім перестало капати.
Вони довго сиділи мовчки, думаючи кожен про своє. Чи може й не думали ні про що, а просто пливли навмання в гіркуватих хвилях вечорового настрою. Антін крутив і крутив у руках невеличку лозинку, доки й зовсім її не поламав. Кинув під стіну, дістав цигарки.
— Що в тебе, "Бєломор"? Дай і я одну спорчу. Щось ти небалакучий сьогодні...
Знову блямкнула клямка. Пригинаючись у хвіртці, до двору зайшов Нестер з
рушницею за плечима.
— Балакаєте, куркулі?! – загримів од самих воріт і пішов прямо по пришерхлих калюжах.
— Хто балакає, а хто бахкає, — підковирнув Петро.
Але Нестер не звернув на в'їдливі слова Петрові ніякої уваги. Стояв у калюжі могутній і гарячий, як паровик. Все на ньому тремтіло й поривалося діяти. Тілько очі були неначе чужі. Притушені. І чимось дуже намучені. Нестер відчував це і відводив очі вбік, щоб бува не помітили справжнього стану його розтерзаної темними сумнівами душі.
Підійшов впритул. Одним помахом зняв з плеча рушницю /Петро аж сахнувся!/, високо підкинув її, впіймав на лету і простягнув Антонові:
— Купляй!
Антін здивовано підвів очі .
А Петро не втримався, знов підкусив:
— Хіба надоїло стрілять?
— Не в'язни, Грек.
Повернувся до Антона:
— Ну, береш?
— У мене своя... на стіні ржавіє.
— Ще одну повісиш – навхрест! Буде як у Тараса Бульби. Гах-ха-ха!! – Нестер зареготав так неприродньо голосно й розкотисто, що аж хвіртка забряжчала.
— Бери, поки Нестер не передумав! Став могорич і бери!
— Хватить мені одної.
Нестер якось ураз зівʼяв, мов аж поменшав. І вже байдуже повернувся до Петра:
— Ну, тоді ти бери, снайпер. У сортір ходитимеш при оружії.
Петро заперечливо похитав головою:
— Я вже своє одстріляв..
Сивий бондар стояв перед ними, широко ноги розставив.
Рушницю тримав на жилавих могутніх ще руках. І зневажливо дивився на обох. Потім рішуче кинув її за плече, плюнув і пішов прямо через калюжу. У воротях обернувся, загримів:
— Моліть бога, куркулі, щоб Нестер збув стрільбу. Бо вернусь – порозвалюю ваші хороми к хуям!!.
Хряпнула хвіртка.
Одскочила.
Ще раз хряпнула, причинилась.
— Пійду й я, — зовсім тихо озвався Петро.
І пішов тихо.
... Антін довго ще стояв серед двору.
Підмерзало.
Сухіше потріскував тонкий льодок, майже нечутно й ніжно дзвенів. І заколисане село поступово наливалося тим звоном.
І пливло в напівзабутті над потемнілим світом, крізь дрімоту, стурбоване душею.
Упала з-під стріхи ще одна буруля.
Розсипалась срібно.
— Поки б я шльондрав? – зустріла його Ольга через поріг. – Смерок уже.
Антін мовчки повісив шапку над дверима, ступив крок.
— Куди почапав! Півдня рачки лазила...
Вернувся, витер чоботи об ряднину, пішов на кухню. Сів до столу, підпер щоки кулаками.
Жінка стала до плити. Включила гас, заходилась розігрівати вечерю. По виду було Ользі років сорок, може трохи більше /важко сільським жінкам на око роки визначати/. Висока, гарної постави, видно красива колись. Темні очі ще й тепер іноді спалахували по-дівочому гаряче й зухвало. А стан уже згрубів, втратив легкість. І на лиці роки відбили свою печаль.
Поставила вечерю на стіл, хліб підсунула. Антін розстебнув комір, схилився над тарілкою, знехотя копирснув ложкою.
Озвався, не підводячи голови:
— Налий там... чого-небудь.
Ольга немов того чекала, рвучко обернулась:
— Послі чого це, ради будня?
— Я кому сказав.
— На восьме ж останню вицудили з Петром!..
Антін байдуже кинув ложку, не хотілося спорить. Ложка брязнула під стіл. Підвівся і пішов через кухню до кімнати.
Дістав з шафи нове пальто, шапку. Ольга з тривогою стежила за чоловіком, тремтіла і починала смикатись гірка складочка в кутиках уст. А очі вже закипали темним огнем. Пригасила силою, сказала лагідно, як могла:
— Сядь, гріх ти тринадцятий. Збігаю до Ганни.
Він неквапом застібав гудзики. Пішов до дверей.
— Антоне...
Прогупали кроки під вікнами.
І стихли.
Ольга прихилилась плечем до одвірка.
Парував борщ на столі.
Вичахав.
Осмеркло.
Над Петровою хатою місяць зійшов. Видно Петро грубу топив на ніч, бо над димарем стояв кудлатий стовп білого диму.
Антонові чомусь мимоволі згадалося, як вони ще до війни, парубчаками, відгадували по тих димах, хто самогонку гонить.
Опівночі збиралися на церковищі, — найвищому місці в селі, — котрийсь вилазив на церковні ворота і пильно вдивлявся, де стоїть над хатою стовп білого диму. /А зимовими місячними ночами той стовп видно краще, ніж удень/. Тоді веселим кагалом оточували двір і починали горланити й тарабанити в шибки, лякаючи сільрадою, аж поки бідний хазяїн не виносив одчепного. Вони прямо серед двору випивали пляшку ще теплуватого бурякового перваку, і потім до третіх півнів туманили людей по селу...
Антін стояв під двором. Зіперся плечима на ушулу й стояв. Глибоко дихалось од березневої свіжості. А груди однак не заспокоювались. І голова гула од звону. Щось підсвідоме, як ненароджена ще пекуча мелодія, творилося з його високо і гірко вознесеною сьогодні душею. І воднораз, — як щось стихійне і темне, — знову, яскраво спалахнуло люте бажання вхопить сонне село за барки й трусити, доки димарі не покотяться по снігу. Або... іти галасвіта.
"Ольгу обидив...
Не засне тепер до ранку..."
Ледь чутно дзюрчав ще струмок у канаві, потріскуючи, осипався прозорий льодок, з-під якого вимерзла вода. Хитнувся стовп диму над Петровою хатою – дихнув вітер з поля.
Тихо на селі.
А попереду ніч, як год.
Вулицею, навстріч Антонові, хтось саньми їхав. В такт топанню коня залізне кільце подзенькувало під дугою.
— Кажись, Сівер? – озвалося з саней.
Антін зупинився. Він впізнав жваву бригадирову кобилку і невеличкі, розмальовані зеленими чирвами, санчата. Впізнав і завше хриплуватий тенорок бригадирів.
— Ти чом сьогодні не вийшов силос відбивать?
Антін не відповів /а розбентежене й без того серце важко забухало/.
Бригадир пригрозив:
— Дивись, Сівер, щоб я тобі штрафу не вхерачив!
Не в силах далі стримуватись, Антін ступив до санчат і майже не розмахуючись залисував бригадира:
— Не тикай, мурло!..
Пішов вулицею.
Коли вже далеченько відійшов, нахилився, снігу гребнув — в горлі пересохло.
В продмазі ще світилося.
Нічний сторож, дід Саватій, ходив з драбиною на плечі округ величезної калюжі – розлилося за день ціле море. Посеред того моря, по коліна у воді, стояв стовп з ліхтарем, якого дідові треба було засвітити на ніч. Стовп був давній, ще Крамар колись укопав. Так і простояв півстоліття на одній нозі.
І кулями посічений, і підводами обшмуляний, і так всякими словами зганьблений. Підтрух, похилився, а таки стояв ще.
Дід і раз обійшов округ калюжі, і вдруге, сердито поглядаючи то на стовп, то на розбиті свої валянці. А потім зупинився. Бряхнув драбину додолу, вилаявся й сів на ганку. Дістав
люльку.
— І так перебуде. А хто красти полізе, той і при финарі, — заспокоїв себе, як умів. Розпалив люльку и пихнув димом
З-під вусів /мов парою з-під коліс/. Плюнув у калюжу й ще додав:
— У природу чорти вселились...
Серед крамниці купкою стояли жінки, уже йти зібрались, та забалакались. Кожна в руках тримала сіру хлібину, кульки, пакунки. Біля каси схилилась молоденька продавщиця Віра, ретельно складала зім'яті троячки, рахувала денну виручку.
Антін тупнув коло порога, оббиваючи чоботи, кивнув жінкам і пішов прямо до полиці з пляшками. Віра на мить підвела голову, ніяковіючи посміхнулась Антонові. Невеличка, тендітна, з-під косинки горіло білим полум'ям м'яке пасмо.
— Цвітеш, хрещенице?
Дівчина зашарілась. Вона не розуміла, чому Антін завжди називав її хрещеницею. І взагалі гострий погляд темних і важких його очей бентежив дівчину. Жінки теж примовкли, з цікавістю стежили за Антоном. Вони /як і всі на селі/ і шанували і побоювались Сівера за прямий "партизанський" характер.
— Подай мені оту білоголову, хрещенице.
Віра дістала з полиці пляшку "столичної".
— Грошей сьогодні не плачу,-не по плану вийшло. Запиши, щоб не забула.
Блиснув очима на жінок. Ті розуміюче посміхнулись. Віра потупила очі:
— Занесете колись...
Антін одкинув полу пальта, глибоко запхнув пляшку в кишеню, ще раз блиснув на жінок і вийшов з крамниці.
Дід Саватій сидів уже на самій верхівці стовпа, як крук.
Не голосно, але щиро лаяв весну, голову сільпо, електриків і чаклував над ліхтарем, раз-по-раз чиркаючи сірники. Старенький дідів дробовик і розбиті валянці стояли біля ганку, тліючи білими онучами...
MAPKEC
Недалеко від крамниці, виторохкуючи потужним гарячим двигуном, миготіла вікнами колгоспна електростанція. Хазяйнував тут Іван Маркович Скитка, якого ще замолоду перехрестив хтось на Маркеса – за кирпату й задерикувату вдачу.