Мабуть, якби її збудили вночі, вона б насамперед звеліла мити руки.
По обіді бабуся таки не пустила Максимка гуляти: "Сказано — не підеш!" — а сама сіла в кріселко й заходилася плести панчоху. Добре, хоч не примусила Максимка розмотувати вовну.
Максимко тихенько виніс чобітки з передпокою — показати квартиру, як він обіцяв.
У квартирі — три кімнати й кухня. У спальні не було нічого такого цікавого, хіба що радіоприймач. Максимко натиснув на білу клавішу, залунала весела музика. Чап з Чалапом залюбки потанцювали трохи, а тоді Максимко натиснув на іншу клавішу й вимкнув радіо. Це він умів.
Він переніс чобітки до другої, найбільшої, кімнати — з телевізором, татовим письмовим столом, книжковими шафами й балконом. Телевізора Максимкові суворо заборонено вмикати, то він просто розповів чобіткам, що телевізор може показати все на світі.
— Ви ж його ніколи не бачили, правда?
Чалап зарипотів, що вони бачили ще й не таке, але Чап чесно признався, що справді — не бачили.
— А оце татові книжки. В них намальовано всякі-всякі машини. Мій тато їх добре знає, але найкраще знає автомашини. Він про них навіть книжку пише — про автомашини.
— Ого! — з повагою рипнув Чап.
— Твій тато дуже розумний, — похвалив Чалап.
— Але в мене є свої книжки, вони ще кращі за татові, — сказав Максимко. — Там є такі малюнки…
— Покажи їх зараз! — заволав Чалап.
— Там… — Максимко хотів сказати, що в тій кімнаті сидить бабуся, а вона заборонила заносити туди чобітки, але змовчав.
— Ще встигнемо побачити, — заспокоїв нетерплячого брата Чап.
Показав Максимко чобіткам і татового стола. На ньому багато паперів і аж три авторучки: синя, червона й зелена, вони сторчма стоять у сірому косячку. Щоб показати, як вони пишуть, Максимко поставив чобітки на стіл, узяв чистий аркуш паперу і синьою ручкою вивів: "МАКСИМКО".
Чобітки захоплено дивились, як вправно Максимко виписує літери.
— Це я, — пояснив Максимко. — А оце, — червоною ручкою написав "ЧАП", — ти, Чапе, а зараз… — зеленою вималював "ЧАЛАП", — це ти, Чалапе.
— А чому моє ім'я зелене? — образився Чалап. — Я ж червоний.
Максимко перекреслив зелене "ЧАЛАП" і написав червоним чорнилом. Чалап заспокоївся.
Далі Максимко виніс чобітки на балкон і показав їм з восьмого поверху будинки й дерева. Навіть річку Дніпро, бо Сокорівка побудована понад самим Дніпром. Чап з Чалапом здивовано рипотіли, а Максимко прочинив двері до третьої кімнати. В цій кімнаті стояло Максимкове ліжечко та бабусине ліжко, і, спиною до дверей, у м'якому крісельці сиділа зараз бабуся. А ще тут, крім Максимка та бабусі, було багато Максимкових іграшок. Та що — іграшки? Вони ж розмовляти не вміють.
Ще зазирнули до комірчини, де стояв Максимків ворог — хижий пилосос. Максимко поскаржився на нього. Чап зневажливо відвернувся, а Чалап луснув пилососа по круглій голові. Еге, тепер у Максимка є двоє вірних друзів, побачимо, чи наважиться цей ревун ковтати Максимкові скарби!
У ванній Максимко показав, як пускати воду — гарячу й холодну.
— Може, хочете скупатися? — гостинно запросив він.
— Купатися! Купатися! — радісно закричав Чалап.
— Але ж нам тоді доведеться довго сохнути, бо наковтаємося води, — зауважив розумний Чап. — Ні, купатися не будемо.
— Пхі! — пирхнув Чалап. — Максимко не скаже бабусі, що ми зсередини мокрі, от і все. Я буду купатися!
— Ти що, хочеш, щоб Максимко брехав?
Присоромлений Чалап замовк. А Максимко, аби чобітки не сперечалися, швиденько поніс їх до кухні.
Диво дивнеє!
Від раковини з гарячою та холодною водою Чап з Чалапом одвернулися, щоб не піддаватися спокусі, а посудом — різними там каструлями та сковородами Максимко зроду не цікавився. На його думку, варта уваги була тільки газова плита.
Прислухавшись, чи не йде бабуся, Максимко поставив Чапа з Чалапом на кухонному столику-шафці, хитро їм підморгнув, черкнув сірником, повернув на плиті один з п'яти ручок-кранів і підпалив газ.
Що й казати, Максимко порушив найсуворішу заборону, але ж йому так хотілося довести чобіткам, що він уже не маленький і сам може впоратися з газовою плитою. Над конфоркою розцвіла синя квітка — полум'я. Чобітки заніміли. Синя квітка палахкотіла. Чап з Чалапом, як заворожені, дивились, а Максимко пояснював:
— Це газова плита. На ній варять, смажать і навіть печуть у духовці, але духовку я ще не вмію запалювати. Бачите, як гарно горить газ!
Чобітки враз почали підстрибувати й пританцьовувати на столі.
— Газ! Газ! — вигукував Чап.
— Наш газ! — веселився Чалап.
І чого вони так розходилися? Подумаєш — газ! У кожній квартирі є газові плити, але ніхто з того не витанцьовує. Навпаки, Максимка завжди ляскають по руках, щоб не ліз до плити й не накоїв лиха. Ну, нехай уже Чалап, він, здається, любить погаласувати, але ж Чап! Чап витанцьовує й радіє, ніби вздрів рідну матінку!
— Чого це ви так вистрибуєте? — здивовано запитав Максимко.
— Як же нам не радіти, це ж газ! Наш газ! — вихилясом ходив Чап.
— Нас із нього зробили! — вибивав дрібушечки Чалап.
Із газу? Зробили? Як же можна з газу зробити гумові чобітки?! В них і ноги відразу б спеклися, аби підпалити. Або чобітки просто розвіялися б у повітрі. Вони, напевне, дурять. Максимко вимкнув газ, але йому стало моторошно, а що як зненацька вони стануть не тугі й холодні, а запалахкотять синім полум'ям? Ой, ма-а…
— Навіщо ви мене дурите? — крикнув Максимко.
— Ні, ми кажемо чистісіньку правду: нас і справді зроблено з цього газу, — вже поважніше відповів Чап.
— Ти що, нам не віриш? — півником підстрибнув Чалап.
Та хіба ж такому можна повірити? Чобітки з газу! Якби Максимко про це сказав Сашкові, Маринці чи Лесикові — ото б сміялися!
— Ми з газу! Ми з газу! — вигукував невгамовний Чалап.
— А я вас і слухати не хочу. Не вірю. Як ви доведете?
Чап зупинився і став пригадувати, але пригадати не зміг.
— Бачиш… Мабуть, ми не відразу народилися з газу, а було ще багато-багато…
— Чого?
— Всього! — підстрибнув Чалап. — То дуже довго розповідати. — Чалап не хотів признаватися, що теж нічого не пам'ятає. — Може, ми тобі колись розкажемо.
— Не вихваляйся марно, — зупинив брата Чап. — Ми ж бо тільки чули на фабриці, як майстер сказав: "А ці чобітки зроблено з газу, з того, що горить на кухні". На фабрику саме прийшло багато школярів, і майстер їм пояснював. Вони пішли далі, і ми вже більше нічого не чули. Слухай, Максимку, запитай у тата, може, він знає.
— Мій тато знає все!
— Запитай! Запитай! — вискнув Чалап. — І нам розкажи!
Чобітки знову розвеселилися, скочили зі столу, затупцяли по кухні. Максимко насилу їх половив і поставив у куток передпокою.
— Стійте тут тихенько, ні до кого не озивайтесь. І не вискакуйте!
Чап з Чалапом погодилися стояти спокійно, але Максимко неодмінно повинен випитати у тата: чи справді вони народилися з газу.
Коли мама прийшла з роботи, вона оглянула нові чобітки й усміхнулася.
— От і добре! Я вже й сама збиралася купити гумові чобітки, щоб ноги не промочив. Тепер буде на душі спокійніше.
Але в Максимка не дуже було спокійно на душі: що як бабуся розкаже про знівечені черевички?
Бабуся пильно глянула на Максимка й похитала головою.
— Бабусенько, — стиха шепнув Максимко. — Ти ж мене вже сама покарала…
— Мамі не хочу завдавати прикрощів, а не тебе жалію, паливодо, — махнула рукою бабуся.
"Дерев'яні сльози"
— Тату, а з чого роблять гумові чобітки? — запитав увечері Максимко.
— З гуми, звичайно.
— А гума з чого?
Тато відсунув набік книжку і посадовив Максимка собі на коліно.
— З чого? Найпершу в світі гуму добували з дерева.
— З такого, як дуб чи береза?
— Ні, зовсім з іншого. У нас воно не росте.
— А де ж воно росте?
— Дуже далеко, за океаном, у теплій країні. Таке величезне, а зветься — гевея.
— З неї вирізають гуму?
— Ні, не вирізають, а роблять із соку. Ну… ти знаєш кульбабу?
— Знаю! Вона жовта, а потім пухната. Як добре дмухнути — всі пушинки розлітаються. З неї тече молочко, як зірвати.
— Молочко — то сік кульбаби. І у гевеї такий білий сік, із соку й добувають гуму або каучук. По-тамтешньому — "кау" — дерево, а "чау" — сльози. По-нашому можна перекласти так: "Сльози дерева".
"Ну от, — подумав гіркотою Максимко, — виходить, що мої чобітки брехунці й насмішники. А я їм мало не повірив… Якби це ще вигадав Чалап, я б не дивувався, але ж Чап! Чап теж обдурив мене".
— Чого ти насупився, синку?
Татове обличчя враз набрало грізного вигляду, він легенько буцнув Максимка лобом, а потім засміявся. Ні, зараз Максимкові було не до жартів. Він любив "воювати" з татом, іноді вони вчиняли такі баталії, що перевертали догори ногами усе в квартирі. Але зараз Максимкові було сумно.
— Тату… а мої нові чобітки, вони теж із дерев'яних сліз?
— Е ні, твої чобітки не з природної гуми, вони були б надто дорогі. Вони із штучної, зробленої на заводі.
Максимкові трохи полегшало.
— А на заводі з чого роблять?
— Ото який допитливий! Давай я тобі краще розповім про автомашину. — Звісно, тато хоче перевести на свою улюблену розмову.
— Ні, тату, я хочу тільки про гуму. З чого її роблять?
— Гм… як би тобі пояснити? Ти знаєш, що таке нафта?
— Ні. А для чого вона?
— Та хоча б для того, щоб виробляти бензин. А без бензину жодна автомашина не може рухатись…
Ну от, про що б не почав тато розмову, завжди зведе до своєї автомашини! До чобітків йому байдужісінько.
— Та-ату, я ж прошу тебе розповісти не про бензин, а про гуму!
— А я й розповідаю. Бо з нафти, коли її добре переробити, можна здобути й гуму.
— І гумові чобітки?
— Авжеж. І шини для автомобільних коліс.
Максимко аж образився на тата: навіщо йому ті колеса? А Чап з Чалапом його таки обдурили, про нафту навіть не згадували. Вони казали про газ! Ні, не казали, а брехали! Брехали, брехали… Максимко мало не заплакав. А тут ще тато угледів його писанину.
— Знову порався на моєму столі? Що то за "МКСИМКО", де ти подів літеру "а"? І що це за "ЧАП" і "ЧАЛАП"?
Максимко хотів признатися, що Чап і Чалап — його нові чобітки, які вміють розмовляти… Але ж вони брехунці! Він мовчки зліз з татових колін і хотів піти геть. І все-таки не витримав: нехай вже краще тато посміється з нього, але ж він повинен знати правду!
— Тату, а з… газу? З того, що горить у нас на кухні, можна зробити мої чобітки?
— Можна, — відказав тато, гортаючи книжку.