Щовечора після роботи він заходив на пошту і хрипким од хвилювання голосом питав. Листа не було. І не буде, переконував він себе. Хіба в неї тільки й діла, що відповідати якомусь незнайомцеві?
Минула вічність, правда, вона ввібгалася всього у два тижні, коли надійшла відповідь — цілком доброзичлива, хоча й коротка.
Від того дня очі закоханого запломеніли таким нестерпно-синім блиском, що дружина навіть розгубилася.
— Ти чого, старий цапе, сяєш, мов новий п'ятак? Диви, навіть лисина блищить, мов полакована.
Та вся ницість цих слів не могла погасити вогню, що запалав ще дужче, ніби всупереч жінчиному гариканню. Відповіла! Оцінила його послання, над котрим він так довго мучився. Відповіла, тим самим надавши право написати нового листа.
Вячеслав Іванович обійшов усі книгарні й виловив ще дві тоненькі збірочки Вітиних оповідань. Чесно кажучи — оповідання досить посередні, трапляються кращі, трапляються гірші, але для Вячеслава Івановича вони були безцінним скарбом, бо давали змогу писати. Знову і знову. Не відразу про цілу збірочку, а про кожне оповідання зокрема. Віта, як видно, не надто розпещена увагою читачів, що далі, то щедріше відповідала своєму шанувальнику, а потім почала й собі цікавитися — хто ж він такий. Вячеслав Іванович скромно написав, що за фахом він фінансист, не уточнюючи своєї посади. Про те, що вже менше як за рік йому світить вихід на пенсію, звісно, не обмовився. Зрештою, яке це має значення? Листи, котрі тепер часто надсилав Вітусі (він вже так тепер називав її про себе), були такі молоді, що промовляли самі за себе. А вона відповідала що далі, то приязніше, і це стало сенсом його життя.
Додаткову роботу в конторі в нього відібрали, бо він її геть занедбав. За це дружина влаштувала довготерміновий і шквалистий скандал, однак те його не турбувало. Він ніколи не був пожадливий на великі гроші, та й звідки у скромного рахівника скромної контори могли бути ті великі гроші? Його стурбувало, і то не на жарт, інше: Вікторія написала, що в кінці квітня має бути у Києві на якійсь нараді й хоче неодмінно зустрітися з ним.
Вячеслав Іванович помертвів. Як бути?! Чи не уникнути цієї зустрічі, щоб і надалі нічого не мінялося, щоб він мав змогу писати їй листи і з запаморочливим передчуттям щастя чекати на відповідь? Йому ж більше нічого не треба! Він перед її приїздом дасть телеграму, що захворів, домашньої адреси вона не знає.
Але знає прізвище, ім'я, по батькові… Схоче провідати хворого, а через паспортний стіл адресу дізнатися легко. І от прийде… Зустріч з Ганною Миколаївною, викриття таїни його листування… Захаращена старими меблями квартира, він сам — у злинялій піжамі, старий, сивобородий — гірше смерті!
Ні, треба дати іншу телеграму — про терміновий від'їзд у якесь відрядження.
Проте це лише тимчасово врятує його від викриття. Вітуся писала, що до Києва приїздить досить часто, то у видавничих справах, то на всякі збори, а цього разу вирішила його неодмінно побачити, надто вже він заінтригував її своїми чудовими листами. Лишалось єдине: сповістити, що він назавжди виїздить із Києва. Але ж це позбавляло його найбільшої радості в житті — подальшого листування.
Вячеслав Іванович утратив сон, апетит, навіть дружина захвилювалася: чи не занедужав?
Нарешті вирішив: нехай буде, що буде, він таки зустрінеться, хоча доведеться докласти майже нелюдських сил, аби мати відповідний вигляд і не осоромитися.
Вячеслав Іванович уважно і довго вивчав у дзеркалі своє обличчя і, зрештою, майже заспокоївся. Лице як лице, і якщо зголити сиві вуси та борідку, замаскувати лисину капелюхом, то років з десяток, а то й півтора можна скинути. У нього не здригнулась рука, коли нищив бритвою рослинність на своєму обличчі.
Ганна Миколаївна, зайшовши до кімнати, відразу й не впізнала рідного чоловіка, а впізнавши, не знала — лаятися чи сміятися. Але Вячеслав Іванович уже заздалегідь обдумав відповідь на неодмінний допит дружини й, не чекаючи його, твердо сказав:
— Мені набридло, що ти мене весь час називаєш цапом. Тепер надумай якесь інше ймення.
— Ах ти ж старий… — Тут Ганна Миколаївна загнулася, бо й справді — цапом чоловіка вже не назвеш. Проте вона швидко знайшла прикметник-еквівалент цілком влучний, хоча й не цілком цензурний. Зате пояснень — навіщо він поголився — більше вона вже не вимагала.
Вікторія призначила побачення на сьому вечора біля парку Ватутіна, на тролейбусній зупинці. Чудово! Вони проведуть вечір в цьому парку, і капелюх замінить йому відсутню шевелюру. Тільки ж треба купити нового капелюха. Заїкаючися і мимрячи безліч зайвих слів, Вячеслав Іванович зважився висловити дружині своє зухвале бажання — придбати до Травневих свят нового капелюха, бо в старому вже соромно на люди показуватися. На диво, дружина не опиналася. З костюмом справа була значно складніша, тут треба було щось надумати.
Він ніколи не замислювався над тим, у що зодягається, — про те дбала дружина. Тому звик до старенького піджачка, затертих до блиску штанів і вічних своїх чорних сатинових нарукавників. Правда, нарукавники то лише на роботі, в інший час його туалет втрачав цю професійну деталь. Суто домашнім варіантом одягу була піжама. І ще на свята Вячеслав Іванович мав сірий костюм, не синтетичний, а чистововняний, але той костюм був уже надто старий і для побачень з Вітусею не годився. Навіть увечері. Хімчистка! Ось що його порятує!
Потай від дружини Вячеслав Іванович попідшивав та зацирував невблаганні позначки років на костюмі й поніс його до хімчистки. Але перед Травневими святами, здавалося, геть усі люди вирішили щось хімчистити.
— Раніше, ніж на одинадцяте травня, не буде, — крижаним голосом сказала білолиця, схожа на мармурову статую, дівчина-приймальниця.
Вячеслав Іванович заходився ревно благати, та мармурова дівчина не потеплішала. Якась доброзичлива дама з черги порадила збентеженому й нещасному літньому чоловікові здати костюм в так звану термінову чистку. Трохи дорожче, зате швидше. Мармурова відрізала, що хоча й швидше, та все одно — після свят. Вячеслав Іванович з таким розпачем глянув на неї, що мармурова приймальниця врешті поступилася.
— Добре, що вже з вами робити. Відрізуйте ґудзики та приходьте двадцять восьмого.
Двадцять восьме квітня — то була дата приїзду і зустрічі з Вітусею. У Вячеслава Івановича так тремтіли руки, що приймальниця відняла в нього лезо й сама хутко повідтинала всі ґудзики з костюма і вправно пришила до піджака білу етикетку-номерок.
На вулиці Вячеслав Іванович роздивився, що ґудзики вже дуже потерті, й вирішив купити нові. Зайшов до магазину й вибрав сірі, блискучі, аж у око стріляли, ґудзики.
Решту днів він провів, мов у тумані. Працював, правда, акуратно, за багато років виробилась автоматична звичка, але в думках…
Ой, куди він тільки не залітав думками! Але попри всі карколомні віражі фантазії думки його були чисті, як білі пелюстки тієї вишні, що за вікном саме розквітла. А хіба ж то не було щасливою прикметою?!
Він уже двічі злітав на місце їхньої близької зустрічі, обійшов парк, нагледів у віддаленому кутку кілька затишних лав, що на них не падало світло ліхтарів. Отут вони й проведуть свій вечір, тут він зуміє висловити все те, про що не насмілювався натякнути в листах. Так, так, у напівтемному парку… Все складалося якнайліпше.
Зараз Вячеслав Іванович почав придивлятися на вулицях до тієї каверзної особи, котра зветься модою, і був надзвичайно здивований. Молодики, а їм то й належало б найошатніше зодягатися, носили якісь вилинялі й потерті штани, недбало розхристані куртки. Його робочий костюм із заглянсованими ззаду та на колінах штанами, був, либонь, парадніший. Якщо він раніше не звертав уваги — як і в що люди одягаються, то тепер це його гостро цікавило. У нього виникла мрія. Кілька років він, потай од своєї Ганни Миколаївни, відкладав дещицю від зарплати, і ось зібралася кругленька сума — п'ятдесят карбованців. Він поміняв їх на одну купюру і сховав у книжечку поезій. Чесно кажучи, Вячеслав Іванович не дуже-то тямив у віршах, але збірку купив заради портрета поетеси. Вона була вродлива, можливо, навіть вродливіша за його кохану і, напевне, у свій час написав би їй листа, але його спинило те, що поетеса жила в Києві й могла б схотіти зустрітися із своїм шанувальником. А що ні дружина, ні дочка поезією не цікавилися, то гроші мали надійний сховок. Так от, Вячеслав Іванович вирішив на ті гроші купити подарунок Вітусі. Хороший. Щось таке… отаке, аби не соромно було подарувати. Йому здавалося, що найліпше купити хорошу лаковану сумочку, елегантну і дорогу — не з якоїсь там клейонки. Але придивившись до модниць на вулицях, сторопів: у руках у них — торби з ряднини. Правда, на тих торбах щось було намальовано або написано не по-нашому (іноземними мовами Вячеслав Іванович не володів), але жодних лакованих сумочок він не дозирив. А тут ще в метро почув жваву розмову двох подружок про те, що якась там Кілька пошила модерняцьку сукню з мішка, а вони самі ніяк не можуть знайти собі жодного мішка, бо чомусь усі мішки зникли з продажу.
"Чи не божеволію я? — подумав Вячеслав Іванович. — Сукню з мішка! Ні, щось мені в голові переплуталось".
Проте насмілився запитати в конторі молоденьку секретарку про те, що почув і побачив. Вона анітрохи не здивувалася.
— Це ж тепер модно! Синтетика віджила, на Заході визнають лише бавовняні та лляні тканини, а ми чим гірші за них?
— Але ж даруйте… Наскільки мені відомо, мішки колись виробляли з кропиви…
— То це ж іще оригінальніше! У вас часом немає кропив'яного мішка? — аж скрикнула секретарка. Ошелешений Вячеслав Іванович похитав головою і замовк. Звісно, ні про яку лаковану сумочку не могло бути й мови. Треба спершу випитати у Вітусі — чого б їй забажалося, а вже тоді купити й вислати додому подарунок.
Двадцять восьмого квітня протягом цілого дня Вячеслав Іванович бігав до пункту хімчистки, що був поряд з їхньою конторою. Рознервувався, аж губи тремтіли, але тільки наприкінці робочого дня одержав свій костюм.
Костюм був як новенький, звісно, коли не дуже пильно придивлятися. А коли пришив нові ґудзики, костюм ще помолодшав і покращав. Можливо, на думку сучасної молоді, він був дещо старомодний, таж не пристало Вячеславові Івановичу нацуплювати на себе вибілені, як у мадяра, джинси.