І великодушний самбуру відпустить сморідних гієн, тим принизивши їх ще дужче, і морани, яких певно ж побудив Вере, наздоженуть Мгамбу, величавого й усміхненого, він спокійно гнатиме додому двадцять вісім своїх корів і незлобиво пошпетить присоромлених вояків, що ось виконує за них їхню працю.
Він настиг крадіїв за половину денного переходу, сонце вже дісталося маківки неба й готове було скотитися до далекого синього нагір'я; трохи раніше Мгамба бачив, як у бік того нагір'я промигтіла маревною рівниною зграя ориксів, а ще з-під його ніг кілька разів вихоплювалися наполохані дик-дики та один раз – чимала турача[13] з курчатами. Викрадачі перегнали худобу через курний битий шлях, яким вазунґу[14], що живуть далеко, їздять із Наньюкі до Румаруті дивитися на слонів. ("Він каже про заповідник Рамеруті форест, — пояснив Сілас Ндіку"). Білі люди не мають коріння – так думав про них Мгамба, він бачив вазунґу всього кілька разів у житті. (На цьому місці оповіді перекладач скорчив подобу іронічної, ба навіть глузливої посмішки. Він завжди корчив таку посмішечку, гадаючи, що Мгамба виглядає смішним у своєму дикунстві, хоча найчастіше заслуговував глузливої посмішки сам, коли кострубато мавпував поведінку "могутніх" білих).
Певно масаї прагли ввести переслідувачів у оману та Мгамба не повівся: він не рушив шляхом ані ліворуч ні праворуч, а перейшовши на той бік швидко відшукав знайомі сліди й нагнав злодіїв, коли ті зупинилися з виснаженими коровами на відпочинок під баобабом. Вони справді злякалися. Із загрозливо здійнятим для кидка списом та з виряченими очима Мгамба рішуче підступив до крадіїв, двох хворобливо щуплявих, зморених не менше за худобу, молодиків:
– Ось ви де, нікчемні масаї, злодійське плем'я! Нащо вкрали мою худобу?
Переляканим викрадачам либонь здалося, що власник череди витворився до них прямо з корчуватого баобабового стовбура. Вони попадали навколішки й почали просити, щоб він не забирав їх до себе в єнкангу, бо їхні родичі бідні й не годні дати за сердег бодай який відкуп.
– Куди ви гнали корів? – грізно насідав на злодіїв Мгамба. – Якому підлому мбва[15] знадобилася крадена худоба?
– Ми ілбартони – мусили вкрасти череду в самбуру, щоб довести на що здатні, а корови нам не потрібні!
– Брешете! – категорично й несподівано навіть для самого себе вигукнув Мгамба. Вістря його списа погрозливо наблизилось до облич масайських моранів. – Кажіть правду сморідні гієни, бо повиколюю очі й це буде ще невелика заплата!
Якби чорношкірі мали здатність полотніти, викрадачі корів безперечно сполотніли б.
– Ми гнали худобу до боми, що біля ферми, на якій вирощують квіти, — пробелькотів один з масаїв. – До Йена Овіно, на околиці біля заправки він тримає сувенірну крамницю!
– Яку?
– Сувенірну. Вазунґу, що їдуть на сафарі, купують там усілякий непотріб!
("Ферма Фреш Ґолд Кенія, – проконсультував Сілас Ндіку. – Це там, де шосе перетинається з річкою Евуасо-Нґіро.")
– Він обіцяв нам по п'ятсот шилінгів[16] за корову!
– Забирайтеся геть! Моран – хоробрий воїн, захисник племені, а ви… Ви не гідні навіть бути пораненими моїм списом!
Почувши правдиву відповідь, власник худоби відпустив невдатних злодіїв – кочівники Рифтової рівнини цінують правду, навіть якщо чують її з вуст ворогів. Коли його наздогнали нарешті морани самбуру, Мгамба величаво підганяв додому двадцять вісім своїх корів, виглядав стомленим, але усміхався.
Хоча одна думка його таки непокоїла.
– Отак, – сказав Мгамба, закінчуючи розповідь. – Так я вперше відрізнив брехню від правди!
Епізод 2. Нйамбуру, Сайна і мганґа Дабасо
Тріумфально повернувши худобу, Мгамба цілий день сидів потім у холодку єдиної на всю єнкангу акації, потягував гостинець від моранів – таке шановане кенійськими кочівниками пиво, та знову й знову переповідав родакам свою нічну епопею з урятування череди. Епізод, коли олайон Вере насмілився потривожити подружній сон Мгамби й Сайни, дітлахи та жінки (ті, які залишилися вдома й на світанку не вирушили до стариці по воду) супроводжували стриманим хихотінням, а старійшини й морани, які завітали на єнкангу – навмисно голосним сопінням несхвалення. Місце, де герой оповідав, як легко й гарно було йому бігти рівниною, присутні зустрічали одностайно-схвальним похитуванням голів і не менш одностайним гордівливим блиском очей. Але найдужче одноплемінники чекали від Мгамби повторення кульмінаційного епізоду з приниженням і посоромленням нікчемних сморідних гієн – масаїв. Це місце в оповіді малеча, старійшини та жінки зустрічали вигуками войовничості й захвату, морани втім, реагували стриманіше, оскільки Мгамба якоюсь мірою посоромив минулої ночі не лише масайських ілбартонів, а й непереможних воїнів самбуру.
Надвечір, втомившись розказувати одне й те саме, та покінчивши з пивом, Мгамба заліз до своєї хатчини, влігся в підвішений на палицях трав'яний гамак і заходився думати.
Коли я вперше побачив кочові хатини самбуру, мене вразив їх жалюгідний вигляд. Гордовиті господарі неозорих ньйасі[17] Рифту, які так багато часу відводять для догляду за власною зовнішністю й туалетом, зовсім байдужі до житла. В низенькій круглій халабуді з ломаччя й верблюжих шкур неможливо випростатися, тут немає ані місця для вогнища, ні вікон, немає жодної прикраси, жодного орнаменту, жодної фігурки божка, абощо, а пройма дверей недбало завішується шкурою чи якоюсь дрантиною. Останніми часами шкури все частіше почали замінювати шматками рифленого металу, картону, або пластикової плівки, що вишуканості житлу кочівників, зрозуміло, не додає.
"Чому ваші оселі такі неохайні? – поцікавився я у Мгамби. Відповідь була лаконічною: – Дім самбуру – цілий світ, а хатина – лише місце для тимчасової ночівлі! – Традиційно вже від себе тему розвинув Сілас Ндіку: – Тобі ж не спаде на думку заходитися облаштовувати цей готельний номер! Пожив – склав речі й поїхав далі! Навіщо кочівнику гаяти час і витрачати зусилля на оздоблення житла, якщо через місяць, найбільше – півтора, худоба дощенту випасе довколишній буш і треба буде переїздити на нове стійбище? Інша річ зовнішність, адже навіть у готельному номері ти ретельно виголишся, розчешешся й напахучишся парфумами!" Хід думок африканців мене здивував, але в них була своя логіка.
Отож Мгамба погойдувався в підвішеному на жердинах гамаку, дослухався до перегукування жіноцтва, яке лаштувалося на вечірнє порання, та до тихого бубоніння старійшин, що статечно грали під тією таки акацією в бао[18]. І думав. Чому, — дивувався він, — чому я не повірив масайським ілбартонам, коли вони казали, що викрали моїх корів, аби довести старшим побратимам власну відвагу? Адже це звичайна річ – будь який хлопчак ставши мораном повинен здійснити подвиг, найкраще, звісно, вбити ворога, або принаймні лева, а потім носити намисто з його іклів, але якщо і те й інше люди з мотузками на шиї (Це він про галстуки! – пояснив Сілас Ндіку), що приїздять із Найробі, суворо забороняють, то чом би просто не викрасти череду чужого племені? Самбурійські ілбартони й самі неодноразово так чинили, згодом, щоправда, неодмінно повертаючи власникам їхню худобу. Навпаки, красти чужих корів на продаж для морана ганьба, бо моран не крамар-сомалієць, а воїн, і про таке Мгамба до сьогодні не чував, чому ж він не повірив масаям, коли ті сказали, що вкрали його череду, аби довести свою хоробрість одноплемінникам? І Мгамба не міркував, не придивлявся до нікчемних крадіїв, не зважував… Ні, він одразу, категорично й несподівано навіть для самого себе заявив, що ті брешуть. Морани, які частували його пивом, розказали, що біля квіткової ферми в невеличкій крамниці справді стоїть чоловік, який за чутками скуповує викрадену худобу. Це була правда і Мгамба цю правду відчув, знав, коли масаї брешуть, а коли ні! Хіба таке можливо?
За благенькою, спорудженою з хмизу й глини, стіною халабуди вовтузились дітлахи, Мгамба чув голоси сестрички Вере – дівчинки з великими очима на ім'я Кібівот і онука старійшини Кіпсанґа — Ндере. Кіпсанґ був дядьком Мгамби, рідним братом його хороброго та запального батечка Нзубе. Батько став жертвою власної нестриманості – багато посух і дощів тому його зарізали борани[19] під час сутички в бомі Боїнґу.
– Агов, дрібнота! – гукнув небожів Мгамба. – А зайдіть-но мені до хатчини, та хутко!
За мить вбрана в барвисте дрантя, вияложена в кізяках малеча перестрашено тупцяла худенькими ніжками перед господарем оселі: ану як мзеє Мгамба пошле їх проти ночі до найближчої боми по жменю мери[20], або ще чогось вигадає – дітвора самбуру зобов'язана виконати завдання дорослого що б він їм не наказав!
– Скажіть, – звернувся Мгамба до малечі, — а чи допомагали ви сьогодні своїм матусям чистити калебаси[21]?
– Так! Так! – щосили закивали голівками Кібівот і Ндере.
– Ти чистила? – допитувався старійшина в дівчинки.
– Так, мзеє Мгамба!
– А ти? – строго перепитав хлопчака.
– Чистив!
– Ну ходіть тоді, допоможіть іще мамкам біля вогнища!
Дітлахи здиміли вмить. Не барився й господар – Мгамба хутко залишив гамак, вийшов з хатини й рушив до оселі сестри.
Єнканга вирувала: олайони загонили на обступлену зусібіч хатинами галявину корів і кіз, упереміш з худобою молодиці заводили на майдан нав'ючених бурдюками з дорогоцінною водою верблюдів. Старші жінки розпалювали тим часом перед оселями вогнища, не так для вечері, бо самбуру переважно харчуються щойно видоєним молоком, як для відлякування комарів під час довгої вечірньої бесіди довкола того ж таки скупого вогню, коли гріючись, родина ділиться враженнями від денних пригод, слухає повчальні історії старійшин та наспівує монотонних сумних пісень.
Маурін саме доїла кіз, їй допомагала стара Еуніс: затиснувши сухоребру худобину між ніг, матуся вправно тримала її ще й за роги, тим часом сестра спрямовувала благеньку цівочку молока в підставлений калебас.
– Маурін, а чи допомагала тобі сьогодні Кібівот чистити калебаси? – спитав Мгамба.
– Так, а що? — поцікавилася з-під кози сестра.
– Та нічого, молодчина вона! – відповів Мгамба й не затримуючись біля заклопотаних жінок, рушив до хатини матері Ндере – Ґівін.