Сьогодні вже посіємо просо, а завтра – штельваги з райборонками!
Пізніше закінчилося зерно проса. Йому сказали, що в коморі тільки пшоно залишилося.
— Пшоно посіємо! – безапеляційно заявив. Довелося селянам ледь не на пальцях пояснювати йому, що сіють просо, а не пшоно. Останнє просто не дасть сходів.
Кмітливість же його проявилася при відбиранні зерна в людей. Майже кожен, хто мав хліб, ховав його, де тільки міг. Тож спробуй, знайди яму в дворі чи на городі! Яків Захарович довго не думав: купив у крамниці кілька кілограмів цукерок, ходив по селі, пригощав ними дітлахів.
— Як тебе звати? Дмитриком? От і добре. Будеш вільний – заходь до мене.
— А тебе як? Тимком? І ти приходь.
У сільраді він закликав до кабінету кожного підлітка окремо й знову пригощав солодощами. Але просив, аби Дмитрик подивився, де його сусід Гаврило вночі яму викопав. А Тимка – де сусід Сергій це зробив. Наголошував, щоб хлопчики цього нікому, крім нього, не казали – навіть татам і мамам. А як виконають завдання – отримають ще солодощів.
За два дні потому біля двору Гаврила зупинилися кілька підвід. Із них злізли активісти, яких селяни буксирами прозвали, й уповноважений Джугаєв. Він покликав Гаврила й сказав:
— Давай хліб.
— Де ж він у мене, люди добрі? Для сім'ї тільки й залишилося – чи й перезимуємо...
— Не даєш – самі знайдемо! – Яків вийняв із воза велику триногу й прикрутив до неї теодоліт. Установив на подвір'ї селянина, заглянув в окуляр приладу:
— Он туди йдіть, хлопці, до повітки. Лівіше! Лівіше, я кажу, твою в дивізію Чапаєва!
Переносив теодоліт і встановлював на інше місце:
— Тепер ідіть он до тієї яблуні. Трохи правіше! Правіше, кажу! Твою в дивізію Чапаєва! Отам, де солома натрушена, копайте!
Мимо вкрай здивованого й розгубленого Гаврила буксири носили мішки з зерном, вантажили на підводи. Потім вирушали до двору Сергія. І там чудо-прилад "показував", де заховали хліб. А біля двору зібралася юрба зівак із широко відкритими очима. Уголос дивувалися: що ж там за дідько сидить у тому приладі, від якого ніку́ди зерна не сховаєш? Джугаєв підходив і говорив селянам:
— Ви бачите, що ми все одно знайдемо зерно, як би ви не ховали. Тому й раджу не робити дурниць. Краще підходьте, кажіть правду, скільки в кого хліба є. Тоді на їжу ми вам трохи залишимо. Хто цього не зробить – заберемо все до зернини!
І підходили до нього з діда-прадіда трударі-хлібороби з опущеними очима:
— Запишіть, що у мене ще є чотири пуди. Соломаха Василь мене звати.
— І в мене пудів зо два залишилось...
— І в мене...
Настав час розкуркулювання. Першою забрали на Сибір сім'ю Корнія Золотенка. Одяг і постільну білизну його роздали колишнім комунарам, худобу й техніку забрали до колгоспу. Боронився Корній. Застрелив із обріза одного активіста й тяжко поранив енкаведиста. Та тільки і його поранили, скрутили, зв'язали. Гуляйвітер із сином і дружиною стояли в натовпі, спостерігали здалеку.
— Тікайте, хлопці! — кричав Корній. – Подалі від цих антихристів, харцизяк! Захаре! Богдане! Вікторе! Никифоре! Не вірте їм ані на йоту! Вам те саме буде! Або тікайте, або бийте їх, оце іродове насіння! Гуртуйтеся! Збирайтеся разом!..
Міліціонер рукояткою револьвера вдарив Корнія в обличчя.
— Бачите, як вони, сучі діти, правду люблять!
Корнія вдарили ще раз, він повалився на підводу.
— Батьку, що будемо робити? – запитав Святослав, коли народ почав розходитися. – У Корнія хоч обріз був, а в тебе й того немає.
— Не поспішай, Славку. Може, якось минеться. Я ж подарував колгоспові весь реманент, землю й худобу, вітряка й трактора. Можливо, не зачеплять...
— Ні, тату! Корній не бреше. Або тікати треба, або битися.
Богдан нічого не відповів, хоча й відчував, що син має рацію. Якби в нього хата, як у вдовиці Секлети (ледь не із землі виглядає) або трохи краща в Демка Ластівки, тоді можна було б на щось сподіватися. А тут – гарний цегляний будинок, укритий бляхою. Корніїв такий же, кажуть, буде вже конторою колгоспу. У Никанорів думають сільраду поселити, у Вікторів – школу. Та й на Богданів уже око накинули. Недарма ж біля крамниці п'яний Іван Лежебока (тепер – активіст!) зуби скалив: "Добрий сільбуд у твоїй хаті влаштуємо!"
Богданові тоді перехопило подих:
— А мене ж куди? Сім'ю мою?
— За синочками своїми підеш! Чи, може, мало моєї крові попив? Я на тебе, глитая, скільки ішачив!
— Це ти працював? П'яний приходив, і від мене тебе виносили. А я ще й переплачував, бо дітей твоїх шкода було.
— Твоє панування закінчилося! Скоро своє отримаєш...
"Господи, — думав Гуляйвітер, — чи світ перевернувся? За що ж я з Будьонним аж до Замостя ходив? За що махновців полонених розстрілював? За що ганявся за холодноярцями? Чи не за це Бог тепер карає? Я ж гадав – моя влада прийшла, робітнича, селянська, трудового народу. Виявляється, не моя – Лежебоки та іже з ним. А я тепер – куркуль, глитай, павук... Землю ж дали порівну всім – на їдока. Хто йому, Іванові, не давав працювати? За мозолі мої я – ворог радянської влади? Ворог Леніна й Сталіна, Троцького й Бухаріна, Рикова й Кірова? Подохли б вони всі ще маленькими! Двох синів заарештували – вістки від них нема. Змусили колгоспові все нажите віддати – подарував. Тепер ще й будинок, а самому білих ведмедів годувати? О ні! Не вийде! Немає обріза – каміння й цегла є. Гас є й бензин. Спалю все до цурки, а танцювати "Яблучко" в моїй хаті камса й лежебоки не будуть!"
— Святославе! – гукнув Богдан. – Іди-но сюди!
Незабаром на їхньому горищі виросла велика купа замашного каміння й цегли. Туди ж господар виніс дві великі каністри з гасом і бензином.
Наближалися Проводи, і Богдан умовив дружину поїхати до батьків на Сумщину. Бо не була вона там уже років п'ять. Кіньми вивіз до станції, посадив на поїзд. Краєм серця відчував, що бачить її востаннє...
Кривавою плямою здавалося сонце, що неспішно підступало до обрію. Якимось шостим чуттям розумів Гуляйвітер, що разом із небесним світилом підходять до кінця всі його сподівання, його думки й мрії про заможне життя. "Дали пожити при непові, — шептав він. — Думав, що це й справді по-ленінськи "всерйоз і надовго". Через десять років скрутили голову. Ні, не туди ти, Богдане, повертав свого багнета! Які не були Петлюра чи Махно, Чучупаки чи Чорний Ворон, Григор'єв чи Зелений, але то – свої. За ними треба було йти. А ти пішов за чужинцями, котрі гарно балакали та багато обіцяли... Нічого, Світлану спровадив. Якби ще Славка вмовити, щоб утік. А сам загину тут, де батьки й діди померли".
Другого дня ще здалеку Богдан помітив валку возів із буксирами-активістами. На передній підводі сидів розхристаний гармоніст. Він розтягував інструмент так, що міхи ось-ось повинні були розірватися. Співав голосно, підспівували не в лад йому комсомольці:
Веди, Будённый, нас смелее в бой!
Пусть гром гремит!..
Орава ревіла, мов скажена. Ось вона все ближче й ближче. Ген у невелику балку спустилася. Ще нагору – і буде тут. Гуляйвітер швиденько зачинив віконниці, зсередини замкнув штаби.
Ведь с нами Ворошилов –
Первый красный офицер.
Пойдём сражаться мы за СССР!
Пісня чулася вже біля двору. Богдан зачинив двері великим засувом. Удвох зі Святославом підтягли сюди й поставили "на попа" здоровенну скриню. Піднялися з сіней на горище. Відчинили дверцята на даху над ґанком. У дворі вже були два міліціонери, з десяток буксирів, а біля двору – кілька десятків зівак. Іван Лежебока гатив кулаком у двері, горлопанив:
— Відчиняй, твою мать! Куркуляка поганий, контра!
— Це я – контра? – скипів Богдан і першим же камінцем поцілив Іванові в голову. У того обличчя заюшилося, він поточивсь і впав. Активісти притьмом відбігли. Міліціянт, що стояв біля Івана, витяг револьвер. Але в цей же час йому в скроню цеглиною вдарив Славко. Другий "охоронець порядку" почав стріляти здалеку. Гуляйвітри заховалися.
— Ось що, Святославе, — мовив Богдан, — мені все одно вже не жити – я втратив усе. Швидко бігати не можу. А ти тікай! Одне прошу – не забудь, хто вбивці твого батька й, імовірно, твоїх братів.
— Я нікуди без тебе не піду!
— Швидше, сину! Благаю тебе! Ти — єдина надія моя на те, що помстишся цим іродам і за мене, й за своїх братів. Упевнений, що колись ти цих гадів зустрінеш зі зброєю в руках, а не з камінцями...
Він обняв Славка, поцілував у голову:
— Прощай, синку. Біжи. Хай Бог тебе береже!
Святослав зліз у кімнату, видавив вікно, що з'єднувало хату з сараєм, там спустився в погріб і вийшов потаємним ходом біля складених на зиму дров...
У двері почали бити великою колодою. Богдан неквапом облив гасом і бензином горище, запалив дві свічки, що висіли над лядою. Вхопивши камінь, відчинив дверцята. Кинув у тих, що били в двері. Влучив комусь у руку. Над головою дзизнули дві кулі. Гуляйвітер підвівся й кинув камінця в бік міліціонера. Та в цю ж мить його сильнющим ударом у груди щось відкинуло від дверцят. Дихання перехопило, а з грудей цівкою полилася кров. На останньому подиху Богдан дотягнувся до канделябра й скинув палаючі свічки собі під ноги. За хвилину його поглинуло вогняне море.
IV
Тим часом із району та області прибували нові уповноважені. Хлі́ба, що Джугаєв підступно забрав у селян, виявилося мало, аби виконати наступні завдання, поставлені сталінським політбюро. Бригади буксирів ходили по хатах, відбирали всі залишки зерна. У кого не знаходили, перештрикували гострими залізними щупами піч, лежанку, долівку, стелю, стіни. Переходили у двір, сарай, на город – шукали й там. Забирали тепер останню квасолю у вузлику, картоплю. На плачі селян відповідали, що конфісковують усе накрадене в колгоспі. У старої Ганни, не знайшовши анічогісінько, спересердя перевернули навіть діжку з квашеними буряками та облили гасом. Через тиждень бабуся померла.
У Степана Мокриці комсомолка Пашка почала знімати з горища цибулю, сплетену в косички. Степанова дочка Маруся кинулася до неї:
— Ти, суко ледача, сапала її, проривала чи вибирала!? Невже не подавишся?
За кілька годин Марусю забрала міліція.
Голод шаленів. Померлих людей щодня десятками вантажили на підводи й вивозили на кладовище. На воза клали також напівживих.
— Щоб завтра зайвий раз не їхати за ними, — говорили могильщики.
А за кілька днів приїжджала підвода вже й за ними самими...