Такими були шотландський Берне, буковинський Федькович, воронезький Кольцов і взагалі всі видатні люди. Таким шляхом іду і я, бо, ставши вище, я зумів зрозуміти казку життя людей для того, щоб проспівати їм їхню пісню.
Зумів зрозуміти? Так чому ж отої найбільш затаєної ноти, серцебиття пісні зараз діткнутися не можу? Вона, близька й невловима, відбивається луною від мого здивування: чому Уляна співає тут, хто слухає її, чиє визнання буде нагородою за її талант?
Я не можу збагнути найтонших нюансів мелодії, не можу знайти зараз ключа до своєї власної —пісні, яка, здавалось вчора, от-от сама зірветься з сповненої нових вражень душі.
Чому якраз ці почуття заважають?
* * *
Уляна співає. У неї це виходить так природно, як звичайна розмова. Вона не знає ні своїх здібностей, ні своєї краси. Тут їй не можна залишатися. Доїти овець і корів, бити бринзу, чистити стаю від гною може хтось інший. Так співати можуть тільки таланти.
Кажу їй про це. Вона сміється і замість відповіді просить допомогти зцідити сироватку з казанів. Мене дратує така надмірна простота і несерйозність у розмові. Але допомагаю. Уляна зовсім близько біля мене, я чую її подих. Вона ставить казан на землю, мов чарівниця, впивається в мене тими шаленими очима і чекає. Ніби говорить: "Я твоя пісня, ти знайшов мене".
У забутті пориваюсь до неї і одразу ж зупиняюся. В очі мені впадає її забруднена сорочка на грудях, вичовгані в зеленій траві ноги, довгі, як у скрипачки, пальці з потрісканими пучками, тугий стан, опоясаний старою запаскою. В уяві переодягаю її в найкраще плаття, закладаю їй коси по-японськи або втинаю їх, і кучеряве чорне волосся спадає завитками на плечі. Таку хочу обняти. Вона на сцені, глядачі, затаївши подих, чекають її пісні.
Немає пісні. Улянині очі наливаються смутком, смуток змінюється холодком і, врешті, байдужістю. Вона говорить щось зовсім недоречне:
— А ви знаєте, я не люблю курортників. З долин наповзає фіолетове надвечір'я. Гіркота разом з присмерком осідає в моїй душі. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогодні. Якась перепона не дозволила мені вловити мелодію гір і відчужила від мене запашну полонину, на якій квіткою рум'яного рододендру цвіте загадкова Уляна.
* * *
Просиджую до пізньої ночі над розкритим зошитом і не можу написати ні одного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: "Чому я став їй раптом чужим? Чому від того зневажливого слова "курортник" пропала казка, яку я виплекав в уяві?" І вже по-іншому видніють гори, залиті місяцем, і легенда про Чорногора звучить не так, і Уляна більш не здається мені мавкою, а її "ні" заперечує й осуджує щось у мені самому.
Старий лісник встає ще задовго до світанку. Він збирається в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподіваюсь почути від нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила переді мною своїми чарами казка.
Але лісник тепер говорить тільки про ліс. Я хочу вловити у розповіді старого щось казкове, як колись, і тут же відчуваю, що мене цікавить тепер не казка, а його глибоке знання лісової справи. Він розуміє деревину, знає, чого вона потребує, про дерево говорить, як про людину. Довідуюся, наприклад, що дуб любить сусідство таких дерев, від яких він вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки — ховається від сонця в чужу тінь. І люди є такі: сумирні й горді.
— Оце вам дуб, а не дубиця, — показує старий на два однакові дерева. — Га? Як відрізняю? А так, як дівку від парубка. Дубиця швидше розпускає листя і швидше обсипається.
Лісника хвилює те, що вирубки не засаджують негайно лісом. Постоїть отак пару років, і тільки яловець там ростиме, бо, крім різних хвороб, у лісі живуть ще й злі сили, від яких не лише рубачі, а й дерева гинуть.
Дивуюся й лякаюся, що мене зараз цікавить не екзотика, а звичайна проза.
— Ви знаєте про ліс, напевно, більше від деяких лісничих, — кажу до лісника.
— Може бути… Від таких, що за деревами лісу не бачать. Ліс темний, але тільки для темних людей…
Зрозуміло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я відчув, як враз спаленіло моє обличчя. А може, це я за деревами не бачу лісу, для мене він темний? Може, це я за казковими уявленнями не зумів побачити людей, їхню працю, їхню пісню?
Ще раз прошу лісника розповісти легенду про Чорногора. Ще раз слухаю і вчуваю в цій казці нову істину. Пісня, з якою перемогла людина сили природи, — праця. Може, тому не зрозумів я пісні Уляни, що не знаю її праці, що стара запаска й вичовгані ноги в траві не дали мені наблизитись до неї. Може, тому, що сам я звик вдягати свої пісні у театральне плаття? Може, тому я вивчав життя з казок, а не пізнавав його в праці? Може, тому я захотів вирвати цю дівчину з її ґрунту, щоб чути від неї мелодії, які мені доступні?
Сумніви мучать мене. Борюся з ними, виправдую себе, а вони вперто нашіптують: "Ти тут чужий".
* * *
Разом з світанком ми біля Буркута над Шибеним озером. Водоспад смерек рине із стрімких схилів кучерявим шумовинням у зелене озеро. Тихо, нечутно прорізує водну гладінь і падає на саме дно перекинутого неба.
Шлюзи греблі ще закриті, та плотарі вже зганяють сон з поверхні озера. Вода починає брижитися, хвилюватися, передчуваючи, що нині вирветься на волю з люттю, з клекотом, нестримно.
У верхній частині озера лежать на воді готові плоти-дараби. їх зараз пустять.
Сміливі, дужі плотарі стають за керма, впевнені й рішучі. Перед ними круте русло Черемошу, стрімкі скелі, повз які мусять пройти плоти, не черкнувшись, водоспади, на яких по шию треба зануритися з розгону у воду й не дати себе змити течії.
Шлюзи відкриті! Немов дикий звір, спущений з ланцюга, рветься їв отвір вода. Рве за собою, мов солому, столітні смереки, збиті в дараби. Рве розлюченою пащею малих людей, а ті борються на життя і смерть. Переможений звір, переможений Чорногор. Перша дараба виривається з пащі скаженої потвори й зникає за горою.
Чую, як хтось починає глузувати в мені з мене самого.
— А це також казка? Ось перед тобою твій Черемош, про який ти складаєш пісню.
— Не складаю, — боронюся перед своїм другим "я", що виросло в мені з моїх власних сумнівів. —Я не вловив мелодії.
— Бо ти боявся брудних від праці рук, а щоб не дотикатися до них, ти придумав теорію: талант для слави! Щоби творчість людей мав змогу вивчати зі сцени, а не з життя. Бо воно часом рапаве[4], чорне, запилючене!
Хто це говорить у мені? Я прийшов сюди, сповнений мрій, мелодій і поезії. Хто заліз у душу й вигризає все це без жалю?
— Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То візьми їх на сцену і на бутафорній ріці застав вести паперові плоти, щоб доступнішою була тобі казка Черемошу!
— Ах, замовчи!
— Дивишся і не віриш, що хтось віддає свій талант людям, не думаючи про себе. Бо тобі перш за все дорога слава. Бо ти — оранжерейний рододендр. Не ставши прикрасою кімнати, ти перестав бути вічно свіжою й привабливою квіткою!
— Хто руйнує мій спокій, мій відпочинок?
— Спокій? Тоді складай пісню про спокій, а не про Черемош і про людей. Ти побачив потічок і назвав його рікою. Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав її Швейцарією. Що ти знаєш про ці краї? Ти побачив людей, назвав їх чародіями, захотів пісню про них написати, та не знайшов ключа до їхньої душі. Бо, зустрівшись з красою, ти гидився близько біля неї стати. Ось де народжується та пісня, якої ти не міг зрозуміти. Ось як грають хвилі Черемошу! Стань на дарабу і зрозумієш усе. Але ти боїшся ризикувати. А що як загинеш і ніхто про це не буде знати, А вони, молоді плотарі, ризикують, не думаючи про славу. Дивись: у запінені буруни лютої води, тримаючись за кермо, йдуть — і їх не видно. Ти вривався коли-небудь отак у життя, як оце вони в кип'ячу бурхать?
Мовчу. Я починаю розуміти силу й безсилля, поезію й марнославство.
Рву на шматочки зошит розпочатих пісень.
* * *
Рано-вранці приходжу ще раз на полонину. Розкажу Уляні про те, що зрозумів за ці дні.
Чую пісню. Це співають ліси, міцно врослі корінням у землю, трави на скупому ґрунті кряжів, це співає людина в праці.
Уляна подоїла вівці, її пучки ще терпнуть від втомлюючого ціркання. Вона зцідила сироватку, сушить будзи[5] на сонці і співає. Не на сцені, не на показ, не за оплески.
Я підкрадаюся, щоб побачити її на самоті. Але вона не одна. Біля неї той, хто не уявляв собі її ніколи в пишному платті, хто розуміє її працю й пісню, хто любить свіжі високогірні, а не оранжерейні рододендри.
Бачу, як обнімає парубок струнку Уляну, як впивається вона в його губи і знемагає від щастя.
Мені не соромно, що підглядаю. Я починаю по-новому розуміти філософію життя.
* * *
Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою ні одного записаного слова. Ще раз переходжу через хребет і милуюся рододендрами, хочу запам'ятати, як вони цвітуть на кряжах, щоб не дивитися на них у вазонах на вікні.
Я приходив сюди, щоб узяти крихітку того, що беруть тут люди як свою власність, і на цьому матеріалі створити пісню. Але не беру з собою тієї крихти. Крихта для бідних. На ній не створиш пісню.
А все-таки що ж несу?
Багато. Нове розуміння краси.
Я ще приїду до тебе, моя Чорногоро — веселко над рівнинами! Приїду без казкових ілюзій, не на відпочинок, а як плотар, рубач, вівчар. Сьогодні я закохався в тебе. А колись вернуся і нап'юсь до охмеління твого життя, твоєї молодості.
Примітки
[1] Китиця — букет.
[2] Бовдуриться — клубиться.
[3] Вориння — огорожа.
[4] Рапавий — шорсткий.
[5] Будз — сир.