Не мільйонер, а вбогенький собі єврейчик-крамар.
Але й Бромберґ, і цуценя з закислими очима — одні на світі, неповторні, цікаві, потрібні, необхідні, милі, — хай живуть благословенні!
По бруку з гуркотом і залізним ляскотом розхрьопаних бричок кудись гнали червоноармійці. Вони не сиділи, а лежали на сидіннях, поставивши одну ногу на маленьку лавочку. Боже мій, вони хотіли їхати так, як їм було зручніше! Їздили ж отак офіцери колись, їздили ж так усі, хто мав право і владу їздити так? Усяка влада їздить, розлягшись і поставивши ногу на сидіння. А вони хіба не влада?
В руках у них були рушниці, на поясах револьвери, бомби, гранати, а на колінах часом дівчата в рожевих, настовбурчених, як із картону, сукнях, — одне слово, озброєні всім, що може дати життя переможцеві. Візники у плисових жупанцях-безрукавках, високо піднявши лікті, вйокали, чмокали, кричали на перехожих і з шиком зупинялись перед крамничками. Бідні крамнички, — більшість їх стояла з повибиваними й позабиваними вікнами, з простріленими, продірявленими стінами, — з слідами погромів. Але вони привітно-жалібно рипіли назустріч гостям розхитаними дверима і впускали їх до себе — чим багаті, тим і раді.
По тротуарах, під присканням весняного сонця, що гріло всіх без різниці партій, націй, анексій і контрибуцій, швендяла "пролетарська" публіка, збиралась то тут, то там у купки й діловито, заклопотано розмовляла: чи будуть уночі масові розстріли, чи поженуть буржуїв рить окопи, чи далеко німці й українці.
Але доктор Верходуб уже не питався себе тепер: чого така жорстокість і лють у цієї сірої маси і звідки вона? Невже вона вся, як є, читала Маркса й, експропріюючи експропріяторів, тільки передавала куті меду? Тепер він знав, що і жорстокість, і лють, і передавання куті меду, все було необхідне, законне й зрозуміле, як законне, необхідне й зрозуміле оте цуценя з закислими очима на сонечку. Сіра маса не читала Маркса й не експропріювала експропріяторів. Вона тільки здійсняла закон ворожости чужого до чужого. Вона, ця маса, була тут чужа; всі ці крамниці, будинки, всі капелюхи, комірчики, книжки, роялі, управи, контори, все, чим був повний колись оцей клаптик земної планети, було й є чуже цій сірій шинельній масі. А коли вона колись стикалася з цим, то мусіла зщулюватись, знижуватись, проходити бочком, винувато, побожно, з чеканням ляпаса. І що дивного, що тепер є сласність власне в тому, щоб гепнути чоботом у те, до чого підходив раніше з побожним острахом? Ми ж раз-у-раз любимо гепнути своїх повержених богів чоботом. І що більша була побожність, що недосяжнішими здавались усі божественності, то дужча, розперезаніша, лютіша мусить бути сласність гупання чоботом.
Але і гупання, і сласність, і трощіння, — все це ніколи більше не повториться, все це летить у вічність, і все має тужну солодкість минулого, і все є життя.
Доктор Верходуб повільно підійшов до ринку. Порожній, забутий, мовчазний стояв малесенький ринок, на якому колись було стільки запального ґвалту, пристрастей, хитрощів, маленьких драм і веселощів. Тепер рундучки стояли замкнені, з голими, нудними стійками. Поміж рундучками вільно, ніким не гнані, але без ніякого задоволення блукали голодні, зачучверені, з випнутими ребрами собаки. І все ж таки: скільки великого змісту може бути в одній голодній, зачучвереній собаці для того, хто пам'ятає, що через годину може не стати ні цих собак, ні неба, ні заповідів, ні ненависти, ні майбутнього!
Стояли вряд візники. Вони возили владу й тих, хто мав змогу їздити на візниках, не боячись за це стати "достєнки". Попереду всіх стояв Юдко, неповторний, єдиний на ввесь світ Юдко. Колись доктор лікував його жінку, що затруїлася була гнилою рибою. І Юдко тепер так само сидячи на передку свого "файтона", приплющував очі, розводив руками й щось гаряче доводив якійсь... дамі (так, так, не "пролетарці" в хустці, а дамі), що стояла біля брички. Дивна, надзвичайна істота, прекрасний привид з давноминулого, але, без сумніву, психічно-хворенька бідна: вона була в англійському капелюсі з чорним пером, у чудесному, синьому костюмі, в лякованих черевичках, — зовсім архаїчна постать із давніх віків! Обличчя її доктор не бачив, на жаль, — стояла спиною. Але в усій поставній постаті, у спині, в повороті голови, в широких клубах, у пасемцях шовково-пухнястого волосся на потилиці було щось таке, від чого в доктора все серце гойднулось угору, як на раптовому ліфті. Невже Наяда?! Невже та, що двадцять літ тому тримала в руках ниточки його життя і, сміючись, шарпала їх, примушуючи його виробляти всі антраша, які виробляють картонні кловни?! Абсурд, галюцинація, привид!
Але той самий нахил голови на правий бік і, мабуть, лукавий, сміхотливий погляд із-під брів. Навіть та сама широкість у клубах, яка потім так болюче й солодко раз-у-раз хвилювала доктора, в якої б огидної жінки він її не підмічав.
Доктор Верходуб, не пам'ятаючи вже, що все є неповторне, почуваючи тільки чудну ослабленість ніг, помалу став підходити до Юдка, не зводячи очей з чорного капелюха з поважним, гарним пером. Щось, видно, не виходило в них. Юдко, правда, масляно посміхався, але крутив головою, безпомічно розводячи руками: ну, видно, не може чоловік ніяк, всією душею, бідолаха, радий би, та несила його!
Дама весело-нетерпляче відмахнулась рукою, кивнула капелюхом і підійшла до другого візника, коливаючи спиною так само, ну, точнісінько ж так само, як Наяда!
Доктор Верходуб, почуваючи страх, що вона зникне, не показавши йому обличчя, трошки надав ходи.
— Доброго здоров'ячка, товаришу Юдку!
Юдчине лице, вкрите рудим, кучерявеньким пухом, подібне до жовтенької буруньки з дерева, привітно посміхнулось.
— Драстуйте, гаспадін... чи той: товариш доктор. Кудась поїдемо?
— Та, може, й поїдемо. А ви ж хіба не їдете з тою дамою.
— З тою дамою?!
Юдко підвів догори праве плече, приплющив праве око і зробив ґримасу цілковитого непорозуміння.
— Ета дама сама не знає, чого вона хоче.
— Як саме?
Юдко глянув назад, на даму.
— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте завтра удова була. От чого вона хоче. Как вам ето спонравиться?
— От-тако-о??
— А що ж би ви собі думали? Вона сібє симпатічно улібається. Так я буду здоровий з того? Ага, мерсі вам.
Юдко знову озирнувся на паню, глянув навкруги й, перехилившись до доктора, таємно, хрипло зашепотів:
— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?! Ну, так, розуміється, ненормальна.
— А хіба таки так дуже страшно на той бік їхати?
Юдко високо підняв іржаві бровенята, зібравши під кашкетиком чоло в дрібнесенькі зморшки.
— Як то "хіба дуже страшно"?! А до стенки нє, не страшно? А коні заберуть, то нє, не дуже страшно?
— Ну, вже й до стєнки. Їдьте на Стару Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого. Там ніякого фронту немає.
Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж руками одпихнувся.
— Та нехай мене Бог боронить! Как можна без розрішення? Хай візьме собі розрішення. Що такоє? Пойди до комісара, скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!
Ні, це була не Наяда! Розуміється, не Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним, щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше повинно б бути літ сорок п'ять. А це зовсім молода дівчина.
Але щось Наядине все ж таки було! Нічого схожого в лиці й якась страшенна подібність. Посмішка? Та сама владність, королівська певність себе, повільність людини, яка знає, що все зробиться по її волі?
І очі не Наядині, не сірі, а сині, теплі, грайливі й явно-хворобливо-блискучі. Одначе уста, — широкі, соковиті, — ті самі, що в Наяди: верхня губка чітка, хижа, а нижня соковита, сласна, земляна. Ті самі!
— Ну, так як, звощику? Га? Не хочете? Що тут стояла чужа людина, їй було байдуже, наче вона наймала Юдка проїхатись до театру.
Юдко на диво зробився весь теплим, ніби йому засвітили всередині свічку, й він засяяв, як ліхтар. Тепер він підвів уже обидва плеча догори, розтопірчив, як квочка крила, руки, схилив голову на плече й розслаблено, безпорадно, мовчки посміхався. Він абсолютно не міг ставати до-стєнки й робити свою балабусте вдовою.
— Ех, ви! Візник! І вам не соромно? Ану, рішайтесь!
І голос грудний, глибокий, тепло-жіночий, од якого серце спускається на ліфті в солодку глибочінь.
Юдко розтоплено, як масло на сонці, блищав жовтенькими, гостренькими зубами і... все ж таки не міг ставати до стенки.
— Ну, так як? Га? Згода?
— Накажі мінє Бог, баришня, без розрішення не можу. Возьміть, баришня, розрішення, так я з вами хоч січас. Скажіть мінє: "Юдку, мінє нада з тобой ув Америку", так я єду просто в Америку. Только нада розрішення.
Хтось одурілий, божевільний раптом усередині сильно штовхнув доктора. Він коректно, як колись давно-давно умів це робити, здійняв кашкетика перед Наядою й після того повернув до Юдка поважне, діловите лице:
— Ну, добре. А як розрішення буде, напевне поїдете?
Дама трошки здивовано, але швидко, уважно, обмотала поглядом обдрипану постать доктора. Доктор, підштовхуваний кимсь одурілим, стримуючи хвилювання, ще раз здійняв до неї картузика.
— Ми з Юдком старі знайомі, й він мені сказав, у чому річ. Я також маю потребу переїхати на той бік. І коли б ви дозволили, ми могли б разом зробити цю... не зовсім безпечну подорож...
— О, з великою приємністю! А ви маєте можливість добути дозвіл?
Доктор зробив невиразний жест.
— Як вам сказати? Я маю велике бажання. А велике бажання є три чверти досягнення.
— Еге, я, може, маю ще дужче бажання, а можливости ні одної чверти.
— Ну, как гаспадін... чи той, товариш доктор тоже хочуть, так вони розрішення достануть!
Доктор Верходуб посміхнувся. А все ж таки спасибі Юдкові: чи вона відзначила по мові, з ким говорить, чи ні, а тепер, принаймні, знає, що не з добровільним босяком має діло. І Наяда справді, немов би з більшою увагою ще раз бігцем озирнула його. А очі все ж таки ненормальні! Хвилюючі до бажання сяяти, як Юдко, а все ж таки ненормальні!
— Та я чи дістану, чи ні, ви, Юдку, кажіть певно: поїдете, чи ні?
Юдко рішуче зідхнув.
— Ні для кого б не поїхав, накажі міне Бог! А для вас і для баришні с прекрасним удовольствієм. Аби тольки розрішення.
— Ну, а що візьмете?
Тут Юдко зразу й по іншому став серйозним і поважним: це вже мова не про розрішення! Він підвів у жовтих віях оченята догори й замислився.