І всі будуть разом плакати за доброю Мариною.
Складала телеграму.
"А тепер записуйте, пані, половину хати, отак як обіцяли", — ніби почула чийсь голос. Стрепенулася. Затиснула гроші разом з телеграфним бланком у долоні й крадькома навшпиньках вийшла з приміщення.
"Прости мені, господи"…
Марина вишивала весну. Сільська хата сховалася в садочку. Ще мусять бути квіти. А в грудях пече, бігають якісь мурашки, добираються до серця. Треба швидше вишити, щоб з весною вмерти.
— Послали?
— Послала, —не дивилася в очі Анеля.
Дві ночі молилася паннунця, щоб Марина видужала. А на третій день вночі побачила, що стара вже ледве дихає. На стіні над нею висіла нехитро вишита весна: з садка визирала хата, перед хатою червоніли квіти. Згори сміялося сонце: воно мало очі, ніс і рот.
Видно, Марина всю ніч не спала, закінчувала, а тепер спокійно лежить, чекаючи смерті.
Анеля перелякалася. Вона боїться мерців. Тихо зібралася й вийшла з хати.
За ніч розтанув сніг. Побіліли брудні струмки між скибами землі на городах. Гинула зима.
Анеля поспішала в сусіднє село до знайомого священика, колеги її татунця. Треба домовитися. Може, прийме її до себе з тими грішми, що дістане за хату.
Піп зустрів її холодно, та, почувши про гроші, одразу пом'якшав. У нього знайдеться для неї місце, чому б ні. А тепер хай переночує, погостює трохи. Не страшно, як Марина й сама помре. Душа старої страдниці й без сповіді знайде собі місце на тому світі, а поховати він прийде. Про смерть дадуть знати. Паннунця заспокоїлась, уперше за довгий час.
Марина розплющила очі — в хаті нема нікого. Покликала, ніхто не відзивається.
"Чому Ганна з Оксаною ще не приїхали, — гризла її думка. — Адже три дні вже, як відіслана телеграма".
Перед обідом скочило вишите сонце з полотна й сіло на вікно. Марина усміхнулася, махнула рукою, щоб прогнати дивне марево, а сонце сполошилось — втекло з підвіконня й сіло на синє небо за вікном. Довго вдивлялася Марина, думала, що сниться.
Перед вечором знову прокинулась. Сонце вже сиділо на полотні й сміялося широким жовтим ротом.
Несподівано для себе Марина підвелася, сіла.
— Ніби полегшало, — прошепотіла. — Анелю! — покликала.
Ніхто не відповів. Не мала сили думати, чому нема нікого. Міцно заснула, і всю ніч їй снилися весняні води. По ринві тарабанив перший дощ.
На другий день Марина побачила, що надворі почалась весна. Сонячне світло лилося до кімнати, вигравало на шибках, на стіні, на долівці. Рвонулась до вікна.
Весна! Наче її вишивання зірвалося зі стіни і плахтою розкинулось перед вікном.
Захрустіли старі кості, а мурашки, як опарені, побігли з грудей по руках і провали.
— Анелю, весна! Паннунцю! Та де ж ви поділися?
Невпевнено ступила на підлогу. Пройшлася, заглянула в кімнати. Нема таки нікого. Почала примічати: пальта, хустини вовняної нема. Виходить, пішла кудись Анеля. Але ж два дні… Поїхала? Куди?..
Два дні чекала на господиню. Ходила по двору. Весна повертала їй сили. Питала сусідів, де Анеля. Ніхто не знав. На третій день почала порядкувати в кімнатах. В Анелиній тумбочці знайшла зім'ятий папір, а в ньому — гроші. Сто карбованців. Це ж її гроші! Пізнала. Розгорнула папір — бланк телеграфний. Прочитала по складах: "Приїжджайте негайно, мама…" — і не дописано.
Зрозуміла. Люто глянула по запущеній хаті.
— Кодло… Ну, чекай, святеннице!
Зібрала усі свої речі в скриню. Замкнула. Вдяглася, забрала гроші.
— Бувай здорове, гніздо попівське! Підводою ще раз до тебе приїду! — грюкнула дверима, аж потріскана фарба посипалась на ґанок.
На вишнях цвірінчали горобці.
* * *
Старий піп реготав, аж мішки під очима синіли.
— Вознеслася покійниця на небо…
Панна Анеля не помітила навіть, коли він поїхав. Хапалася то за крісла, то за баняки, бігала по кімнатах, спотикалася. Хотіла зрозуміти, що сталося, і не могла.
Раз у раз вибігала на ґанок і розпучливо кликала:
— Марино, Мариночко, де ви? Агій!
[1] Креденець — буфет.