І не такий, що лише вважає себе таким, віддаючи перевагу чомусь важливішому, розставляючи пріоритети по-своєму, аж ніяк, ця людина була з тих, хто заради своїх робіт був готовий піти на все і йшов заради них на все, роблячи усе виключно таким чином, як йому велить серце, робив саме так, як вважав, що це буде правильно, і робив це заради не заради того, щоб його визнали або ж похвалили, погладивши по голівці, а попросту вигризав своє місце під сонцем заради самої гідності, бо в цьому житті інакше просто було не можна, особливо після того, як з ранку і до самої ночі гуділи сирени, а над головами в будь-який момент могли пролетіти ракети, яким було зовсім все рівно куди падати й кого вбивати своїми осколками, особливо у місті з населенням в три мільйони людей: а саме в Києві, в якому він народився і жив...
Сам по собі він був не зовсім звичайним двадцяти трьох річним хлопцем, проте являвся доволі простим у своєму побуті і дуже добрим, до всього того, що на це заслуговувало і навіть не заслуговувало, живучи так, як слід було б заради спільного блага, не керуючись волею і порядками більшості, а лише власними вподобаннями та можливістю постійного вибору, без регулярного розставляння тих чи інших пріоритетів, які були загальноприйнятими, а не спричиненими власними бажаннями і потребами.
Людина — це створіння, яке може створювати щось по-справжньому вартісне лише тоді, коли її не примушують вдаватися до тих чи інших дій. Вона може бути корисною, зазвичай, лише в тих випадках, коли сама проявляє ініціативу, а не тоді, коли з неї її висмоктують, немов п'явка червону кров.
Справжній творець — це людина свободи, а не обмежувальної клітки і рук в кайданах. Він насправді як кіт: блукає, де заманеться і сам по собі.
Він був далеко не аскетом, поважаючи все прекрасне і те, що заслуговувало на те, щоб таким називатися. З самого дитинства цьому творцеві було притаманним тяжіння до мистецтва і мало хто, окрім самих людей мистецтва, міг зрозуміти і відчути всю красу і неймовірність справжніх витворів.
Це був дорогоцінний, а точніше безцінний дар, не зрозумій від кого, завдяки якому, з'являлася можливість не просто відрізняти й порівнювати дрібницю з шедевром, а усвідомлювати й осягати різницю між банальною величчю і вічністю створеного людиною предмета відчутної та щирої душі.
Художник він був дійсно унікальний. Не тільки завдяки своїм роботам, які справді вирізнялися своєю родзинкою традиціоналізму, поєднаного із імпресіоністичними течіями, тоді як більшість його колег намагалися відшукати або ж створити раніше не бачені течії мистецтва, цей творець був прихильником невмирущої класики, додаючи до неї ноти свого сучасного бачення, занурюючи в сюжет буянням барв і принади описаного.
Дехто вважав, що він був дійсно великим художником, хоча сам митець постійно е це заперечував, вважаючи себе звичайним ремісником фарб та пензлів і не більше.
І був він таким, яким його вважали, знов-таки не просто тому, що створював щось те, що було важливим, а взагалі наважувався покласти на свої не найстійкіші плечі тягар творення, в мить, коли відбулися, можливо, наймасштабніші та найзначущіші зміни, після Другої світової війни, а може, і загалом, за все двадцять перше століття.
Як то кажуть: "Важкі часи породжують великих людей". Це так, причому можна не сумніватися в тому, що це незаперечна аксіома. Однак, у той же час, художник вважав, що ці, так звані "тяжкі часи", ніколи не припинялися. Вони, немов візок і кінь, що його несе, пов'язані один з одним ланцюгами вічності, і зруйнувати їх просто на просто не видається можливим, бо людина та її загартування — це сума пережитих нею невдач, болю, страждань, а також волі та сили подолання цих самих труднощів, з якими її зводить саме життя, щоб найсильніші та найстійкіші діви і чоловіки роду людського продовжували, немов могутні атланти, тримати на своїх плечах усю ту річ, котру ми дружньо називаємо світом і цивілізацією.
З побутового ж погляду, художник був із тих людей, за якими завжди і скрізь приємно спостерігати, в якій обстановці або ж компанії він не опинявся, у будь-якій із ситуацій ця людина, зрозуміло, своєю поведінкою і манерами викликала всілякий інтерес до власної персони, навмисне того не бажаючи.
Він був не одружений і не перебував, принаймні на момент початку подій, що відбуваються, у романтичних стосунках. Зрозуміло, як справжній творець, він був просто зобов'язаний любити сам і закохувати в себе і свою творчість оточуючих, проте всі ці закоханості були настільки ж швидкоплинні, як і весняний вітер, який за мить вислизає з вигляду ласкавих і щирих очей оточуючих.
Митець був корінним киянином і хоч він був уродженцем столиці і любив своє рідне місто так само, як любить власних батька і матір, він, на превеликий жаль, знав його не так добре, як міг би. Звичайно ж, коли до нього в гості приїжджали родичі або ж приятелі з інших міст, які його не знали, він із величезним задоволенням та ентузіазмом водив їх вулицями й місцями, де минуло все його життя, даючи можливість відчути й розділити всю його любов до цього прекрасного міста, яке стільки всього бачило й передала ці бачення йому самому.
Однак, у той же час, він рідко коли міг допомогти незнайомому перехожому підказати дорогу до вулиці або ж місця, про яке чув повз вухо, якщо мова, звісно, не йшла про Солом'янський район, саме той район, у якому він виріс і змужнів.
Його любов до Києва була неймовірною. Він, вельми дивно, в якомусь власному баченні, вважав його недооціненим. Не так, як вважають недооціненою якусь картину або ж книжку, а недооціненою по-своєму.
Якщо бути більш конкретними, то він просто на просто міг вийти з себе, коли одвічно чув від тих чи інших знайомих і незнайомих про казкову красу Парижа, Лісабона, Варшави, Мельбурна, Нью-Йорка і багатьох-багатьох інших міст вічної принади, проте його обурення було пов'язане не стільки зі злістю на те, що у більшості цих міст він ніколи не бував і не мав змоги порівнювати, а ця дивна злість була скоріше ревнощами пов'язаними зі ставленням. Ставленням у тому плані, що він просто на просто не міг зрозуміти: що такого його товариші знайшли в тих містах, чого немає в їхньому рідному місті, про яке від них він чує лише критику і докори.
Він не міг осягнути цілої низки всіляких фактів, не бажаючи навіть запускати собі в голову думки про те, що десь у світі може бути чарівніша осінь, ніж у Києві, що десь може бути смачніше, ніж у тутешніх закладах, або ж відчуття умиротворення може виявитися загадковішим і красивішим, ніж у місті, яке попросту не можна не любити.
Само собою, він бачив численну кількість інших міст, як в Україні, так і закордоном, але все одно, в його очах — це було щось не те, щось віддалене, щось інше. Те, що не в силах змусити його кожного разу затамовувати подих, так само як це вдається робити оглядовому майданчику на новому пішохідному мосту.
Його важко було назвати глибинним патріотом або ж тим паче націоналістом. Просто він щиро любив все те, що його оточувало із самого народження і не попросту не уявляв себе таким самим: вільним й неупередженим, десь у іншому місці, де він не зможе бути самим собою.
Художник став таким не просто так. Він не мав професійної художньої освіти, у зв'язку з чим йому доводилося досить часто чути всілякі закиди на свою адресу, на які він просто на просто намагався не звертати уваги.
Безпосередньо самим митцем став він не просто так, не тому, що був так званим "самоучкою", ні, а тому, що він просто на просто в одну мить сказав це собі, прислухавшись до поклику серця і закликів духу.
Лежачи в ночі, будучи ще зовсім юним хлопчиком, в голові якого ще навіть не було сформовано розуміння того, що з себе представляє світ і люди, які в ньому живуть. Тієї ночі зимовий холод пронизував його тіло наскрізь, від чого не рятувала жодна ковдра. Однак, не дивлячись на холод, він скинув її з себе, не бажаючи жодного захисту від того, що було природно, давши мерзлякуватості й морозу вбратися в себе, як крему в коржі апетитного торта.
Та ніч, ніч, коли він, чотирнадцятирічний хлопчик, став тим ким став, обравши свій життєвий шлях, стала однією з найбільш пам'ятних і знакових у його житті.
Усе, що йому знадобилося для того, щоб знайти потрібний, а точніше, необхідний шлях — це лише поставити самому собі дуже важливе запитання: що ж все-таки змушує його прокидатися вранці, і що ж це те саме, від однієї думки про що в нього просто на просто випаровуються всі думки, а натомість приходять відчуття казковості й дивовижних мрій?
Відповідь він дав собі вельми однозначну, після чого зібрався з силами, знайшовши їх у самій глибині душі, і тихенько встав зі свого доволі скрипучого ліжка, зайвий рух на якому відгукувався характерним звуком ледь не по всій квартирі.
Трохи боячись зробити один невірний крок, щоб не розбудити батьків і свою маленьку сестричку, він повільно і плавно відчинив свою шухляду столу і так само тихо дістав звідти альбом для малювання, як не дивно, і відкрив ще не розпаковану пачку з новими олівцями, кінці яких були настільки ж гострі, як язики недосвідчених політиків.
З роками він став заточувати олівці ножами, проте цього, першого разу, він вважав за краще заздалегідь підготувати звичайну точилку, щоб не засиджуватися довго, бо холод давався взнаки, з кожною миттю дедалі сильніше й сильніше заморожуючи стопи, поступово пробираючись, наче хижий звір, дедалі вище й вище, даруючи свої крижані обійми всьому, куди лише дотягувалися його пекучо-холодні руки.
Нарешті, зібравшись і опинившись у "всеозброєнні", юний художник взявся за штурм фортеці під назвою "мистецтво", про яку він і донині не знає, вдалося її підкорити чи ні. Однак в одному він був упевнений точно — він з найпершого ж дня і з найпершої же своєї спроби, повністю підкорився їй сам.
Кожен дотик грифеля до паперу був для нього сокровенним. Він немов окреслював нові, раніше не бачені нікому, крім нього самого в цей прекрасний момент, межі чудової величі.
Перед тим як приступити до роботи, він провів лише кілька миттєвостей у роздумах про те, що ж він все-таки напише і, нарешті, побачивши приблизну картину у своїй ще не до кінця сформованій голові сповненої юнацького судження, він почав творити, сам не розуміючи, що створює, але головне, що він зробив спробу й почав робити те, що він любить — тепер він по-справжньому почав жити, по-справжньому почав відчувати життя та залишати в ньому те, що буде після того, як воно підійде до свого логічного завершення.
Картина була закінчена приблизно за три з половиною години плідної і повністю сконцентрованої роботи.