Через пару місяців він вийде на пенсію та відправиться саме туди на заслужений покій.
Дивним чином він відчував те, як спливав не тільки його робочій час, а й власний… діяльність підходила до свого логічного завершення, сили були вже не ті, а за чим бігти у цій пучині існування він вже й не знав.
Йому здавалося ніби він знаходиться на роздоріжжі… роздоріжжі серед самої лише пустити і яку б стежку йому не довелося б обрати фінал у його історії, як і у більшості історій людства буде єдиним.
За своєю професією він був слідчим й, як зазначала більша частина з тих із ким йому довелося співпрацювати, Андрій був одним з найкращих в своїй справі, важко було знайти тієї справи, котру йому б не вдалося довести до свого логічного завершення.
Важко було сказати чи він дійсно горів своїм ремеслом, однак, як вже було зазначено, він справлявся зі своїми обов'язками більш ніж вправно та професійно, а якщо комусь випала б нагода поспостерігати за паном Андрієм під час його роботи то можна було без будь-яких сумнів прийти висновку, що він є істинним віртуозом своєї справи, котрий наче митець писав картину вчиненого злочину, крок за кроком приходячи до його розгадки.
Він обрав свою професію ще в юні роки, задовго до того як наближувалося завершення школи. Андрій знав ким стане набагато раніше за більшість інших осіб, котрі навіть прийнявши рішення стосовно того чим стануть займатись в своєму житті так й не знаходять в собі сил побачити себе у майбутньому в тому або ж іншому обрисі.
В цьому відношенні, Андрію доволі сильно пощастило, так як він вирішив стати слідчим з тих самих пір, як прийшов висновку, що рано чи пізно йому доведеться кимось працювати в цьому житті.
Коли хтось з нових знайомих дізнавався про його професійну діяльність то одразу ж мислив про те, що його змусила прийти до цієї роботи неймовірна любов до детективних романів, відповідних фільмів та всього іншого, що пов'язано із подібною занятістю. Однак, на ділі, все було набагато цікавіше.
— Уявляєш, нещодавно мене знову питали про те, чи люблю я детективи. Як би ж їм усім по м'якше сказати, що мені їх і на роботі вистачає… — Говорив він до своєї дружини, просто сидячи поряд та відчуваючи її присутність, попутно чекаючи того моменту коли розвидняться сірі небеса. – Ти знаєш, я досі зачитуюсь класикою, навіть крізь всі ці роки. Досі не можу відпустити від себе те, що вважаю вічним. Ні, звичайно ж, в детективах теж є свій шарм, однак вічність зберігають лише одиниці з них. Гадаю автори пишуть, а видавці публікують подібні книги лише через наявний на них попит. Їх можна зрозуміти, гроші, нехай й звели в могилу чисельні мільйони душ, однак всі забувають про те, що їх відсутність звела до моголи ще більше.
Андрій, проживши свою половину століття, вже трохи втомився розповідати всім бажаючим історію про те, як він прийшов до того, щоб стати слідчим, але все ж таки, сидячи тут, серед суцільної тиші т умиротворення, самому чоловікові було приємно пригадати той самий день, коли все звершилось.
Тоді йому було всього на всього дванадцять років. Він доволі пізно подорослішав. Хоча, дивлячись на цього мужнього чоловіка сьогодні, так зовсім не здавалося.
Однак раніше він був зовсім іншим. Дуже добродушним, глибинним, чутливим та в рази добрішим. Тим парубком, про якого завжди казали: "гарний хлопчик". Дуже шкода, що з моментом дорослішання нам вдається зберегти від того самого неймовірного й чарівного почуття дитинства не так вже й багато: зазвичай лише впертість, легковажність та краплю свободи.
Своє дитинство та ранню юність він провів не в Києві. Андрій був уродженцем мальовничого та спокійного міста Хмельницький, котре на вічно відбилося теплотою в його серці.
В когось дитинство це час, з яким пов'язана радість, у когось нота сорому або ж навіть гірких спогадів, однак Андрію неймовірно пощастило. Його дитинство пройшло виключно під яскравим обеліском щастя та родинної любові.
Його батько пропрацював все своє життя в органах поліції, а мати медичною працівницею. Важко сказати, чи вплинула професія батька на подальший життєвий шлях Андрія, однак якби там не було, його безпосереднє рішення стати слідчим було прийнято ним без будь-якого батьківського впливу, оскільки головну роль в цьому зіграв його єдиний та улюблений собака "Тан".
В той день, коли все трапилось, стояла неймовірна спека. Літо тільки взяло свій початок, а сонце вже гріло світ своїми променями із такою інтенсивністю наче на дворі вітав самий розпал Липня.
Андрій, котрий вже встиг відчути дитячу свободу, котру йому дарували літні канікули, в той день вирішив зайнятися чимось важливим, тим що принесе користь не тільки йому самому, а й тим кого він дуже сильно любить.
Вже більше двох тижнів він старанно працював над будкою для свого милого собаки і ось, в цей неймовірний сонячний день, хлопець вирішив, що має прикласти зусиль для того, щоб довести свою тривалу роботу до її логічного завершення.
Дана якість, із часом, буде простежуватися не тільки у його роботі, а й загалом по життю, так як він не дозволяв собі робити повноцінної передишки до тих самих пір, доки не доводив розпочату справу до її логічного завершення.
А ті роки, роки безтурботної юності він й взагалі міг сидіти днями й ночами за тією діяльність, котра визивала в нього неймовірний інтерес, іноді навіть забуваючи про їжу й сон.
Андрій дуже сильно любив свого "Тана", цей пес, як покаже майбутнє, виявиться тією живою істотею, не рахуючи покійної дружини, яка буде йому найвірнішим другом, котрий ніколи його не розмінював на щось, що став би вважати ціннішим. Тому цей невеличкий подаруночок для його любого друга був, в якійсь мірі, подякую за всю ту теплоту й доброту, котрою він одаровував його все дитинство.
Він працював в сараї, котрий стояв через дорогу біля їх хати. Стара будка собаки вже вся була вкрита тріщинками та не зовсім була не в силах втримати дощові краплі, через що нова собача оселя була в самий раз.
Він зовсім не хотів, щоб його любий пес дізнався про подарунок заздалегідь, тому ніколи не пускав його до свого робочого місця.
Під вечір роботу було завершено та трохи втомлений, однак переповнений емоціями Андрій вибіг з сараю не зачинивши дверей. Прибігши додому йому не вдалось застати "Тана", що зовсім не було рідкістю, так як мати постійно випускала його на прогулянку вулицями.
Андрій знав, що приблизно в цей час його собака завжди повертався до дому, щоб погризти його улюблені кісточки, однак цього разу його щось затримувало або ж хтось й хлопчик гадки не мав що ж саме…
Через кілька хвилин він пішов шукати його по вулиці, бо знав місця в яких він любив бавитися, в особливості біля невеличкого ставка, котрий протікав поряд із їх домівкою, але ні пса, ні навіть його слідів там не було.
Хлопець шукав його й шукав весь вечір не розуміючи куди саме міг подітися його любий пес. Він блукав вулицями в пошуках свого друга та постійно нагадував собі про те, що "хто шукає, той завжди знаходить", як одвічно наголошував йому батько.
— Хто шукає, той знаходить… хто шукає, той знаходить. – Повторював він самому собі щосекунди.
Настала ніч та прийшов час повертатися до дому. В глибині душі Андрій таїв неймовірне сподівання на те, що його любий "Тан" знайшов дорогу до дому та вже сидить на подвір'ї, де мати накриває на стіл, в очікуванні батька з роботи й ходить туди-сюди гойдаючи своїм маленьким хвостиком.
Варто було хлопчику наблизитись до домівки, як він побачив відкриті двері сараю, котрі сам забув зачинити в пориві емоцій та натхнення, а поряд із дверима чи мало кривавих слідів й огортаний кров'ю ніж, що лежав на зеленій траві…
Хлопчик із неймовірною швидкістю забіг до середини та побачив, як все було перевернуто з гори до ніг, а на підлозі, окрім бруду, уламків та крові лежала будка з переламаним дахом, в якій гордо, однак вже безсило доживав свої останні хвилині мужній та вірний "Тан".
Він швидко підбіг до нього та почав кликати на допомогу, однак ніхто його не чув. Нажаль, навіть якби ж хтось і підійшов в ту секунду в той невеличкий сарай бідолашного, однак неймовірно сміливого та вірного "Тана" вже ніхто не зміг би повернути до буття.
Мужній пес віддано та ніжно поклав свою голову на ноги Андрія та глибоким поглядом дивився своїми тускніючими очима на нього. Серце билось повільно, а дихання було важким. В його очах було саме лише добро, сама лише любов до хлопчика та нескінченна відданість.
— Уявляєш, я навіть не пролив жодної сльози в ту мить, хоча в дитинстві я ще й як любив поплакати, однак саме в ті хвилини, коли на моїх юних руках помирав мій кращий друг, з моїх очей не пролилось жодної солоної краплі. – Казав чоловік, із легкими голосом, однак з неймовірним тягарем на серці. – Я… я бажав багато чого сказати йому: сказати що люблю, благати залишитися зі мною, сказати що його врятують, однак я мовчав… мовчав тому що слова були тоді зовсім зайвими. Я просто гладив його, так само як і завжди, намагаючись хоч якось його заспокоїти. "Ти хороший пес", в останню мить почав приговорювати я… "Дуже хороший пес та мій найкращий друг" … — Із неймовірною важкістю проголошував чоловік, хоча вже не раз розповідав цю історію. – Мені було шкода, що "Тан" так і не встиг пожити в тій будці. Я відчував наче власними ж руками збудував йому труну, однак він мужньо боронив її. Дуже мужньо…
Чоловік роздивився довкола, намагаючись відчути навколишню погоду. Діло йшло до заходу сонця, хоча ще було доволі рано. Він запалив цигарку, хоча й останнім часом палив їх не так вже й часто, однак класичний самообман стосовно заспокоєння нервів завжди був для нього впевненим аргументом.
— Коли батько повернувся до дому та побачив окровленого мене його обличчя покрилося білими плямами. Ні до, ні після я не бачив його таким. "Тан"… мій любий "Тан" пішов… пішов на моїх руках. Тоді я й заплакав. Заплакав через неймовірний сором. Зачини я ті двері і все було б нормально, однак ні… все сталося так як сталося. – Більш спокійним голосом став говорити чоловік. – В батька не зайняло багато сил та часу для того щоб дізнатися що сталося, а сталося насправді от що: якийсь пияка та дрібний хуліган, котрий вже деякий час обкрадав то те то інше на нашій вулиці, побачив відчинені двері.