.знизу оправлені в лакеровану шкіру, а вверху зав'язані волоссям..."
Я стомлено присів на кінчик якоїсь поламаної софи і став чекати "тимчасового посвідчення". Поруч мене сиділа грудаста опецькувата панна, яка зараз же заговорила до мене:
— Ві не удівляйтесь єму!.. Он всегда так ужасно занят!..
— Так, це видно з його роботи! — несподівано вмішався в розмову Лінюхін, що все ще крутився по кімнаті.
— Ну, ві так не говоріте! Разве ві не знаєте какой он інєргіческій?.. Єво нужно понімать, товаріщ...
Лінюхін тільки рукою махнув:
— Ет!..
Нагнувся до мене і прошептав:
— Ходім ліпше, бо того посвідчення ви все одно не дочекаєтесь, та й для чого воно здалося вам?..
— Але ж він мені казав, що на вулиці... — почав було пояснювати йому своє становище, але він смикнув мене за рукав.
— Тихо... — прошептав. —Ходім!..
Надворі падав великий сніг і темніло. В білій млі чулися раптові викрики і часті карабінові стріли. Замерзлі вікна в будинках дивилися на вулиці, наче більма сліпців, і від того все місто здавалося великим сліпцем, що стояв на роздоріжжі та слухав незрозумілий гомін дикої хуртовини.
Лінюхін весь час ішов мовчки і тільки вже тоді, коли я сказав йому, що можу йти сам, він зупинився і сказав:
— Пропаде наша революція, як булька на воді, коли нею будуть керувати такі хлопчаки!..
— Не турбуйтеся!—сказав я. — Якось-то воно буде! Адже ж не святі горшки ліплять!..
— Горшки одно діло, а революція — друге! Мені як робітникові сумно! — гірко промовив він, простягаючи до мене свою залізну руку.
Я хотів було сказати йому щось утішне, але ні одно слово не вив'язалося з цілої зграї тих думок, що так настирливо бурили мозок.
— Ну, от вам і тимчасове посвідчення!.. — несподівано засміявся він, кланяючись. — Бувайте здорові!
— Бувайте!
Він тільки зітхнув і, насунувши на вуха сіру шапку, повернувся і скоро зник у млі пустельної вулиці. Я ще з хвилину подивився йому вслід і пішов до своєї холодної кімнати, надіючись на те, що господарка помешкання знайде щось повечеряти і для мене.
II
Через тиждень після моєї зустрічі з Потурченком в просторій залі дому "Купецького Зібрання", де тепер містився міський "Пролеткульт", не було де голці впасти. Ціла зала була повнісінька старими й молодими "работниками искусств", серед яких можна було помітити навіть і тих, що вже по три роки не з'являлися на вулиці. Тепер наказ Потурченка про мобілізацію і його погрози "примусових робіт для буржуазії" примусили їх залишити свою працю і прийти сюди для того, щоби зареєструватися в мобілізаційному відділі й одержати за своєю спеціальністю відповідну працю. Перед "регістрацією" мала відбутися якась нарада, на якій сам Потурченко мав дати якийсь відчит про "Новітні завдання сучасного мистецтва". Не дивлячись на те, що призначений час відкриття цеї наради минув давним-давно, Потурченко ще не з'являвся і дехто з молодших голосно починав висловлювати своє незадоволення. Старші сиділи тихо і, прислухаючись до розмови молодших, тільки всміхалися. В передніх рядах, перед самою естрадою, засіла ціла ватага якихсь безвиразних мужчин і женщин, котрі провадили між собою гарячі суперечки про якісь пісенники, причому голосно лаялися й реготалися. Серед них я побачив знайомого мені "народного поета" Лінюхіна. Він розмовляв щось з якоюсь молоденькою робітницею і майже за кожним її словом говорив одно й те саме:
—Дурна ти!..
Молоденька робітниця червоніла, шарпалася й показувала йому якийсь зшиток з червоним написом: "Маруся отравилась"...
Я так зацікавився молоденькою робітницею і її зшитком, що вже хотів було підійти до неї і познайомитися, коли тут в залі збудився якийсь рух. Я глянув на двері і побачив самого Потурченка в оточенні своїх ближчих співробітників, серед яких була грудаста опецькувата панна. Одягнутий по останній комісарській моді — в шкіряні штани й таку ж куртку, лаковані чоботи з острогами і шапочку-мазепинку—він виглядав досить пристойно. Якби ще так у нього не було такого самовпевненого й самозадоволеного вигляду, то він міг би навіть сподобатися — якщо не всім, так бодай хоч якійсь частині. Але, як було видно з його поведінки, він про це менше всього думав і вся його увага була скерована виключно на самого себе, щоб якнайважніше й найсерйозніше заявити себе перед лицем тих, перед ким у глибині своєї душі часто дрижав і молився, кому так заздрив і кого так жорстоко ненавидів. Навіть тоді, коли вся інтелігенція здавалася йому не більше, як "тулубами", то вже у ставленні до тих, що служать мистецтву, він робився не зовсім певним, через що саме вирішив тримати себе "цілком по-большевицькому" і таким чином збутися не бажаних йому дискусій, які могли виникнути після його відчиту.
Перейшовши через цілу залу, повільно вийшов на естраду, де вже був приготовлений стіл і стільці. Спершу всього він шпурнув на стіл шапку, потім якісь папери і, нарешті, — револьвера. Не дивлячись на те, що зима ще й не думала втікати і морози саме зростали, його голова була виголена, аж блищала, що також у той час було "модним", бо цим самим "представники лівих напрямків у мистецтві" хотіли ствердити горду заяву одного "модного" поета про себе і своїх сучасників, яку кожний, хто тільки почував себе "лівим", з пафосом декламував після оригіналу:
Да, скифы —мы. Да, азиаты — мы,
Съ раскосыми й жадными очами!
А як в доказ того, що це зовсім не є ніякою видумкою, старанно голили собі голови і знаходили в цьому особливу, тільки їм одним зрозумілу, приємність... Ця сама приємність світилася з безвиразного й грубуватого лиця Потурченка, коли він повернувся лицем до зали, збираючись почати читання свого відчиту. Я вже побоювався за те, що через цей відчит будемо змушені пересидіти тут до другого дня, бо о 10 годині вечора за "пролетарським часом" ніякий рух по місту без спеціального на те дозволу коменданта залоги не був можливий, а тим часом уже "буржуазний" час налічував пів до восьмої, не дивлячись на те, що відставав від "пролетарського" майже на дві загальнолюдських години. Однак, моє побоювання було цілком безпідставне, бо не встиг я ще й подумати про це добре, як Потурченко схопився на ноги, розмахнув руками, ніби хотів злетіти вгору, і зачав викрикувати:
—Товариші митці! Революція сказала нам, що нема пророків, нема апостолів, нема вчителів та наставників, а є лише одні специ. Художники, письменники, артисти й музиканти також специ, тільки з тією різницею, що вони не зорганізовані так, як зорганізовані друкарі, шевці, кравці й інші професіонали. З цього широко користала буржуазія, вживаючи їх в своїх особистих цілях, яко сліпу зброю. В соціалістичній державі цього не повинно бути, а тому всі мистецькі специ так чи інакше мусять бути одною великою організацією, яка провадила б свою працю виключно для користі пролетаріату, чим сприяла б зміцненню й самої пролетарської влади. Але так як така організація легко може стати контрреволюційною, ми, що стоїмо на сторожі інтересів пролетаріату, вирішили зробити це зовсім інакше, а саме: ми проголошуємо мобілізацію всіх мистецьких сил і розподіляємо їх по спеціальності на декілька частин, які мають бути впорядковані по всіх правилах військової дисципліни, як усяка військова частина. Наразі будуть створені лише сотні—художня, літературна, артистична, музична й газетярська, які будуть мати своїх сотників і підлягатимуть комісарові відділу мистецтв при Тимчасовій Революційній Раді, себто — мені. Тоді справа виглядатиме дуже просто! Треба нам, наприклад, плакатів—даємо наказ художній сотні, і плакати готові. Літературні роботи виконує сотня літературна. Артистична сотня дає свої вистави по робітничих районах і сприяє агітації серед війська. Музична сотня впорядковує концерти для робітників і поширює музичні знання між народом. Газетярська сотня обслуговує потреби преси. Правда, все це нагадує собою експеримент, але цей експеримент цікавий і необхідний. Пролетарська держава не може опиратися на форми старої культури в цілому, а тому зрозуміло, що експеримент необхідний. Тому кожний мобілізований, помимо своїх безпосередніх обов'язків щодо держави, мусить виявити себе в колективній творчості самої маси, в основу якої кладеться примітив. Тут можуть відіграти значну роль "Майстерні поезій", бо поезія також ремесло. "Театральні студії" працюють спільно з глядачами над створенням нових форм театрального мистецтва. Отже—експеримент і примітив! Експеримент, значиться, тому експеримент, що примітив, а примітив тому примітив, що експеримент. Це, здається, зрозуміле всім, а як кому це не є зрозуміле і він хоче й надалі зостатися при свому, тоді ми його звільняємо від своєї мобілізації і він буде мобілізований відділом громадських робі і яко звичайний буржуй, і буде посланий на примусові роботи. Ніякі розмови, товариші, тут не дадуть нічого іншого, крім того, що ви чуєте від мене.
Зробив коротеньку паузу, цікаво озирнувся навколо себе і додав: — Можете, товариші, регіструватися і йти поки що додому!..
Після того наклав шапку, забрав папери, сховав револьвера і зійшов зі сцени. Через хвилину він з'явився в залі між пролетарськими письменниками. Лінюхін гаряче щось йому доказував, а він тупо оглядав стелю "буржуазної" зали і тільки всміхався:
—Тулуб, зав'язаний зверху волоссям,—пролунало нарешті на всю залу, у відповідь на що, не менш звучно, озвався другий голос:
—Дурень!..
Очі всіх звернулися в бік Потурченка і Лінюхіна. Обидва нагадували роздратованих півнів, готових кожної хвилини кинутися один на одного.
— Хто дурень?!. — прохрипів нарешті Потурченко.
— Ти!.. — луною озвалося з грудей Лінюхіна. — Ти дурень, бо який з мене може бути сотник літературної сотні!..
В залі залунав регіт. Потурченко зціпив зуби і кинувся до виходу. Проходячи повз мене, здивовано зупинився на хвилину, але нахмурився і пішов далі.
— Тулуби, зав'язані зверху волоссям... — почулося в дверях.
В залі зробилося весело.