Побачили це люде й поховали його другий раз. На другий день труна знову вийшла наверх. Думаючи, що він не може спочивати між усіма іншими людьми, що вмерли доброю смертю, взяли й поховали його за селом між горбами. Однак, через день чи два— труна вийшла наверх. Ховали його ще разів кілька, але все нічого з того не виходило. Прийшло тоді комусь на думку в громаді, щоби перевезти його човном на цей бік і тут поховати. Підплати— ли добре кордонну варту і поховали його ось тут, як ви самі бачите..."
— Ну, і що ж, він більше вже із землі не виходив?—спитався я його після того, як він скінчив оповідати.
—Та, нічого... Поставили хреста над ним, і він лежить собі... Це ж земля галицька, а не буковинська...—промовив він замислено.
— А як ви думаєте, — заговорив я, — з чого це так могло статися?..
—Як то так?! — здивовано глянув на мене. — То ж проклін самої землі рідної!.. Це ж страшніше прокльону самої матері!..
— Гм... дивно!.. — промовив я про себе, але він так і спалахнув:
—Нічого дивного! Ви не думайте собі, що земля все терпить... Ні!.. Вона чує й відчуває кожне наше слово, не то щоби ще діла не могла знати!.. Кожна грудочка, кожний камінчик чує й знає все, тільки сказати нічого не може, бо це Богом заборонено... От, бачите оце каміння! — показав мені рукою на безкінечні ряди надгробків.—Не думайте, що воно не чує нас. Чує воно нас, чує воно тих, що під ним, але мовчить і так щось своє думає, що й скаже колись уголос, як переповниться міра терпіння всякого!
Я мовчки подивився на осяяне місячним сяйвом "царство мертвих", яке, здавалося, думало затаєну думу, глянув ще у бік самотнього хреста на могилі "пропащого" і зрозумів, що казка старого цвинтарного сторожа має свою частку правди—тієї самої правди, яка заставляє одних поневолювати, а других терпіти і вірити, що коли не власними силами, так силами самої природи будуть покарані ті всі, що доброхітно пішли на службу народній кривді.
—А на цвинтар приходьте завтра подивитися, якщо хочете!— перебив старий мою думку.
—Добре! — сказав я йому на те, і ми розпрощалися.
Він, уклонившись, подався до своєї маленької хатини, чорні віконця якої відсвітлювалися проти місяця холодним блиском, наче очі мертвих, коло яких вона стояла. Коли невеличка чорна постать цвинтарного сторожа зникла в дверях хатини, я швиденько підійшов до хреста і при світлі місяця прочитав на нім всього лише два слова: "Вічна пам'ять!"...
...Ця казка так і зосталася нерозгаданою, хоч ще й досі згадую її собі і думаю про неї...
м. Коломия, 1923р., 12 лютого