І вже його очі не були невидячи— ми майбутнє, і так став він болючим чуттям великого сучасного лихоліття, яке підсвідомо прагнуло до світла і правди...
— Ще не всі чаші з трунком випиті...—сказав він якось старцеві Ананієві, відповідаючи на його зітхання: "Гей, що то з нашим народом станеться?.."
Здивувався з цього старець Ананій і сказав про це якось отцеві ігуменові. Той тільки зітхнув.
— Вважайте, отче, може, з ним щось непевне діється?!.
А тим часом, Бог знає й як, дочулися про нього ті селяне, що монастиреві лани ділили, і стали помалу навідуватися до печер, щоб хоч єдине слово почути з його уст. Майже всі вони питалися про одне й те саме:
—Так скільки ж ще зосталося тих чаш пити?!.
Заспокоював їх і запевняв, що вже небагато, а сам думав про те, що щось непевне діється за стінами монастиря, коли гречкосій кидає землю і здається на Божу волю.
IV
Глухим гомоном вкотилися в монастирські мури чутки про нове нещастя, яке обняло всю Україну. З далекої Московщини, як у часи татарської навали, без кінця й краю йшли юрби здичавілих від голоду людей, і часто заходили вони на пустельне подвір'я славного колись монастиря і охриплими голосами кричали:
— Ми голодні!.. Хліба нам!..
Кричали так страшно, що було чутно аж у сутінку святих печер, але нічого не міг їм дати тепер зубожілий монастир, крім одного співчуття і гарячих молитов перед чудодійним образом Матері Божої, що так радісно сяяв самоцвітами...
Давня монастирська "Трапезна", в якій колись годувалися сотні й тисячі прочан і так усяких захожих, тепер цвіллю поцвіла і жахала своїми голими стінами, на яких навіть святих образів не стало. Все тут було знищене настирливими "реквізиторами", котрі вже другий рік господарювали тут, а в монастирських скарбницях було також не ліпше. Все тут давним-давно було порозбиване, розграбоване й понищене. І дивились ченці на захожих з Московщини з німим острахом і не знали самі, чим допомогти їм.
Віддавали останні кусні свого трудового монастирського майна, але чи могло то допомогти щось тому великому терпінню, де не було кінця і міри страшному лихоліттю, бо скоро до захожих з Московщини приєдналися і свої ж таки люде — ті самі, що ще не так давно нищили монастирські ліси і ділили між собою лани пишні...
— Скарав нас Господь Довготерпеливий! — зойком лунало скрізь і всюди.
І в цей час хтось із ченців помітив, що коло мощей святих преподобників стали зникати жертвенні проскурки. Пошепки сказали про це старцеві Ананієві, а той тільки чоло нахмурив на це і не сказав ні одного слова. Вислухавши, що йому казали, він вирішив про себе негайно простежити за цим сам і вже тільки тоді сказати своє слово.
Наслідком такого рішення було те, що на другий день після того він прийшов до отця ігумена і сказав:
— Отче святий! У нас щось недобре діється!..
— Де?.. Що?..
— Коло мощей святих преподобників зникають кудись проскурки жертвенні...
— Як же це так?! — спитав вражено отець ігумен.
— Мені здається, наскільки я запримітив, що їх забирає мій послухач...
Отець ігумен посмутнів дуже, бо жаль йому було того, щоб так помилився гірко в щирості невідомого. Поза тим, він навіть полюбив його і дуже високо ставив його відданість служіння Богові.
— Чи не показалося тобі часом, отче Ананію? Ворог роду людського, сам знаєш, не спить. В "Патерику" про це багато записано...
—Бачте,—сказав старець Ананій,—коли я опівночі зайшов до його келії, то в ній було порожньо...
Тоді отець ігумен узяв патерицю і разом зі старцем Ананієм подався в печери. Йдучи коло великої лаврської церкви вузенькою стежиною між старими нагробками магнатів і фундаторів монастиря, вже аж коло входу в печери вони стали відпочити трохи. Навколо них була тиха літня місячна ніч, із запущеного монастирського саду віяло пахом виснаженого спекою листя і смутком минаючого літа. Велика монастирська церква, як велетенська наречена, вся в білому і в золотій короні, гордо і мовчазно підносилася вгору, наче хотіла вознестися на небо, а стрункі тополі навколо неї відкидали на старі могили казкові тіні, від чого все монастирське подвір'я здавалося казковим і незвичайним.
—Яка чудова ніч, — промовив отець ігумен і перехрестився.
Перехрестився й зітхнув і старець Ананій.
—Так, ніч справді чудова!..
Затихли і стали так роздивлятися навколо себе. Сталося так, що очі обох зупинилися на могильному пам'ятнику Іскри і Кочубея.
— Мученики... — прошептав старець Ананій.
— Так, мученики... — промовив отець ігумен. — Тільки... Тільки мученик і той, що їх замучив...
Старець Ананій здивовано подивився на отця ігумена:
— Як?!
—То ж його портрет у нас за престолом стоїть... Страдник за всіх... Доброчинець великий... Не проклинати, а молитися... — заговорив було отець ігумен, але враз затих і замислився.
Грішні думки збудилися в його голові. Згадалася молодість, село, семінарія, заборонені книжечки і несмілі мрії про волю...
—Час уже йти нам... — почувся голос старця Ананія.
— Йти! Так скоро?! — як у сні, промовив отець ігумен і тут же подумав, що не слід було так говорити.
Хотів іти, але не міг. Згадки, як бурхлива повінь, залили всю його свідомість і всесильно провадили в минуле, де було стільки надійно-радісного і боляче-гіркого. Згадав собі, як після невдалої спроби стати сільським священиком і вчителем мусив піти в духовну академію, з якої тільки шляху було, що в монастирські затінки. І пішов він сюди майже не по своїй волі, але переміг себе і численними прикладами свого трудящого життя заслужив честі і шани великої, яка так скрашає його срібне волосся...
— Ми голодні!.. Хліба нам!.. — скорше заячало, ніж промовило щось десь за монастирською брамою.
Обидва, старець і ігумен, нагло здригнулися і перехрестилися: —Від голоду, вогню, трусу й повітря помилуй нас, Господи!.. Старець Ананій пошепки став молитись, а отець ігумен знову замислився. На цей раз в його душі забриніла щира сповідь невідомого, якого тепер мав підглядати. Життя того невідомого являло таку страшну подібність з його життям.
Та сама молодість, те саме село, дяк-батько, семінарія, вчителювання... Тільки й різниці, що в того замість духовної академії —університет, замість ігуменської палиці—червоний прапор... Але Бог милостивий!.. Тепер він покутує свої провини, і гріх не вірити в його щирість...
— Гріх не вірити в його щирість... — промовив замислено і не знав, чи сказав це тільки в своїй думці, чи вголос.
— Що? — спитав старець Ананій.
—Господи, прости нам грішним!..—голосно промовив отець ігумен і, перехрестившись, повернувся до входу в печери.
V
Могильна тиша ледве чутно ловила їх обережні кроки, тільки дві тоненькі воскові свічечки у їх руках спалахували таємничим життям огню, що допомагало їм бачити чорні вогкі стіни й темні заглиблення в них, де стояли труни з мощами святих преподобників печерських.
Отець ігумен молився в своїх думках, щоб Бог не допустив послухачеві свому дійти до такого великого злочину, і суперечливі думки настирливо непокоїли його старечий мізок.
"Будучи голодним, Давид увійшов в скинію завіта, взяв святі хліби і їв їх..."
— В Біблії сказано, що...—почав було тихо говорити отець ігумен, але старець Ананій зупинив його. Виступив трохи наперед, таємничою тінню зігнувся й зашепотів:
—Дивіться... дивіться... Он... он там...
Показував рукою в сутінь печер і тремтів, як осиковий лист.
Зупинилися і стали дивитися. Побачили, як послухач стояв на колінах коло труни святих преподобників Антонія і Феодосія і гаряче молився.
— Як тільки можна було думати так про нього?! — сумно промовив отець ігумен.
—А чи замітили, отче святий, що починаючи від самісінького входу і аж сюди ні коло одних мощей нема вже проскурки, — сказав на те старець Ананій.
В той час послухач скінчив свою молитву, встав, перехрестився і взяв з трун святих преподобників жертвенні проскурки.
— Бачите!.. Бачите!..—майже скрикнув старець Ананій і так закам'янів.
З усіх трун підвелися суворі аскетичні лиця й висохлі руки простягли до нього свої проскурки.
— Віддай тим, що голодні!..—важким гомоном залунало по всіх печерах і захвилювало мовчазну сутінь.
— Дивні діла твої, Господи, і чудесам Твоїм нема кінця!.. — зворушено кликнув отець ігумен і схвильовано припав чолом до холодної підлоги печер. Як великий сніп, поруч нього впав і старець Ананій. Свічки у їх руках загасли, і навколо них стала мовчазна могильна темрява, в якій далекою зіркою блимав маленький вогник свічки в руках послухана, з яким він відходив в глибінь печер.
Коли ж отямилися трохи, то встали й помалу стали пробиратися до виходу. Вражені тим, що бачили, не могли вимовити ні одного слова, і першим їх словом надворі було гаряче благання до Бога, аби він простив їх і навчив творити Волю незбагнуту...
А на світанку, як тільки відчинилася брама, ченці бачили невідомого послухана, як він, з низько опущеною головою, вийшов до голодних, що товпилися на подвір'ї, і роздавав їм великі кусні білого хліба...
VI
...Як грім з ясного неба, цілком неждано й негадано впала до монастиря "Комісія збору дорогоцінностей". Враження, яке вона зробила на ченців, було стосотно більше від того, яке зробив у свій час "Науковий огляд"...
Голова комісії, майже юнак, з ватагою озброєних бородачів увійшов у церкву в годину служби Божої і тут же відчитав наказ влади, яким наказувалося негайно віддати на руки Комісії всі цінності монастирські, не зважаючи на їх значення—ні в минулому, ні в сучасному...
Отець ігумен, вислухавши наказ до кінця, побілів весь і, звертаючись до чудодійного образа Матері Божої, виголосив слізне благання:
— Не попусти нас до зневаги, Мати Божа!..
І слідом за тим наче буря заревла у монастирській церкві, так нестримно заридало чернече братство. Гомін від їх плачу рознісся по всьому монастирському подвір'ї й докотився до святих печер, де в той час знаходився невідомий. Почувши якийсь дивний гомін, він обережно прихилив до земляної стіни мітлу, якою щойно підмітав прохід між усипальницями преподобників, і став прислухатися. В цей час йому почувся звідкись дивний голос:
— Можеш вийти звідси і йти до останнього!..
Не міг зрозуміти, хто і де говорить... Спершу йому здавалося, що голос походив зовні, десь із глибини печер, але через хвилину відчув його в собі самому.