Не знав навіть тоді, коли стомлений довгим походом, цілу ніч просиджував на стежі під самісінькою лінією ворога.
Вранці я глянув на себе в дзеркало. На мене дивилися з блідо— синього лиця півбожевільні очі когось незнайомого...
Коли ж зійшло сонце і в таборі стали пити ранішню каву, я з приємністю почув себе краще і в той же час страшно забажалося перевірити самого себе і простежити появу привида від початку до кінця...
Вирішив пройтися трохи по таборовому подвір'ю і так обміркувати план свого поступування. Проходячи через барак, побачив Ярченка над своєю постійною працею. Сидячи на нарах геть із ногами, тримав на колінах шахову дошку і писав на ній листи.
— Що ви робите?—з робленим зацікавленням звернувся я до нього.
—Листи пишу до брата...—відповів він тремтячим голосом.
— А як же ви пошлете?
—Поштою... Дехто вже навіть відповідь має...
Заговорити з ним про минулу ніч було якось незручно, а він мовчав і все якось ховався від моїх очей. Бачачи перед собою лише клубок боляче сплетених нервів, я поспішив розпрощатися з ним і вийшов надвір.
Тут я помітив, що майже кожний знайомий якось дивно придивлявся до мене, а коли я зачинав що говорити, то їх вуста кривилися підозрілою усмішкою.
Все ж таки від одного балакучого таборянина мені вдалося довідатися, що хорунжий Ярченко з якогось часу запив до того, що останніх чобіт збувся...
—Але ж я ще вчора бачив його в чоботях!—зауважив я на те.
—То було вчора, а це вже сьогодня!—засміявся той, що оповідав. — Сьогодня він через те, що босий, навіть з нар не злазить... Чуть світ було, як уже справився.
— Але ж я його тільки що бачив! — скрикнув я. — Сидить і листи пише...
—Ті листи він уже другий місяць пише, а п'є всього лише другий тиждень... Недобре щось з ним діється... Цілком хорий...
V
Довгий весняний день пройшов у якомусь дивному тумані. Я ледве розумів, що діялося навколо мене і, як пригадую, забувся навіть одержати свій денний пайок. Найдивніше з усього було те, що я разів три умисно заходив до барака і, дивлячись на те місце, де стояв привид, силкувався знову уявити його собі. Кажуть, що так тягне до себе людину те місце, де їй загрожувала смертельна небезпека. Можливо, що й зі мною було щось подібне... Знаю лише те, що коли настала ніч і в бараку полягали спати, я тихенько заліз у темний куточок і так, затаївши духа, став чекати...
Десь на верхніх нарах заспана компанія догравала преферанс, нижче, де спав Ярченко, хтось голосно шептав молитву:
"І не дай мені, Милосердний Боже, вмерти на чужині, а сподоби на власному добрі славити святе ім'я Твоє..."
Нарешті стало тихо, як у могилі, тільки голоси спросоння порушували цю страшну й болісну мовчанку. Повітря було нестерпучо важке й задушливе, з домішкою могильної тліні, від чого наморочилася голова і такими чудними здавалися маленькі світельця каганців...
З тривожним замиранням серця стежив за тим місцем, де був привид, і не зводив очей зі сплячого Ярченка. Враз він піднісся, висунув з нар голову, подивився на всі боки, а потім витяг з-під сінника пляшку й став жад ібно пити. Хвилинами зупинявся, щоб передихнути, але пляшки не випускав з рук доти, доки вона не стала порожня. Тоді звісив з нар босі ноги, запалив папіроску і так занімів...
—Бідний хлопець!—подумав я.—Як він мусить страждати!..
В той час коло дверей з'явилася невеличка світляна пляма, яка повільно стала все більшати й все зростати. Важко сказати, що я відчував, слідкуючи за Ярченком, але ще важче було б сказати щось про своє самопочування, коли світла пляма стала ширшати й звиватися в якусь темно-зелену масу, з якої через хвилину виразно стали вимальовуватися контури людської постаті... Ще хвилина і стало ясно видно того самого привида, що був минулої ночі...
Глянув у бік нар, де сидів Ярченко. Він уважно розглядав свої босі ноги і все ще курив папіросу. Поруч нього лежали його товариші по недолі, але ніхто з них не хотів розділити його самотнього чекання. А він чекав і для того горілку пив, і для того чобіт збувся...
Привид заворушився, блиснув очима, вишкірився своєю пекельною усмішкою і автоматично посунувся по проходу в напрямі юнака. Той рвучко підвів голову й несамовито щось закричав. Потім підстрибнув угору і покотився на долівку. Качаючись у ногах привида, з усієї сили намагався вдарити його кулаком. Разів зо два його кулак потонув у темній масі астрального тіла, від чого вся постать привида загойдалася, піднялася вгору й стала розпливатися...
Нещасний юнак, осліплений нелюдським жахом, нічого вже не бачив і з якоюсь дивовижною енергією гатив обома кулаками просто в повітря і кричав все, кричав... Я перший прибіг до нього і схопив його за плечі. Потім позбігалися розбуджені мешканці барака й спільними силами положили його на своє місце...
Опинившись у своїй кімнаті самотою, ясно відчув близькість божевілля. На щастя, у вікнах заяснів весняний ранок, і перші промені сонця звалили мене на ліжко... Засипаючи, чув крізь сон, як говорили за стіною:
— Хорунжий Ярченко вже вибув зі строю, а тепер черга за нашим паном писателем...
—О, ні!.. Той скорше повіситься, ніж зваріює!..
Очевидно, говорили про мене, але солодкий сон нагло схопив мене в свої обійми й поніс понад рідною землею, де так гарно пишаються дбайливо розчесані боронами вагітні ниви і так привітливо визирають із зелених садочків біленькі церковці...
VI
Коли прокинувся, то першою моєю думкою було:
— Втікати!.. Що б там не було, як би там не було, але втікати!.. То ж мені зовсім небагато треба!.. Шматочок землі і затишний маленький куточок... Більше нічого... Хай тільки дадуть змогу працювати...
Захоплений думками про втечу, я скорше одягся й побіг надвір з метою оглянути дротяні загороди й вибрати місце для втечі.
Тільки що вийшов, як і почув:
—От так штука!.. Аж із самої Катеринославщини придибав!..
Серед таборового подвір'я величезна юрба. Обступили когось, говорять щось і журно хитають головами.
— Голод! — чую дикий голос із середини гурту. — Скрізь голод!..
Протискаюся наперед і бачу страшно виснаженого й обірваного юнака. Слухаю, як він регочеться і вигукує:
—Тут рай, а там Січеслав, опродком і комнезамож!.. Івсі вони кричать—їсти, їсти, їсти!..
Дивлячись у блідо-зелене лице чудного юнака, помітив щось спільне з лицем хорунжого Ярченка.
— Хто ви і звідки? — спитався його.
— З Голодсічки самої... колись Катеринославщиною була... ги-ги-ги!..
Я побіг за Ярченком. Він усе ще лежав на нарах і стомлено дивився в стелю.
— Вставайте, товаришу!—сказав йому.—Там якийсь парубок з Катеринославщини прибув!..
Він недовіряюче дивився на мене і мовчав. Тоді я стягнув його з нар і потяг за собою. Плутаючи босими ногами, як п'яний, покірно йшов за мною і не промовив до мене ні одного слова. Я починав уже побоюватися, що страшна меланхолія заволоділа ним настільки, що він нічого не розуміє, нічого не бачить. Одначе, цього з ним, на жаль, не сталося, а сталося гірше...
Зоставшись у задніх рядах юрби, я виштовхнув його наперед.
І тільки він побачив того юнака, як скрикнув:
— Брате!.. Івасику!..
Юнак повернувся до нього і, безглуздо регочучись, спитався:
— А ти собаче м'ясо їси?..
Що з тобою, братику?! — з невимовним жалем кликнув Ярченко, хапаючи його в свої обійми.
— Ги-ги-ги!..—реготався той. — То дуже добре, що ти не їв собачого м'яса, а то сказився б!..
—Що ти говориш?—кидався Ярченко коло юнака, заливаючись сльозами. — Кажи, як там мамуся?.. Як брат Свирид?.. Не муч мене!..
—То дуже зле, як їсти собаче м'ясо...—говорив юнак далі. — Мама їли і сказилися, Свирид їв і сказився, а я не сказився, бо не хотів... Я траву їв... Вздовж Дніпра, аж до самого Києва...
— Бідні мої!.. Бідні!.. — затужив хорунжий, ламаючи руки.
— Ги-ги-ги!.. — сміявся над ним його божевільний брат. — Ги-ги-ги!.. А людське м'ясо їси, га?.. Людське м'ясо?!.
— Б-о-о-о-оже!.. Б-о-о-о-оже!.. Б-о-о-о-оже!.. — ридав хорунжий.
Юрба навколо наче скам'яніла. Мовчки дивилися на цю картину нечуваного горя і ніхто не насмілювався вимовити слово.
Говорив тільки чудний гість. Говорив до брата свого:
—Ти писав, а я читав... Як мама й Свирид у сказ упали, то я до тебе гайда!.. Я йшов аж сюди, бо ти смачніший від собаки... Тепер я мушу... Ножика взяв того, яким Свирид собаку...
— Xa-xa-xa!.. — дико розляглося по всьому таборовому подвір'ї. — Так ось чого він щоночі приходив до мене?!. Ось чого?!. Показилися!.. Xa-xa-xa!..
Юнак вишкірив хижо зуби й кинувся на хорунжого, що бився в істериці. Не встигли навіть оком моргнути, як з горла хорунжого бризнула кров і залила все лице нещасного божевільного. І тільки тепер побачили в його руках гостру кіску, якою на Катеринославщині чистять заколених свиней...
Тоді юрба цікавих наче пробудилася з важкого сну і всією своєю масою повалилася на божевільного, і стала його топтати.
Він, як черв'як, крутився під ногами роздратованої кров'ю юрби і, хвилинами, разом з диким реготом, виривалося страшне слово:
— Голод!.. Скрізь голод!..
...Вечором, коли стемніло, я голими руками пообривав дроти й вибрався на широку дорогу. Не втікав і не думав про те, що мене могли завернути назад. Ішов сміливо й рішучо, як людина, яка знає добре—куди й чого йде...
В голові була одна думка. — Прийти над злощасний Збруч, сісти на глинистому березі і так дивитися на той бік, і згадувати свою маму любу і братика дорогого, яких зоставив там, куди вже нема повороту. — І в той час, як мізок буде снувати свої турботні думи, вистраждана душа благословлятиме жорстоку Сучасність...
м. Львів,
1922 р., весна