Я всередину, а тут на лудинню спить Василько й Калинка, а газдині та й Анничьки даст біг! Ій-га. Це вже щось буде. Гадки б'ють голову, як гаджюги. Пек йому осина, де жінка й донька попропадали? Може, досвіта маржинку напоюють? Ей де! Може, пішли трави коровам до придою. Ой ні!
Може, пішли під фігуру оченаші заговорити за того, що неприятіль уступився? Ага, уночі зостраху утекли до свахи? Ану, я зараз відознаю. Вихожу на цісарську дорогу, а війт на мості.
— Ти повдовів, саняку Петре?..
— Ага,— кажу,— десь ця пішла з доньков, віді, до мами!
— А що ми даш, що не до мами?
— Та куди ж би інде?
— Либонь, їм, братчіку, на Кути доріженька, на Кути!
— Ей спасуєте, війточку!
— Ба що ми даш?
— Кажіть, війточку, а "дєковать" буде.
— То аби-с знав, що твоя Гафія та й твоя Анничька поїхали долів з козаком чорним!
— Хто аби так здоров, війте?
— Аби я так здоров,— каже війт.
— А вам хто це казав?
— Мої очі мені казали: Гафія сиділа ззаду, а Анничька спереду, а козак всередині.
— Моя Гафія та й моя Анничька?
— Твоя Гафія та й твоя Анничька!
— Мньоця, і сина, і духа світого!
— Хоть і ще раз хрестися!..
Ну, міркуйте собі, добрі люди, що то є: Козак!..