Пішло з дурниці. Присяжний громадський Яздьо Кшесшяький кликав старого Федора Орфенюка в куми, бо сподівався багацької крижми. Дід відпрошувався по-господарськи. Насамперед показав присяжному сволок, на якому був вирізьблений рік,, в котрім дід родився, а другий рік, в котрім будував хатсу... Хаті; сорок шість", а дідові сімдесят років, то вже старому глябя— діти до хресту держати. Вже ноги її руки не статкують* вже: не вдержав бй фіна,, не діждав би його дружити, то. шэ такий кум вартує?
Присяжний не вгавав просити і. хвалив діда, що він ще ЕОДЄН верхом: їхати., й що* доки люлька: смакує, доти, сила бі-рує, та шэ сила, не в молодій крові,, але а розумній голові, так як путеря у багача, а— не у голій— хорбаці.
Але дід не похочував і чемно відмовлювався, а присяжному/ желав, що/ж— його— червак ріс до; черевика, а від черевика ДО: чоловіка. А щоби присяжний не покмітив дідової неохоти, просив дід його зичливо, щоби колись показав йому ту свою дитину, най би харкнув Ш у твар на вроки, най; би даз овечку на розплодок.
Присяжний догадався, що>багач ним гордує, і просив діда, аби йому вибачив ного докучливість, та й відійшов швидко і не дався дідові відпроваджувати через подвір'я у грешній розмові.
А дід дивувався з невісткою:
— Такий старцун, такий торбей громадський, така лєнка дрантива мене в куми забагає! Ех, коби не такий час, не так би я з тобов покумавси, ти, палице гола!
Невістка радила дідові, аби собі язик кусав і тихше говорив, бо присяжний може дідові слова зачути, а тепер він має власть і селом трясе.
Дід відтяв, що не боїться пустого бука, але однако голос приглушив у собі так, аби лишень невістка чула, і зараз таки сумнівався:
— Може бо й є, чув проклєтюк безчесний?
Невістка, вдоволена, що дід її слухає, безпечила його, що вітер віє у противний бік, а не за присяжним. Відтак дід досерджувався вже в хаті по вечері:
— Пет світ обмінився: такий нероба-полатайко тепер над людьми міць має, тепер його верх, його орел над селом літає, тепер він напереді, а ти його бійся!
— Ти, голаку, а ти против мого коліна?
— Аби я тобі копилюка ерстив? Аби я з тобов за стів сідав? А йди ж ти дранко латана. Машір мені з хати, ти, кашкетнику рогатий!
Дідова твар черленіла, а очі, як два вуглики, світили. То ще було сьогодня, а на другий, в саме полуднє, у діда гості: присяжний з двома паничами.
— Давай, діду, підводу для коменданта!
— Ей, сарачєтка, у мене кінь хромає.
— То піц,— каже білявий панич.
— У мене віз розсипався!
— Ми його складемо,— відрізує чорнобривий панич.
— У мене син погиб на войні, моя ґаздиня погибла від кулі, а я сам з невістков, та онучєт двоє.
— То нїц не робить,— відрізують паничі,— маєш, старий, коні, мусиш їхати, хоть би що було.
— Нема кому фірмаїнити,— борониться дід.
— Пожене невістка,— посміхається чорнявий панич і моргає на дідову невістку.
— Невістка маржину та й діти кутає!
— То поїде дід,— каже білявий панич.
— В мені пушка духу, де ж я годен?
— Я також не годен, а служу паньству,— рубає чорнявий панич.
А присяжний все мовчить і тільки здвигає плечима та відвертається, коли дід кладе на нього свої очі.
Та один панич тут говорить, а другий вже на дворі з присяжним віз виточив і коні запрягає.
Звертівся дід, гей веретено, та до невістки на раду.
Невістка каже: "Поїду я!"
А старий шепче: "Іду я"!
— Ви, дєдю, не годні!
— Тому поїду я, аби довго не тримали.
— Коли може вдарити плюта та й тогди передрєгнете, дєдю!
— То борше випустять мене, старого, як тебе, молоду!
— А ви ж, дєдю, годні цему видержати?
Дід підійшов до присяжного, поплескав його по плечу, приязно усміхнувся з-під сивавого пристриженого вуса і допитувався уперто, куди паничі потрібують підводи, аби знав, кілько паші брати.
Присяжний споглядав вдолину і, кидаючи зором на паничів, клав пальці на губи та й давав дідові знати, що йому не вільно нічого казати.
Дід вийняв присяжному люльку з камізельки і набив її своїм тютюном кришеним, а паничам подав капшук.
Та й вогню їм викресав.
А тоді паничі ніби добріли і радили дідові брати паші на добу, а присяжний повів рукою долів в сторону міста і назад додому.
Дідові легше стало, й його сиві очі зраділи, що лиш до міста і з міста назад має їхати.
Паничі впрягли коні й квапилися сідати.
Дід закликав невістку в комору і розповів її всі важніші тайни господарські, віддав ключі і радився, що має брати з собою в дорогу.
Невістка убрала діда швиденько і верх киптаря та чирчи-кового петика накинула ще й сиву гуглю з чирчиковим ковні-ром і бовтицями. І питалася, чи харч возьме дід у скіряний бордюг чи у бисаги,— а дід казав, що по Петрі красне верем'я і тому возьме бисаги.
Невістка вложила в бисаги три книші, кусок солонини, вузлик бринзи, і ракву масла, та й гарчик робленого молока.
Дід ріс із вдоволення, що невістка його так щиро дозирає, але назверх гальмував по-багацьки невістчину щирість, кажучи, що не годен і половини схарчувати. Відтак увійшов ще раз в хату, добув з грядок скруцак тютюну і сховав у ремінь, а погладивши обидвох внуків по голівці, наказав їм, аби слухали нені. Перехрестився на дорогу, а тоді невістка вхопила йому з рук бисаги, і подала капелюх, та й поцілувала в руку, а несучи бисаги і батіг до воза, желала дідові, щоби добре гостив і здоров вертав домів якнайшвидше.
Паничі і присяжний позасідали на возі і покривлювалися дідові, що подобае на комісара сторожі цлової.
Невістка подала дідові до рук батіг і ремінні поводи та й говорила так, аби паничі чули, що сподівається діда на завтрішний ранок. Дід тріснув батогом, потвердив невістчин здогад, а виїхавши поза браму, пристанув. Невістка, знаючи, що дід щось забув з собою взяти, прискочила 'д нему близько, а він шепнув її до ушка, аби винесла йому десять злотих. Коли невістка побігла у хату, дід став за нею накликати, аби винесла також і джерги, бо треба буде попасати і коні накривати. Невістка передала дідові гроші і підстелила крашені джерги, а тоді дід пригадав собі, що не взяв ключа від воза. Паничі сердилися на дідову забудливість, а дід впевняв їх, що і вони будуть забувати, коли сьомий хрест-переступлять,— а відбираючи ключ, завйокав на сиві коні і від'їхав.
Присяжний розсміливився і показав дідові, щоби їхав на пляцівку, бо відти має когось везти долів.
Пляцівка була серед села у Малярчукових хатах. Маляр-чук був перед війною перший багач у селі, але згинув на фронті під Раранчем, а жінка Одокія лишилася вдовицею і не уміла відгризатися, і через то війт легко забрав її хату на приміщення постерунку, а її саму витрутив у ліси у зимар-ку. У зимарці найшли її перед різдвом застрілену, а тоді жандармерія зайняла і зимарку, щоби порожня не стояла.
Такий кінець Малярчуків все пригадував дідові Федорові, що і його родові загрожує подібна доля, коли ззагоді, ще за свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим парубком і не покладе на талані силу. Малярчукові хати поти-нали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.
Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати комендант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.
Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.
— Повезеш, бадю, ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра матки божої-шкаплєржної,— каже комендант.
— Аби пані тривали та й храмували,— каже дід Федір.
— Не кажеться нам "пані", лиш їмості, бо ми вам не рівня,— поправляє комендантова. її веснянкувата твар, кругла, як раква, набігла кров'ю під білявими бровами, а її товстенька червонява ручка погрожувала дідові.
Чорноока, худа її товаришка, яку худенький, як протичка, панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що він межи панами небувалий і тому не знає добре, кому і як має честь віддати.
— Аби-сте нам здоровенькі їмостували, наші файні та молоденькі їмостечки золотенькі,— поправлявся дід укладно і швидко.
Так само, як панотець, голений комендант гукнув на наймички, аби винесли вино та й тістечка, бо віз гей розсохся та й треба його підолляти, щоб не скрипів під їмостями і щоб не скробав їх молоденького серця. Метнулися наймички і ввесь стіл на віз перенесли.
Панотець поблагословив і вино й тістечка, а комендант роздав повні пугарі їмостям і панотцеві та й паничам в руки і просив, аби всі пили до дна, аби біля їмостей щастя сідало.
— Аби їмостям срібні стремена у дорозі ніжок не давили,— докидали паничі.
— Аби шості по дорозі з ладними кавалерами здибалися,— желав панотець, підсміхаючись зичливо.
— Та й аби у добрий час ми від'їхали,— пригадувався дід.
Тоді комендант подав і дідові повний пугар, а дід роз'яснив свою твар і став приповідати:
Молоденьке панство ясне, всі ірщеиі люди, Напиймося того винця, як біг даст, так буде*
Комендантова наказувала евому ґазді, аби тямив, що має жінку,, та й аби не вакався йти в село до молодиць, бо вона дізнається і. буде йому вуха крутити, а панотцева ґаздиня пригадувала панотцеві, щоби не сповідав молодиць, ні дівчат гарних, аж вона верне з відпусту, бо як ні, то її кулак буде в роботі.
Комендант покликувався на панотця і прирікав, що буде разом з панотцем весь час ґречний і оба будуть постити та своїх ґаздинь виглядати.
Комендантова ґаздиня підозрівала коменданта:
— Ти, Вальорку, не дури мене, бо я чула, що ти закусив зуби на ту молоденьку удовичку, на ту невісточку Орфенюкову!
Дід глянув допитливо на коменданта, а комендант заперечив рукою.
Панотцева їмость свому ґазді наказує:
— Ти, Ясю, не крути і не відкликайся на Вальорка, бо я вас добре знаю, ви оба однакі, оба псіюхи!
Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався:
— Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? А панотець помагав комендантові:
— І твоя Рузя і моя Маня гадає, що ми такі, як вони, ненаситні!
Паничі посміхнулися.
— Дай боже спасувати та не хорувати,— вмішується дід і пригадує їмостям, що час їхати, бо сонце вже високо і по, дорозі буде їх у личко скоботати.
Комендантова бере свого мужа 'д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами, гей обручами* а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки, сльозами мочені.
— Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!
— Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!
Панотець також свою ґаздиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й у личко гладить і розціловується.
І знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньнками очі утирають.
І обидва ґазди на фіру свої ґаздині висаджують, аж упрівають.
І тоненькими килимами їх ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.
Комендант пригадує ще своїй ґаздині, щоби на відпусті дзеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його ґаздиня не забула купити оливи до пугарів у церкві.
Дід тріскає батогом і, перехрестившись тричі, виїжджає в дорогу.
Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любості своєї на першім скруті дороги, та й на другім, та й на третім, під Синім грунем, аж їх ручки ізболіли.
А як Синій грунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили.