Раз мати родила

Черемшина Марко

— Ба, ци не буде гріху, брачіку Луки', шо ми скоромимоси оцев дурилицев?

— Ей, коби нам лиш тілько гріху, брачіку Ю', то би не було жури; за це бог простит!

— Та тото я тому кажу, шо то ніби під церков, на світім місци.

— Пусте тобі, Юсипку, в голові! Таже то чоловік, віді, не з креміня, а вночи передреґне ті наскрізь. Раз лучиласи дурничка, як сліпій курці дзерно, та й тото аби гріх, то єк би то було? Аді, зажий здоров!

— Аби й ти здоров, бадічку Луки'!

Юсип приставив фляшку до уст, підніс враз з нею твар догори і з зажмуреними очима потягнув три рази.

— Це за панцке здоровлє, — говорит він, обтираючись.

— Якурат за панцке! За наше здоровлє; най пани п'ют самі за своє здоровлє. Це ми собі так, єк би заробили, — перечив Лукин.

— Таки правду кажеш, Лукинку, про мене, най їх і вихапає. Аді, дуріют у селі так, єк си дуріє: спровадили собі вчера музику з міста, та музика грає, а вони: шо п'ют, шо гуляют, а шо — най не кажу! Але, єк єкийс казав: дуріют, бо мают з-за чого дуріти, а на свіжім люхті то ше гірше йде їм дур до голови.

— Та й тото їм панит, брачіку Ю'; генде наїхало було того здохлєча так, шо аж, — та по тому кожде так відтановилоси, хоть бричем брити.

— Чіму би не панило, коли то у них файний футраш,: самі м'єса та кава, та гарбата, та гараки, та цукри, та шо душа забажає.То сумрі суменні! Аді, і оцес наколесник, шо на тій нужді їхав та й упав на камінє, то також сумар. Як давав нам по тій шустці, то сми глипнув у ташку, а там аж кишить: самі сороківці.

— На, маєш! Єкби не був сумар, то не дав би шустку задурно. Тота колісниця не дуже й важка, а до Манделениної хати таки недалічко.

— Ей, не дуже вона важка, та й не дуже легка, видів-єс, шо то саме залізо: шпиці залізні, держик залізний, лиш на колесах зверхи шос таке, єк пампух. Просто мудрація!

— Але най хоть раз гепнувси до каміння, аби знав, єк іти вночі на роздобенди, — тішився Лукин.

— Я сам кажу, аби світивси тот камінь, де він зашпотавси, були би-сми й не виділи дудочок.

— То байка, бадіку Ю', але того, шо ме тємити, єк за чилідинами шниріти. Аді, чув-сми, єк тої неділі фаливси у коршмі, шо, каже, нема такої дівки в селі, аби їго не любила.

— Ей, брє! Ану, дивиси, така погань! Коби хоть флєтєв, то бих не казав, а тото волос уже цвите. Хтось то ше мені казав, шо видів оногди, як він ранісінько купавси, то, каже, на попереці сам струп та й струп.

— Га! То кров у нім, Юсипку, так грає!

— Ба, ци варе кров?

— Очі видют, шо кров. Єкби 'го не пекло, то би не ліз у студену воду та й не літав би по селу.

Лукин устав із ношів, підніс трембіту, затрубив тричі, а Юсип крикнув хрипливим голосом три рази "бердо!". Голос трембіти зіллявся із журкотом Черемошу й шумом смеречин і розсипався по всьому селу: насамперед розстелився понад сонними лісами, відтак відбився об супротилежні скелі й відгомоном полетів дальше, дальше, аж на край села. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб і не вспів добігти на поконече села. Все ж таки почули його куни, що досі свобідно ігрались під церковною банею, почули його сови, що вигукували людям "на смерть" своє зловіще "угу", а тепер замовкли. А зачули його, також, на зарінку плотарі, що дрімали при варті і ждали на досвітню гать.

— Не хирів би старий, але горрлає! — обізвався один плотар, докидаючи трісок до ватри.

— Але-бо, бігме! Він вартує церкву, а дома дес "когут" ґаздує! — додав керманич, що простягнувся на камінню, поправив у головах кожушину і обернувся на другий бік.

Одна хмара закрила вузенький небокрай і не давала церковним вартівникам подивитися докладно на годинник, що на ньому мерехтять золоті вказівки — блискучі зорі.

Юсип і Лукин обійшли навкруги церков, прокашлялися і посідали назад на ноші.

— Темно-си, єк у розі, віді, буде дощ, — розпочав Юсип.

— Про мене, най буде, шо хоче, — віднехотя відповів Лукин, наче невдоволений із сеї банальної теми, і хотів звернути бесіду на щось інше. Він потряс міцно фляшкою і наслухував, чи відозветься горівка в ній. Горівка відозвалась булькотом.

— А чуй, Ю', ше є аразд цеї чімериці.

— Та я вже, бадічку Лукинку, не дуже лакім на ню. Іде публіка в голову, а я таки не тємлю, кили-сми її заживав. Нема з-за чого, та й тому не кортит, най постит душа.

— Та ніби і я не гину за нев, але єк бог дав, то най лютруєси в кишці, шкода, аби вивітрювала. Аби-с здоров, бадіку Ю'!

— Най біг даст на пожиток, бадічку Луки'!

І Лукин потягнув раз, другий. третій та й подав Юсипові, котрий зробив теж саме, тільки що закашлявся. Лукин відібрав фляшку в свої руки й хотів заткати її рубаним корком, але що корок упав на землю, а у тьмі годі було його знайти, то ж він заткав пляшку пальцем.

— Тото, любчіку Юсипку, не з добра ти так кашляєш!

— Та де з добра, брачіку Луки'?

— Тебе, аді, гей збиткує твоя Марічка!

— Що ж дієти, Лукинку, коли-сми був дурний.

— Я тобі це таки скажу, шо онь дурний. Хто таке видів так "когута" 'д хаті припускати?

— Та неволя 'го припускає! Сам впелескавси та й ходит, уодно ходит, а в мене єка вже путеря. Сперти не зіпру, ой не зіпру, брачіку Лукинку!

— Бо-с такий розумний! Ану, най би він до мене прийшов! Я би єго вперед запитавси: чого-с прийшов? А єк би він шос туда... то бих колом гнав від хати. "Мой брє, — сказав бих, — у мене жінка ґаздиня, з шандарями не тримає", — бігме, сказав бих.

— Ей, брачіку, був один такий чєс, шо і я хотів єму так сказати. Єк-сми був тогід узимі приповздивси на роботі, та й прихожю нагрітиси 'д хаті, а він за столом, та й моя коло него не вишкірюєси, не вишкірюєси — ні. А на столі, єк на храм, ей де, шо я кажу, — і на храм не найдеси так хоть би у найпершого ґазди: око горівки, кусак солонини, петльований хліб, — усе приніс! Та лише я в хату, а він до мене: "Ти, мой, так вартуєш косцюл? Ти знаєш, шо я прийшов, каже, — на контролю?" Та й мене за прошивку , та й на двір. А на дворі світа на крок не видко, так фужделит. Та так —сми си був тогди вбезсебив, шо трєсло мнов, гейби в пропасници. Але відтак міркую собі: "Най біда щезає в озірє та в шкрепітє!" То, зваєєш, Юсипку, тісарська дитина, муніцію має, одне-друге, загатит ті кольбов, та й не дихнеш навіть, або скує ті, та й гний на старість у гарешті. Чоловік, аді, мусит терпіти, хоть би не рад!

загрузка...

— Бо він ше трафив на свого! Я бих йому з-за ніхоть не терпів. Мой, я був у тісарськім войську, а там не такі голови, єк це, самі єднорали, та фебрі, та капітани, але ніхто мні пальцем не кинув. Тому так рєд не йде; шо не вілно, то раз не вілно, а шо вілно, то раз вілно, а чужу ґаздиню відбирати, то цалком не вільно. Мой, до ґаздині є ґазда! Аби-с був сліпий або кривий, аби-с таки прем гиб, то ти голова в хаті. Чуєш, Ю', твій верьх у хаті!

— Тото ані слова, шо без ґазди хата пуста, але шо ж дієти, єк панич до чілідини липне? Дурний я мав розум, що-сми 'го послухав та й узєв її на свою голову. Най би була сивіла. Але єк зачєли мні раїти та раїти, то-сми здурів був, так єк си дуріє. А найдужче таки він сам: "Сватай, — каже, — Демєнову Марічку, то дужя дівка, обхаїт тебе та хлопця". Абих був знав, шо таке буде, то бих був не женивси, доки віку-життя мого. Добре то казала мені, єк умирала моя першаґ. покійничка: "не жениси, — каже, — Юсипку, бо заситиш себе та й Іванка. Хлопец підросте, та й невістка ті обкутає!" Та таки сталося на її слові, дав би їй біг царство небесне! Пропав я, та й Іванко пропав.

З Юсипових вийшов тяжкий голос зітхання, так, як зі спорожнілого дерева вихолюється наверх крихка дерев'яна мука, коли його вертить гострий залізний сверник. Лукин розсердився на товаришеву чорну долю і показав своє пересердя тим, що випручав праву руку наперед так, як випручається її до грізьби. Але в руці відозвалася горівка і своїм болькотом пригадалася його пам'яті та й зацитькала на хвильку його обурення. Він не відповів нічого, тілько без приговорювання приложив фляшку до уст, "покропив горло" і подав товаришеві. Юсип зробив те саме вже без принуки. Відтак розмістилися оба вигідніше на ношах. Лукин присунувся ближче до товариша, обняв його лівою рукою поза шию і тим способом об'явив своє "співчуття" його недолі. Юсипові гадки впинилися коло його Марічки і жандарма: він почув себе дуже нещасливим і пониженим, і тому закипів у ньому гнів супроти "панича". Досі тлів у ньому той сам гнів, але на самому дні старечого приголомшеного серця. Наверх не виходив ніколи. Тепер розпалив його горівчаний огонь і "добре серце" товариша. Розгарячений і розчулений Юсип і собі обняв Лукина поза шию і приговорював сердешно:

— За тот, шо маєш м'яке серце, Лукинку, то так ті навижу, як рідного брата. Та й за то ті ше люблю, шо стоїш за правдов, та й ше за тото, шо не стоїш нікому в броду.

— Брачіку Юсипку, — заговорив на те Лукин, що досі потакував головою підхлібній бесіді. — Аді, хоть мні медом масти, хоть дехтем чорни, а хоть мні бери та на шкамутки порубай, то єк кажу, шо ми тє жєль, то жєль. А єк ті вижу, шо-с почорнів, єк божа земля, то у мні аж тьохкає. Мой брє, та ми служимо сьвітій церкві, та й за шо служимо? Піп бере роківшину, дєк бере, паламар бере, а ми шо? За тоту десєтку, шо громада дає, та цілий рік божий ока не стули?

— Лишім тото, брачіку Луки', ше, віді, є на небі йкис бог, бігме, є, там дістанемо ліпшу плату, — перервав Юсип.

— Я кажу це протів того, говорив дальше Лукин, — шо, аді, тебе "когут" сушит; живцем поклав би ті в землю, єкби міг. Він фасує леник, то тому його обрік грає, а ти шо? А тісарська каса на тото на него не несе, аби він тобі ґаздиню відбирав. То такої не йде, брачіку Юсипку, ні! Єк у хаті пекло, то єке тото життє?

— Ой нема життя, душко Лукинку, лиш мука та й мука! — застогнав Юсип.

— Ци гадаєш, Юсипку, шо я не знаю твій болєк? Аді, сидимо тут, а я таки за "когута" думаю, бо мні болит за тобов серце.

— Аби-с прожив, бадіку Лукинку, шо-с не подуфалий, шо мні жєлуєш. Аби ті бог так ласков небеснов пожєлував, — процідив жалісно Юсип і рівночасно обіймив Лукина й другою рукою і голосно з ним поцілувався в уста.

Коли б їх так побачив який незнайомий бадіка, то змалював би собі у своїй гуцульській уяві двох мерців, що урвалися з тамтого світа і голубляться на ношах під церквою, доки треті кури не запіють.

1 2