Вслухаючись в чудну мовчанку міста, чув биття власного серця й розмову власної душі й марив людиною... Марив, а перед очима стояла тремтяча постать звичайного юнака, який написав "только для себя" оте страшне "мошєннікі", за що мусить згинути. І ця постать чим далі, тим більше наближалася до мого сумління, і воно почало тривожити мізок, викликаючи в нім цілі рої самих суперечливих думок, серед яких настирливішою була думка про обнову, ту саму обнову, якої чекають не тільки в місті, а й далеко за містом...
І сталось так, що залишив місце варти і подавсь до того льоху, де сидів юнак. Застав там лише одного вартового, який був не то сонний, не то п'яний.
— Відчиніть, товаришу, двері!—сказав я до нього. — Мушу арештанта взяти...
Вартовий ледачо подивився на мене і, без найменшого зацікавлення, "отак собі", спитався:
— А ви з комітету, чи що таке?
—Та ж не з вулиці!—удав собою сердитого. — Мені наказано, щоб я його...
Тут я зробив рух рукою згори вниз і лице вартового ожило.
— Ага! — схопився він. — В расход, значиться!.. Ну, що ж... Так йому й треба...
— А ви його знаєте, чи що таке? — зацікавився я, думаючи, чи не помилився, йдучи проти волі своїх товаришів.
— Тая так собі!.. Раз треба, так треба!..—сказав вартовий.
Увійшовши в льох, засвітив сірника і побачив знайому зігнуту постать юнака, як вона злякано сиділа в кутку коло якоїсь старої бодні.
— Ну, що?—звернувся я до юнака.
—Нє бейте!.. Клянусь памятью своего отца, что я нічего злого нікому не делал!.. — залементував він.
І тут тільки я побачив, що його лице було в синяках, а драна шинелька порвана на шматки.
— Вас били?—спитався я.
Він тихо заплакав...
—Не плачте!—сказав я і лагідно погладив його по голові. — Я вас заберу звідси...
— Ви меня разстрєлять хотітє, да? — захвилювався він. — Разстрєлять, да?..
— Заспокійтеся! Мовчіть і йдіть за мною! — сказав я тихо і стиснув його за плече.
Він з хвилину дивився мені в очі, а потім глибоко зітхнув і промовив:
—Я готов!..
Через хвилину ми були на місці моєї варти.
— Бачите пустельні вулиці?—спитався я його.
— Что ви хотітє делать?—затремтів він.
— Нічого... Йдіть собі...
— Как?.. Куда?.. — спантеличено говорив він, не знаючи, як розуміти мене.
—Дуже просто! Йдіть собі...
— А ви стрелять нє будете? — спитався.
— Ні! — крутнув я головою і вслід за цим вистріляв у небо всі п'ять набоїв, які були закладені в карабіні.—Тепер вірите?..
— Спасібо! — гаряче сказав він. — А как же мой днєвнік?
— Ваш щоденник у моїх товаришів, які засудили вас на смерть, — відповів я.
Він якось чудно нагнувся вперед і раптом в моїх очах блиснула зелена блискавка, і я почув, як мої ноги посковзнулися і як я полетів у якусь чорну прірву, несвідомо хапаючись руками за повітря. Потім, як крізь сон, почув лише одне слово:
— Мошєннік!..
* * *
...Опам'ятавшись, побачив себе самотнього серед пустельної вулиці, над якою движало зоряне осіннє небо.
І почув, як страшно боліло межи очами, але не хотів витиратися, хоч знав добре, що моє лице закривавлене.
"Зоряне небо наді мною..."—почала було складатися думка, але в той же час десь недалеко щось заторохтіло й затріщало, і я побачив, як в ста кроках від мене якісь невідомі розбивали магазин...
м. Львів, 1921р., 12 листопада