Крізь вікно падала з двору бліда смуга місячного світла і в кімнаті стояла молочна мла. Щось сумне було в цій млі і, вдивляючись у неї, я відчував якусь незрозумілу тугу і непевність. Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки, а потім голоси.
— В потилицю найкраще...—говорив якийсь чудний півзна— йомий голос.
—Як в потилицю, так і в потилицю, тільки без промаху... — говорив другий, начебто "прокурорів" голос.
—Тільки знаєте, пане прокуроре, сорок тисяч зараз...
— Гаразд! Бери, тільки глади!..
Зашелестіли папери і було чутно часте, нерівне, гарячкове дихання.
— Ну, тепер я його не випущу! — захоплено озвався незнайомий.
— Але ж його вже нема в залі! — сказав "прокурор".
—Хіба?! — схопився незнайомий.
— Правду кажу!..
— Ану-но ходім! Він сидів коло музикантів у куточку...
Коло музикантів сидів я. Коротенька розмова "прокурора" з невідомим зацікавила мене і, разом з тим, схвилювала. Спочатку я хотів виждати і так вийти, але потім роздумався й повернувся в зал. Став знову на своє місце і зразу ж помітив, що за мною стежать дві пари очей: одна "Прокуророва", а друга нічия інша, як гетьманчикова. З хвилину дивився на них, не знаючи сам, що почати, а потім підійшов і сказав:
—А револьвери, панове, добрі маєте?..
— Які револьвери?!—скрикнули в один голос.
— Такі, щоб у потилицю... — сказав я, не спускаючи з них очей.
Вони фальшиво засміялися і поблідли. Стали щось говорити про якогось шпика, який начебто з'явився тут "з того боку", але я не слухав їх. Все було ясне. Отой самий плакат з вершником
і закликом наробив мені чимало потайних "приятелів", бо хіба ж можливо було таке казати, як оте: "Ходіть, люди?.." То ж сам начальник штабу зауважив мені:
—Такую сволочь гнать нужно, а не правіть!..
Повернувся і вийшов із залу.
Йдучи сонною вулицею містечка, ні разу не озирнувся назад себе, тільки призвичаєне до стрілу вухо чутно ловило кожний вистріл з недалекої позиції.
— Там стріляють просто в лоб! —думав я про себе.
* * *
Коло дверей мого мешкання стояла зігнута постать людини, яка, начебто, чогось прислухалася. Змірявши її одним поглядом, помітив, що вона в чомусь чорному й довгому, не то в жидівському халаті, не то в попівському підряснику, я спитався:
—Чого ви тут стоїте?
—Я... я на пана чекаю... — заговорив він, заїкаючись.
— Але тепер ніч!—сказав я. — Зайдіть завтра...
— Ні, пане! — вирівнявся він. —Дозвольте сього дня, дозвольте!
В його голосі бриніли сльози.
Відчинивши двері, я впустив свого чудного гостя попереду себе, а сам став шукати сірничка.
— А може б без світла поговорили, га? — сказав гість.
—Чого ж то так?—спитався я, засвічуючи лампу.
Мій чудний гість був із зморщеним лицем і з білою патріархальною бородою, старий жид. Його великі чорні очі горіли, як дві жарини, а тонкі ніздрі горбатого носа здригалися, як у породистого коня. Він тримав у руках свою пелехату шапку і ніяково покашлював.
— Сідайте і розказуйте! — сказав я, підсунувши до нього стільця.
Він глибоко зітхнув:
—Я стоячи скажу вам!
Раптом упав на коліна і схопив мене за ноги:
— Це я тільки вам скажу!.. Тільки вам!
— Заспокійтеся, Бога ради!—схопив я його за плечі. — Що ви, справді!..
Він помалу став на ноги і, витираючи рукавом халата сльози, гаряче заговорив.
—Ви знаєте Аврума Штуцмана, богобоязливого і справжнього жида, який щоденно читає святу Тору і щоденно думає про те, щоб зробити добре діло?..
Я мовчки хитнув головою.
—Аврум Штуцман—то я! — вдарився кулаком в груди. — То я читаю святу Тору і думаю про добре діло!
—Яке таке добре діло думаєте ви, пане Авруме?—спитався я.
Він нахилився до мене і урочисто вирік:
— Я маю свою ідею: за всіх — один!..
— Що то значить?
—То значить, що я хочу постраждати...
—Як? Для чого?! — здивувався я.
—Хай мене одного старого розстріляють, а молодих випустять!..
—Я вас не розумію! — сказав я, встаючи з крісла. — Як же це так, щоб вас розстріляти за когось іншого?
Я пильно подививсь в його очі, надіючись прочитати в них відповідь на своє запитання, але він цілком спокійно говорив далі:
— Мені вісімдесят сім минуло... Я вже старий... В божниці мене за найстаршого мають... В життю поважають і шанують, і в тяжкий час приходять до мене радитися... Тепер також приходили, але я вдавав, що думаю щось і не чую їх болючих запитань. .. Декілька раз приходили, а я все думав... Ні слова не сказав. .. Не сказав, бо й справді надумався зробити добре діло... За всіх — один!.. За всіх один!..
Закашлявся. Хапаючись руками за стіл, він жадібно ловив повітря і все його велике тіло здригалося й тряслося, як стара верба в бурю. Мені було сердечно жаль його. Посадивши на стілець, як міг заспокоював його, але він старався таки говорити:
—Мій старший син, поважний чоловік і добрий кантор, вчора згинув по дорозі з божниці і його труп знайшли на смітнику... Сьогодня другого сина забрали козаки і він не вернувся ще й досі... В мого сусіди Шльоми забрали доньку... В різника жінку знасилували... І всі, всі вони приходили до мене радитися, і нікому я не сказав нічого, бо твердо вирішив собі: за всіх — один!.. За всіх один!..
— Але ж то неможливо зробити! — сказав я.
— Чому неможливо? — схопивсь він. — Чому? Адже ж ви віруєте в Ісуса і знаєте, що він дав себе розп'ясти за всіх? Знаєте, що він також був жид?.. Я знаю, що вони воюють і без крові не можуть... Без крові нема війни... Тільки я хотів би, щоб замість молодої пролилася моя стара, моя мудра, моя зимна кров... їм же все одно, кого б не розстріляти, аби лише розстріляти, а так було б дуже добре... Б-б-бах! І немає Аврума Штуцмана, богобоязливого і справжнього жида, але зате є багато молодих і дужих людей, які будуть жити і згадувати мене... Поможіть же мені!..
Схопив мене за руку своїми кістлявими руками і зойкнув:
— Благаю вас!..
— Що ж я можу?! — озвався я, вражений мовою старого. — Я нічого не можу!..
—Чому?! То ж це я хочу не тільки за жидів, а за всіх молодих, які гинуть тепер!.. За всю молоду й дурну кров хочу віддати свою стару і мудру!.. Хіба ж то не варто, га?..
—Так то так, але як це зробити?—сказав я. — Потім, чого ви з цим прийшли до мене?..
— Як то чого?! — суворо озвався він. — Я бачив, як ви обороняли Борину, я знаю, як ви обороняли наших мужиків і жидів, а через те прийшов до вас...
—Ну, гаразд!—заговорив я, не знаючи ще й сам, що робити. — Зайдіть завтра вранці і ми щось зробимо...
— Зробимо, кажете?! — зрадів він. — О, я так і знав!.. Це ж так просто: за всіх — один!..
—Так, так!.. Ми обов'язково щось зробимо!.. Мусимо зробити!..
— Спасибі вам, спасибі!.. Тепер я піду читати святу Тору, а завтра вранці: за всіх — один...
Вклонився й вийшов... Зачинивши за ним двері і зоставшись сам, я намагався щось думати і не міг. Голова горіла, як у вогні. Я чудово розумів одно: цей старий жид був звичайною жертвою сучасних життєвих переживань, але звідки в нього взялося таке чудне бажання?..
— Ну й звідки?! — в сотий раз питався я сам себе і не міг знайти відповіді.
* * *
Чуть світ мене розбудили. Посильний зі штабу, задихаючись, говорив мені, що ворог прорвав наш фронт і що ворожа кіннота вже в наших тилах. Схопившись, я миттю вибіг на вулицю, по якій уже тяглася довга валка наших возів, і тут цілком несподівано зіткнувся з Аврумом.
—Я вже готовий!—закричав до мене ще здалеку.
— На жаль, ваша самопожертва зайва! — сказав я. — Ми відступаємо і сюди прийдуть ті, що були вже тут!..
— Прийдуть ті?! — зчудувався він. — Прийдуть ті, кажете?
—Так!.. Вони тут скоро будуть!..
Він узяв мене за руку і промовив:
— Тоді я до них піду або так до когось!..
Одвернувся і пішов від мене. Не встиг я пройти десяти кроків, як почув за собою вистріл і слідом за ним несамовитий крик. Обернувшись, побачив якогось козака на коні з рушницею в руках, який ще раз вистрілив в Аврума. Аврум махнув руками й повалився ниць на землю, просто під колеса возів. Підводчики зупинили коні і співчуваючо захитали головами. Козак штурхав острогами свого коня і придуркувато всміхався.
— За що ти його вбив?—кинувся я до козака.
Той, не перестаючи так же придуркувато всміхатися, сказав:
—Треба було вбити, так і вбив!.. Хай не шпіонить!..
— Він божевільний, а не шпіон!..
— Божевільний?!—здивовано озвався козак.—А пан "прокурор" казали, що він шпіон і що його треба розстріляти!..
— Коли ж він казав?
— Ще вчора, як він до вас приходив!
— Підводи, вирушай! — почулося десь іззаду.
Два дужих підводчики в кожухах взяли труп за плечі й за ноги і поклали його під тином. Козак вдарив коня нагаєм і підводи рушили.
Якийсь час я ще стояв над трупом і думав, чи оскаржувати козака, чи ні, але ні до чого не додумався. Вирішив розпитатися самого "прокурора", але між возами його не було. Вже за містечком, в яке по наших слідах увійшов "ворог", стало відомо, що як "прокурор", так і гетьманчик втекли кудись...
І одна тільки думка непокоїть мене ще й по цей день.
— Не хотілося б мені, щоб ті, йдучи по наших слідах, думали про себе, що вони "ліпші"...
м. Збараж,
1921 р., 25 серпня