Обережно, водячи на всі боки очима, показалося лисяче з рудими, коротко підрізаними вусами лице вартового доглядача.
— Етот?—кивнув на мене головою.
— Та вже ж не я! — сказав вусатий.
— Что, вор?..
— Де там! Звичайнісінький політикан!..
— А-а-а!.. Політіческій, пожалуйте! — вишкірив єхидно золоті зуби.
І тут я почув, як на мене повійнуло з брами земляним холодом, і я, несподівано для самого себе, зробив крок назад.
— Не хочу!..
— Что!? — витріщилося лисяче лице. — Тащітє єво!
Присадкуватий і той, що вартував вікно, схопили мене за плечі і штовхнули вперед. Звідкись прибігло ще двоє з карабінами і стали коло мене, а я між ними сам один, як піймана миша. Взяли й повели просто в будинок, коло дверей якого також стояли вартові, і привели в якусь темну й вогку кімнату, яка ледве що освітлювалася маленьким каганчиком. Тут роздягли мене догола, перетрусили до останньої ниточки і забрали в мене не тільки гроші й цезорика , але й навіть шлейки.
— Єщо повєсітся! — сказав "діжурний". — Знаєм ми ентіх політіческіх!..
Потім звелів мені одягтися і йти за ним. Вусатий і інші більше вже мною не цікавилися. Плутаючись в обвислих штанах, я йшов слідом за ним угору, кудись аж за третій чи четвертий поверх. Пішли вузеньким коридором, по один бік якого були маленькі заґратовані вікна, а по другий—ряд невеличких залізних дверей, з круглими дірками посередині. Зупинилися коло дверей, які були аж у самому кінці коридору. "Діжурний" вийняв з-за пояса в'язку ключів і став відмикати двері. Я ж, чекаючи, заки він відімкне, приголомшено дивився на двері і задавав собі питання: "Для чого, власне, потрібно було псувати на ці двері стільки заліза, як було б досить і одного дерева?.."
Нарешті двері відчинилися і "діжурний" крикнув:
—Ну, марш! Чіво там єщо разглядивать!..
І тільки я переступив поріг, як двері за мною зачинилися і мене обгорнула вогка темрява...
* * *
Напружуючи очі, я довго вдивлявся в темряву і нарешті побачив перед собою, мало що не під самою стелею, маленьке, заґратоване вікно, крізь яке скупенько пробивалося бліде світло досвітку. Кинув свою ковдру й подушку на підлогу, а сам направився до вікна. Раптом на щось наткнувся і воно скрикнуло:
— Кто здесь шляєтца? Не падхади!..
Я відступився і сказав:
— Я й сам не знаю, хто я?.. Тільки що впхнули сюди...
— Значитца украінец? — почувся знову голос.
—Українець!..
—Так тібе і нада! Другой раз своя гетьман не захочеш!..
—А чому ви думаєте, що я його хочу?—спитався я в невідомого, по вимові якого вже догадувався, що він належить до роду "васточних человеков".
Щось заворушилося переді мною і через хвилину спалахнув вогник сірничка. На ліжку, яке стояло під вікном, лежав у чорній черкесці довгий мужчина і пильно вдивлявся в мене своїми, незвикло блискучими, півбожевільними очима. Довгий орлиний ніс був звернений до мене, а з чорної невеличкої борідки хижо всміхалися два рядки міцних білих зубів.
Простягнув до мене свою довгу жилаву руку і сказав:
—Познакомимса! Абрамянц, армянин, партії Дашнакцатун!
Я стиснув його руку і сказав своє прізвище.
— А какой партії?—спитався він мене.
— Ніякої! — відповів я.
—Как так?!—схопився він.—Так для чего ж тебе, душа мой?..
— Не знаю! Догадуюся, що за пісні...
— За песні, ґавариш?! — скрикнув.
Сірничок догорів і стало темніше, як було перед тим. Устав з ліжка, схопив мене за руку і дико розреготався:
— Вот так киш-миш!.. Вот так штука!.. Xa-xa-xa-xa!.. Xa-xa— xa-xa!.. Так за песні, ґавариш?..
— Так, за пісні, які я складав...
Абрамянц раптом затих і шумно бухнувся на ліжко.
—Лажись і ти, душа мой! — промовив він глухим голосом.
— Де ж його лягати? — сказав я, шукаючи в пітьмі своєї ковдри і подушки.
— Там єщо один кровать єсть! Вот я посвечу немножка! — озвався він якось слабо, пошепки майже.
Засвітив сірничок і промовив:
— Скареє, душа мой! Нездоровица мине...
Я побачив друге ліжко з подертим сінником і солом'яною подушкою, а коло нього, прикованого до стіни залізного столика. Скоренько розстелив ковдру, поклав подушку і ліг.
Лягаючи, глянув на Абрамянца і щось страшно стисло мене за серце. — В його очах, як він дивився на мене, була така страшна туга, наче в тієї скотини, яку кладуть зв'язаною під ніж різника. — Мимоволі одвів набік очі, а в той час сірничок згас і я почув:
—Спакойной ночі, товарищ!
— На добраніч! — відповів я і зараз же відчув у своїм тілі таку страшну знемогу, що так і задерев'янів.
Лежав так і не міг поворухнутися. Начебто спав і, разом з тим, ні на одну хвилину не переставав від чувати важких холодних стін тюрми, серед яких так несподівано опинився.
* * *
Вже цілком сіріло надворі, коли до мене прийшов сон: рідне село, вигін, череда збирається, пастух ходить коло неї і грає на волинській дудці так жалібно-жалібно... Дорогою йдуть люди і всі чогось плачуть... Чую, як стискається горло, в очах повно сліз, а проте хочу сміятися... Хочу сміятися, але сльози самі ллються і я починаю плакати, як плачуть всі люди... Плачу і чую, що моя подушка вся мокра, одначе прокинутись я не можу... З величезним зусиллям розкриваю очі і бачу перед собою червоне коло з величезними ґратами, на яких розіпнуто людину. Злякано озираюся навколо. Нічого особливого. Саме сходить сонце. Абрамянц, скинувши з себе одежу, цілком голий, виліз на вікно, вчепився обома руками за ґрати і так занімів.
—Товариш Абрамянц! — покликав я.
Навіть не порушився.
—Товариш Абрамянц! — покликав я вдруге, вже голосніше.
Він ні звука.
Я схопився з ліжка і потяг його за ногу. Він злякано здригнувся і зіскочив на ліжко.
— Чего тибе нада?! — вишкірив до мене зуби.
— Вибачайте!—промовив я. — Мені здавалося, що... знаєте, мені приснилося...
— А ти, душа мой, туди пасматри, как там всьо живьот! — показав на вікно рукою.
Я став на його ліжко і хотів уже лізти на вікно, але він мене затримав:
— Осторожно нада смотреть, а то "черепаха" стрелять будет...
Став поруч мене і ми обидва разом обережно стали висувати в вікно свої голови. Я ще ніколи не бачив таким рідного мені міста. Знизу від Дніпра широкими хвилями пливли срібні тумани, серед яких, як чарівні кораблі, виринали осяяні вранішнім сонцем золоті бані святої Софії, Михайлівського і Дівочого монастирів, а там, під срібною заслоною туманів, ревло, гуло й гомоніло тисячами голосів пробуджене Велике Місто.
—Яка краса! — вирвалось з моїх грудей.
— Цурік! — почулося внизу.
Абрамянц шарпнув мене за руку і ми разом попадали на ліжко.
— Ґаварил же я, что нада осторожно!—сказав до мене з докором.
Мені стало ніяково. Щоб перервати неприємну мовчанку, я промовив:
—Але ж краса яка, мій Боже!..
— Какой там краса! Никакой краси здесь нету! Вот как у нас на Капказ краса, так краса!.. Солнце там какой! Небо какой! Воздух какой! Люді какой!.. Ех!..
Схопився з ліжка й метушливо забігав по "камері": шість кроків вперед, шість кроків назад... Бігав, плювався й лаявся:
— Какой краса? Дурак такой! Посадили в свой турма і думают, какой карош дело!..
Я непорушно сидів на його ліжку і мовчки дивився на нього, як він усе ще бігав і все лаявся. Нарешті він трохи заспокоївся і звернувся до мене:
— Ни бойся! Ми карош челавек ни трогаем! Ми карош челавек лубим!..
— А хто його знає, який я! — промовив я тихо, бажаючи викликати його на більш сердечну розмову.
— І ни говори! — загарячився він. — Ти карош челавек!.. Яето знаю!..
Він сів поруч мене і закрив лице долонями.
— Що з вами?—спитався його обережно.
Здригнувся й хотів було встати, але зостався на місці і тихо промовив:
— Вот ти видиш тепер, что я плачу!.. Видиш, что плачу і ето значить на Капказ хочу!..
— А на Кавказі тепер, напевне, дуже гарно... — почав було я говорити, але він перебив мене:
— Ни говори! Ни нада! Я сам скажу тибе, как у нас карашо! Никакая турма там нєту! Все карош люди і карош живут... Када человек подлий биваєт, тогда ему падло делают... А када челавек карош, так приходи до нас і живи с нами, но тольки ни раздражай, а то наш народ сердитий делаєтся і тогда бит будет, резат будет і стрилят будет...
Ще нижче похилився:
— І природа в нас карош, і девушки, і песні карош...
Захитався назад і вперед, назад і вперед.
Тоненьким голосом, крізь сльози затягнув:
"Один верблуд в лубов іграл, другой верблуд в лубов іграл, третий верблуд..."
Махнув рукою:
—Нет, луче ни нада! Здесь никарашо, а там карашо... Живи сибе, шашлик кушай, карош девка люби, карош вино пей, грейся на солнце, нюхай воздух і ничего тибе ни нада...
Схопився на ноги й знову забігав по камері.
—Сказали, что я разбойник і посадили в етот турма, а я только Дашнакцатун і больше ничего...
— Що ж то значить? — спитався я.
— Ничего не значить, душа мой! — сказав він.
— А все ж таки...
— Всего толки своя Великий Армения хочет!
В той час в маленьку дірочку в дверях просунувся чийсь червоний ніс і почулося сердите:
— Чіво разоряетесь?.. Сідітє смірно!..
—А я ни хачу!—крикнув Абрамянц і зручно плюнув на двері.
Червоний ніс гидко вилаявся і зник.
— Штоби нє ентот новий, так чорта два дал би ему чаю... — почулося вже десь аж на другому кінці коридору.
— Ето он про миня так... — засміявся Абрамянц до мене. Пройшовся разів два по кімнаті і знову потягнувся до вікна.
— Обережно, товаришу! — застерігав я його.
— Ничего!.. Я тольки на "черепаху" посмотру...
Видряпався на вікно, вчепився за ґрати і цікаво висунув голову.
— Цурік! — почулося з двору.
— Товаришу! — крикнув я до нього.
— Ничего... — відповів він, висовуючись ще вище.
— Б-бах!—гаркнуло з двору і Абрамянц, ловлячи руками повітря, впав горілиць на ліжко. Головайого була залита кров'ю, з якої дивилися на мене непорушні очі. Ніс, здавалося, загнувся ще більше і зробився цілком орлиним... Вражений такою несподіванкою, я не знав, що робити, і так закам'янів над свіжим трупом свого випадкового свободолюбивого товариша.
Через декілька хвилин в камеру прибіг "діжурний" доглядач, а разом з ним тюремний лікар і два вартових. Коридорний вартовий з червоним носом топтався в дверях і ніяково моргав очима.
— І кто би мог подумать, что он на такое рєшіться!..
—Да... — процідив крізь зуби "діжурний", — а ми от него не только ґінджал, но і подтяжкі забралі когда-то...
Покликали двох санітарів з носилками і ті винесли його.