Йому тричі на тиждень приносили трохи хліба, капусти і за тим він жив собі. Невірний мніх, прийшовши і побачивши, що всі мніхи моляться в церкві, наказав дружинникам повбивати їх, а сам чимдуж побіг у печери великого мовчазника, щоб забрати скарби. Вскочивши в печеру, він зараз же кинувся на мішок з дорогоцінними каміннями, але мніх підійшов до нього і взяв його за руку. Невірний мніх розлютився і крикнув до великого мовчазника: "Ти, дурню старий, мовчати вмієш, а бачити не вмієш того, що я роблю!.. Сядь собі в куток і сиди там, заки я не справлюся, а потім поговорю трохи і з тобою!" В той час у печеру долетіли стони вмираючих мніхів, як дружинники вбивали їх, і великий мовчазник, вперше за десять літ свого мовчання, відкрив уста і промовив: "Гріх твій великий і Бог тобі суддя праведний! До самої смерті мав я мовчати, але зараз заговорив для того, щоб проклясти тебе!"
І обірвалася мова великого мовчазника, бо невірний мніх вдарив його по голові своїм важким мечем і той упав трупом. Але в той же час звідкись залунав громовий голос: "Будь гадом, подібним до роду свого, і живи тут з роду в рід на страх і покаяння невірних!" Жахнувся цього голосу невірний мніх, бо зрозумів, що це сам Бог проклинає його, і враз відчув у собі якусь незвиклу лють і хотів ще раз ударити мечем великого мовчазника, який замовк уже навіки. Хотів ударити і підніс навіть руку, але коли глянув, а в нього вже не рука, а велика чорна гадюча лапа. Зрозумів, що робиться гадом, і не хотячи бути ним, він думав заподіяти собі смерть тим, що з усієї сили вдарився головою об стіну печери і так стратив пам'ять. Від того земля страшно затряслася й печери завалилися. Коли ж невірний мніх прокинувся, то при зеленім світлі своїх гадючих очей побачив, що зробився справжнім гадом. Хотів вилізти з печери, але вихід з неї був завалений. З розпачу страшного хотів крикнути, але тільки засичав. Тоді він став думати й гадати, як би на світ Божий вибратися, і став робити собі прохід до інших печер, бо в тій печері він ніяк не міг сидіти через те, що мощі великого мовчазника своїм нетлінним видом завжди пригадували йому той час, як він гадом став... Лазив він так з печери в печеру, гриз від голоду кості убитих його спільниками чесних мніхів і замість того, щоб вибратись на світ, прилазив назад у ту саму печеру... Стомившись так каратися, він зробив собі кубло в золоті і зачав збирати в собі всю гадючу лють, надіючись колись вийти на світ і доказати свою силу всьому Києву святому.
Тут старий чернець підсунувся до мене ще ближче і на хвилину затих. Гармат не було чутно, заграва київської пожежі трохи згасла і в лісі запанувала мертва тиша.
— Він, напевне, прислухається... — шепнув він мені на вухо.
Наче хто кістяками провів по моїй спині, але я спокійно сказав йому:
— А де вже там!.. — кажіть, що далі?..
Чернець перехрестився і майже пошепки став казати:
— Ну й дочекався... Знайшлися якісь мудрі люди, що відкопали ці печери й дали змогу тому Гадові на світ вилізти. Як тільки він вискочив на світ, то зараз же побіг на північ шукати свого північного князя, але так, як його вже давним-давно немає, то він спокусив царя і той почав своїх людей катувати, а з чужими воювати. Однаково Києву це не дуже шкодило, тоді він знищив царя і став паморочити людей, щоб ті самі себе нищили... І от бачите самі, що робиться! — закінчив чернець своє оповідання.
—Революція...—сказав я.
—Добра революція,—промовив він,—як самі вже не знають, що роблять і чого хочуть!.. Ні, це вже запаморочення розуму, яке зробив оцей Гад...
— Звідки ж ви знаєте, що це він? — спитав я.
— Знаю та й годі! — відповів чернець. — Колись, як ще не були відкопані ці печери, мені казав про це один праведний мніх з Видубицького монастиря[‡]. А то якось, вже під час революції, я його сам бачив...
— Де саме?
— Лежав у печері і світив очами...
— Як же він виглядає?..
— Бридкий собі Гад, та й годі!.. Ніч була тоді, так не роздивився добре...
— А ви про це написали що-небудь у своїй книзі?
— Все, як тільки було, записав! Колись, може, хтось прочитає ще... — сказав чернець, встаючи від мене. — А зараз час би й відпочити трохи, бо скоро сонечко встане, пчілки заджебонять і треба буде поратися...
Поклав мене на ліжко, а сам поставив поруч два стільці і ліг на них спати, обережно положивши собі під голову свою книгу.
Засинаючи, я чув, як він шепотом гаряче молився, а надворі голосно гомонів ліс, наче перед бурею...
м. Бережани,
1921 р., травень
[*] Мніхи — монахи.
[†] Очевидно, говориться про суздальського князя Андрія Боголюбського, який у 1269 році напав на Київ, тяжко погромив його, пограбувавши і зруйнувавши не тільки княжі палати, але й монастирі. — Автор.
[‡] Видубицький монастир стоїть на краю Києва, близько Дніпра, як каже старий переказ, на тім місці прибився скинутий в Дніпро кн. Володимиром найбільший поганський бог Перун.—А втор.