А так, будем надіятися, що все стабілізується. Прийдеться хвору залишити на пару днів, а тоді, думаю, зможете забрати до себе. Вам оставатися не має потреби – можете їхати спокійно додому.
В цей день над містом літав метелик, якому життя було – один день. Він пурхав над річкою Турія, сідав на квіти у сквериках, весело й безтурботно кружляв над деревами, людьми, опускався на голови дітям, які верещали од задоволення та пробували його спіймати. Надвечір стало холоднішати й метелик почав шукати теплого захистку. Прилетів під вікна лікарні й хотів проникнути всередину, але відчув, що з тих вікон вчувається більше болем і плачом, ніж теплом. Тому опустився на вантажний автомобіль Степана, влетів у незакриту щілину вікна й поселився в кабіні. Схоже, той метелик був посланцем чудесного зачарування для хлопця і дівчини, які незабаром зайняли свої місця у сусідстві з цим дивовижним гостем.
Коли Стьопа з Ніною вийшли з лікарні, надворі спустилися сутінки. Ввімкнулись ліхтарі на вулицях і закрились магазини. Втомлені переживаннями й клопотами молоді люди відчули, що проголодалися. Ніна запросила до себе:
– Поїхали до мене, хоч нагодую чимось. Я вам так вдячна, ви мене так виручили, допомогли, я сама нізащо не справилася б. Заклякла б там коло матері і трусилася, поки сама не знепритомніла б.
– Воно то все рівно вже мені по темноті їхати, і їсти не зможу тепер купити, так шо згоджуюсь. Однак давайте на "ти" і познайомимось нарешті. Я – Стьопа!
– Ніна! Дуже рада, що зголосились на мою пропозицію!
Вечеряли мовчки. Почувалися ніяково. Одне діло в автомобілі разом, чи в лікарні, а тут удвох, у хаті, та ще й ввечері. Мислі полізли різні, десь ледь-ледь спокусливі. Не геть так прямо, а якось далеко, кожному в собі. Як може не тривожити, не надихати така компанія, такі умови. У хлопця пересохло в горлі, на губах, немов хтось паперовими їх зробив-замінив. Дівчина відчула легеньке тремтіння. Хата стала наче наелектризована. Обом не хотілось говорити, щоб не видати себе, своїх напівсвідомих, неясних бажань. Не мали сили говорити, лише витискали з себе короткі необхідні слова, й ті – шепотом. Немов боялися зруйнувати-розбити щось крихке, невловиме, легке.
Врешті-решт Ніна наважилася запропонувати:
– Ви… ти, Стьопо, вмощуйся отут – на материному ліжку, а я на кухні приловчуся.
– Де ж там місця, на тій кухні? Не видумуй – лягай он на ліжку в одній зі мною кімнаті. Не поб'ємся! Гаси світло!
Не побились. Але й заснути не могли. Спершу стримували дихання, боялись поворухнутись. Кожне чутко прислухалось до іншого, чули, що сон не йде. Серця стукотіли так, наче у переляканих. Збудження не покидало. Щось поміж ними було таке, яке затьмарило мозок, вкрало розум, відчуття реальності. Немов сп'яніли од чогось. Не звично, не звідано. Так, як і повинно бути, коли вперше торкаєшся чогось надзвичайно таємничого. Неначе стоїш на високому березі, з якого збираєшся пірнути у незнайому глибінь.
Стьопа таки наважився. Встав зі свого ліжка, навшпиньках, затамувавши подих, наблизився до Ніниного. Відгорнув ряднину й приліг-притулився до завмерлої дівчини. Якийсь час лежали нерухомо, боялися більшого. Проте великий, ніким ще незборимий потяг, що живе-витає між чоловіком і жінкою узяв своє. Ніна забилася в міцних чоловічих обіймах. Спочатку спромоглася легко пручатися. Видихнула нерозбірливе: "не треба! Пусти!". Але вже за мить втратила той легенький спротив, який, мабуть, був більше надуманий ніж справжній.
Зранку, Ніна похапцем, сором'язливо, червоніючи застеляла постіль, ховала від чоловічих очей своє молоде тіло. А Стьопа збирався в дорогу. Спішив-запізнювався, теж трохи соромився. Навіть від сніданку одмовився, вишень стиглих тільки знайшов часу нарвати. Правда, пригорнув на прощання дівчину, щось сказав скоромовкою, та й поїхав.
На цьому все й скінчилося. Може тому, що посланець-метелик був одноденкою, а може далося взнаки, що Стьопа – дальнобійник. Колеги-шоферюги вклали в голову, що таке з ними трапляється, таке є нормальним, допустимим, адже сама робота до цього сприяє, правом таким наділяє. "Тільки в нас і ще в моряків є таке право", – полюбляв говорити хтось із водіїв їхньої автоколони.
Проте тонка хлопцева натура взяла верх над правилами-установками дальнобійників. Не встиг від'їхати од Мар'янівки якусь сотню кілометрів, як почав згадувати Ніну в наймилішому вигляді. Жодним своїм рухом чи словом вона не залишила в пам'яті чогось поганого. Тільки чисте й світле. До якого хотілося негайно повернутися. Якби не робота, не обов'язок доставити вантаж, відзвітуватися, автомобіль повернути в гараж – здавалося: повернувся б. Нікуди більше не поїхав би, тільки назад до Ніни. Вона заполонила його думки, відволікала од всього навколишнього, стала чимось схожим на свято – приємним-приємним, зігріваючим душу. Згадка про неї хвилювала й п'янила водночас. Довгою дорогою хлопець смакував солодкими вишнями і п'янкою згадкою про Ніну.
Степан пообіцяв собі обов'язково повернутися до Ніни. Не казав собі ким, у якій якості, з якими намірами. Просто повернутися – і край. Таке рішення заспокоїло. Немов забрало трохи з собою ті думки, які ледь виразно давили на совість, заставляли відчувати провину перед покинутою дівчиною.
Водій "КрАЗУ" відволікся од своїх споминів. Побачив гарне місце обабіч траси – березовий гайок, який кидався здалеку в очі своєю білизною. Він завернув до гайка, проїхав метрів зо двісті та зупинився. Подумалось: "може вже сік березовий іде,.. оце було б добре!". Пройшовши трохи гайком – почув дитячі голоси. На невеличкій галявині – гурт хлопців-школярів, грають у якусь гру. Саме суперечку затіяли, чубляться. Біля берез скляні банки виставлені – сік у них капає. Посеред галяви – вогнище, від нього запахом печеного сала.
Четверо школярів-шестикласників із села Волошки втекли з третього уроку. Чого його сидіти за партою в душному класі, коли в лісі березовий сік пішов? І стежки підсохли, можна надоївші за зиму чоботи поміняти на легші черевики. Скляні трилітрові банки в руки, свердло, молоток – і гайда. Весняний ліс для хлопців вільна-воля. Погуляти можна, побігати, посвистіти, покричати на все горло – дух весняний спонукає. Ганяти вдасться лісом – мов лошатам, випущеним вперше з конюшні. А ще на траві полежати, там де грудок. То нічого, що баба Пріська наказувала: "не здумайте мені на сиру землю сідати! Чуєте? Ше рано – простудитесь, тоді шо будем з вами робити?".
Ай – шо та баба знає! Біля розпаленого багаття так тепло, що яка тобі простуда. А картопля яка смачнюча –запечена-обвуглена! А сало, підсмалене на вогні, нанизане на паличку, вистругану з гіркої черемхової гілки. Ото забавка-гулянка – куди тій школі братись.
Степан, помітивши на галявині хлопців, голосно привітався:
– Здорові були, хлопці! Шо, йде сік?
– А чом не йде, капотить повним ходом, не встигаєм банки підставляти. Хочете, можем вас пригостити.
– Дякую! Було б добре, так соку захотілося…
– То сідайте коло нас. Ви звідки? Наче не наш…
– Не ваш… Водій я, он машину на звороті поставив. По трасі їхав, берези побачив, дай, думаю, зверну, може соку вдасться спробувати. А тут – ви. Можна сказать – повезло.
– Якшо водій, то їсти, мабуть, хочете. Беріть сало, якраз підсмажилось, картоплю зараз дістанемо, має вже спектися.
– Ото добре! Хочу вас теж пригостити. Пиріжків купив у Ковелі й води солодкої. Беріть!
Хлопці кинулися до пиріжків, стали пробувати воду. Хвалили куплене, казали, що не часто таке куштують. А Степан із задоволенням смакував салом, обпікаючи губи. Потім разом прийнялися до картоплі, підкидали-холодили її в руках, здирали обгорілу шкірку, вимазувалися в чорне-закоптіле. Запивали холодним березовим соком і реготали з причини й без причини, бо було весняно-весело-задиристо. Від землі йшло чимось сильним, новим, енергійним, ніби вселяло якоюсь радісною надією.
В добрій компанії легко засидітись. Не встигли зогледітися – вже й сутеніти почало. Степан провів школярів із лісу й подався до своєї машини. Хоч і темно було їхати, але не привикати, не вперше. По-темному навіть краще, машин немає, не треба обганяти чи поступатися дорогою. Однак вийшла оказія – двигун не завівся. Схоже, сів акумулятор. Аби відплатити добром за добро: за сало, картоплю й березовий сік, Стьопа раніше дозволив хлопцям посидіти в кабіні автомобіля, покрутити кермо, натискати на педалі, "піпікати" сигналом. Напевно, вони вмикали світло фар, чим посадили акумулятор. Проблема! Якби ж хоч завидна, пішов би в село, може знайшов би якогось тракториста або водія, який зміг допомогти. А поночі – як його шукати, як людей тривожити? Чи й піде хтось на підмогу?
Степан вийшов на шосе, спробував зупинити машину. Вони проїжджали не часто, однак, не зупинялися. Хто буде зупинятися одинокому чоловіку, який не знати чого стоїть край лісу, мало ким він може бути. Аби вдень – свій брат водій не проїхав би мимо. А так… Що поробиш… Прийдеться ночувати.
Спочатку в кабіні було більш-менш тепло. Металева обшивка, нагріта сонцем, тримала ще денне тепло. Вдалося навіть дрімнути на хвильку. Проте ненадовго. Холод вертким в'юном став лізти в кожну шпаринку одежі, приставав до тіла. Так вийшло, що Степан не запасся теплим одягом. Не збирався їхати поночі, а вдень же за метеопрогнозом обіцяли не холодну, сонячну погоду. Приблизно через годину терпіти далі не зміг, стало так проймати, немовби й до зубів холод пробрався.
Стьопа виліз із машини й почав стрибати-танцювати, щоб зігрітися. Приступили спокусливі думки. "До Ніни зовсім недалеко… Там тепло… Може не забула… А ну, як ше пам'ятає й прихистить, не вижене… Шо не кажи, а вона – добра… І лагідна… І така-така… Ох, Нінка-Нінка!.. Як же гарно було тоді з тобою!.. Може піти?.. А там, як карта ляже…".
Приємні мислі-спогади підштовхнули до руху. Степан прийняв рішення йти в Мар'янівку. На всяк випадок (може Ніна вже чоловіка має) знову прихватив із собою термос, чуть-шо – скаже: зайшов води набрати.
Дорога швидко зігріла, чоловік не барився, йшов, наче щось підганяло. Знову почав згадувати колишню зустріч із Ніною, своє тодішнє бажання повернутись до неї. Може таки й повернувся б. Якби не випадок.