Хайка і Вакуленко згодилися, але щоб коні спочивали не більш, як півгодини. Левко казав, що все одно до ранку заїдуть до Любаря і лякатися, що хтось там буде доганяти, немає ніякої рації. Одначе Левко дуже помилився, бо як тільки виїхали з Молочок, то вже світало, а до Любаря було ще 15 верстов. Від'їхавши три версти від села, вони почули за собою якийсь гуркіт возів.
Занепокоєно їхали далі, але, озирнувшись назад, Хайка побачила цілу валку возів, яка наздоганяла їх. Придивившись краще, вона побачила, що попереду всіх, верхом на коні, їде не хто інший, як Мошко.
— Ой, нас доганяють!.. Тікаймо!—скрикнула вона.
Вакуленко тільки поблід, а Левко погнав коні. Коні бігли, аж хропли, а за ними також летів верховий і скажено тарабанили вісім возів. Хайка пригорнулася до Вакуленка і щось шептала, наче молитву.
Побачивши неможливість утечі, Левко спинив коні, а Вакуленко і Хайка стали ждати... Ось Мошко підскочив аж до самого воза. Страшний, спітнілий і червоний від злості, він, не кажучи ні слова, з усіх сил вдарив Вакуленка по лиці ремінним нагаєм, яким поганяв свого коня.
Левко обернув свого батога і товстим кінцем пужална вдарив Мошка по очах так, що той злетів з коня. В той час, як Мошко падав, Левко дістав з воза запасного горчика і став перед Хайкою і Вакуленком. Розлютований, він грізно кричав до тих, що сиділи на возах: "Ану, паршивці, багато ще вас полізе?!. Голову розіб'ю!.."
Але занадто мала була сила одного Левка проти восьми возів. Запал зробив своє діло, і через хвилин п'ять Левко з розбитим носом лежав зв'язаний, а Вакуленка били обережно і розумно, щоб не поламати ребер і не затовкти на смерть... Вакуленко, весь закривавлений, валявся на дорозі і тільки стогнав. Хайка була на руках старого Берка і нічого не чула й не бачила, бо впала в непритомність.
Врешті войовничий запал охолов і на його місце прийшло безмежне презирство. Хотіли так і покинути його, але Мошко став умовляти всіх забрати його з собою, щоб показати всім янушпільським ґоям, якого вони гарного мали проводиря...
IV
Ні один комітетник не став на оборону свого доброго учителя, а всі мовчали, як води в рот набрали. Юрба цікавих, що зібралася коло волості, кричала: "От так вучитель!.. Нам казав про ліворуцію, а сам ось за які діла взявся!.. Не треба нам такого вучителя!.. Дати йому доброго прочухана, та й вигнати під три вітри, щоб і дух його тут не пахнув!.."
Голоси про "доброго прочухана" чим далі, тим збільшувалися, і невеличкий гурток Вакуленкових прихильників уживав всіх заходів, аби не допустити до самосуду. Більш розсудливі стали говорити, що Вакуленка треба тільки посадити на якийсь час в "холодну", а потім випустити його на всі чотири вітри, бо, як його товариші дочуються про щось негарне, то зроблять так, що ніхто не получить земельки...
Погаласувавши трохи, всі погодилися на тому, що його на два дні треба посадовити в холодну, а потім нехай забирається з містечка і йде туди, куди сам схоче.
Тут він нікому вже не потрібний, бо такої ганебної справи ще ніколи не робив християнин.
Вакуленка посадовили в "холодну", а ключі від неї забрав до себе старший міліціонер. Юрба, заспокоєна тим, що зробила "добре діло", стала помаленьку розходитися.
V
Коли Вакуленко остався в "холодній" сам-один, то до нього помалу стала вертатись свідомість. Вже вечоріло, і в кімнаті робилося темно. Йому чогось стало страшно, і він заліз в темний куточок.
В його потовченій голові так і роїлись думи. Чим більше було думок, тим гостріше почувався біль образи і зневаги. З його уст не вирвалось ні одного слова прокльону, але думки говорили: "Як же воно так сталося?.. От дурень був, що не втікав на Чуднів! А оті тальмудичні фанатики, а ота богобоязлива і злодійкувата християнська череда!.. Чого вони хочуть з мене?!. Сам же товкмачив їм про те вільне життя, яким має жити кожна людина!.. Але, як видно, для них все дарма. Вони ще поділені поміж собою, а через те "ґой" і "жид" ще довго житиме серед них, але людей не буде..." Згадалися ті тремтючі обійми і гарячі поцілунки, якими його пестила Хайка, і в його душі стало так важко.
Встав з свого темного кутка й став схвильовано ходити, наскільки дозволяли йому його слабі сили. Коли тут за вікном щось зашелестіло і в вікно хтось зазирнув. Він став пильно дивитись у вікно і йому показалося, що то Хайка. Сам собі не йняв віри і думав, що то якесь хоробливе з'явище, не більше. Але, ні! Хтось заглянув вдруге, і він добре побачив, що то була вона. В вікні було вибито кусок шибки, куди вона просунула щось загорнуте в білий папір. Просовуючи те "щось", вона пошепки сказала:
— Мій любий! Завтра тебе випустять і ти мусиш виїхати. Тут дещо на дорогу...
— Мій Боже! Як же ти спромоглася? Як ти відважилася?.. Не забула?!.
— Ні, не забула!.. Втекла й зараз йду назад, бо за мною чатують, а рабин ще й покуту наклав... дурний...
Останні слова вона вимовила так скоро й тихо, що він ледве зрозумів їх. Коли він хотів ще щось сказати, то її вже не було коло вікна, а за вікном була тиха весняна ніч і зоряне небо.
В той час звідкись полетів камінь і, розбивши шибку, упав у "холодну". Вакуленко присів коло стіни і подумав: "Певне, Мошко лютує. Чорт з ним..."
Вранці його випустили і сказали: "Зараз же їдьте з Янушполя і більш не показуйтеся. Ви накоїли такого лиха, що зараз весь комітет хочуть перевибрати. Кажуть, що цей комітет був під вашим керунком, а через те йому не можна довіряти..."
Вакуленко мовчки подався до Левка, а надвечір всі люде бачили, як він виїхав на станцію. На возі, серед зелених піль, йому стало трохи легше на душі, хоч серце й щеміло. Не доїжджаючи до станції, він виліз із воза і став йти пішки. Левко говорив: "Ото прокляті паршивці, як же вони мені розтовкли носа. Але й я горчиком закатав одному по маківці, що довго пам'ятатиме!.. Я був би вас в обіду не дав, якби вони мене не зв'язали..."
На станції Вакуленко зауважив, що до нього чогось дуже придивляються люди. Зазирнувши в дзеркало, він просто не узнав себе. Під очами були великі синці, верхня губа страшно розпухла, а через все ліве лице проходила чорна смуга від Мошкового нагая. Дивлячись на своє лице, він мало що не заплакав, як у той час почув, що хтось стоїть коло нього.
Озирнувшись, побачив Хайку. Вона говорила: "Слухай, коханий мій! Я ж йшла слідом за тобою, а тільки полями... Скоро й вони всі тут будуть... Скоріше їдьмо, он стоїть якийсь поїзд..."
Вакуленко мовчав і дивився на Хайку, яка здавалась йому надзвичайною. Хайка говорила:
— Вони мене теж били, але не дуже, бо батько заступився... Вони називають мене великою грішницею, але ж ти мене кохаєш?.. Ти знаєш, що я вже з ними бути не можу...
—Люба моя!—сказав Вакуленко.—Я знаю добре, що вони там тебе заїли б. Хіба ж вони знають, що таке любов?.. Для них те все, що робиться любов'ю, є тільки ганебною справою, а для нас це все... їдьмо...
Взявши один одного під руку, вони пішли до вагонів і попросилися до солдатів, які їхали в вагоні. Ті згодилися, але якось неохоче. Один, з рижою бородою, як видно, москаль, запитався: "А какой ви партії?" Хайка влучно відповіла, і рижий солдат гукнув: "Нада их взять, товарищи, оне с нами на одной позицій".
Вже паровик дав свисток, як на станції знявся якийсь гармидер. Вакуленко побачив добре знайомих йому янушпільських євреїв, серед яких ввихався Мошко. Вони їх теж помітили і кинулись до вагона. "Куда лезешь?" — закричав рижий солдат.
Хайка поспішилася розповісти "товарищам", в чому річ. Вислухавши все, що вона сказала, рижий солдат гукнув до своїх товаришів: "Так это настаящая провокация!.. Какая же здесь свобода, когда они насилуют их личное убеждение! Дайте-ка мне винтовку, так я покажу вот этому долговязому, что командует всеми! Тоже жених какой нашелся!.." Хтось з кутка подав йому рушницю, і він, повернувши багнет до себе, так садонув Мошка в груди, що він аж упав. Хтось з юрби став кричати, щоб поїзда не пускати доти, доки з вагона не вилізе Хайка. Але в відповідь на це з вагонів почулося таке грізне "ми вот покажем, как насиловать!", що начальник станції тільки рукою махнув, і поїзд рушив... В юрбі запанувала веселість і багато голосів загукало: "Молодці хлопці!.. От фронтовики так фронтовики!.."
А слідом за поїздом бігли Хайчині єдиновірці і, стомившись бігти, з огидливою піною на устах посилали страшні прокляття...
VI
Багато говорили янушпольці про Хайчину втечу, але від самої Хайки довго не було ніяких звісток. Казали, що вона з Вакуленком поїхала в Америку, але ніхто нічого певного так і не знав до того часу, заки від Хайки не прийшов лист до старого Берка. В тім листі вона писала, що вже одружилася з Вакуленком і разом з ним учителює на волинськім Поліссі, в чому не бачить нічого злого, крім доброго діла, а через те просила простити її.
Довго старий Берко думав думу, як бути, а далі зібрався з силами і написав їй листа, що прощає тільки через те, що вона "не така, як інші"...
м. Київ, 1918р., жовтень