І не скажу їй того, що десь стоїть самотній хрест із написом:" Він кохав сонце..." Ні, я скажу їй, що кохаю її, як те сонце, що світило колись на святі Ярила... Що ж тоді вона мені скаже?..
* * *
Поля!.. Страшні пустельні поля. Мара якась сунеться полями... Привид!.. Справді, що за зігнута постать?.. Йде з патерицею в руках і чогось шукає... Хто се, чия се голова, біла від передчасної старості, і чиї се очі, червоні від сліз? — Се мати його, мати, в якої не стало сина. Вона чула про біль його, страждання і в глуху північ осінню, перед прадідівськими, старими дерев'яними образами з темними лицями святих світила свічки й гаряче молилася Богу, щоб Він боронив її синів від ворожого меча і кулі, щоб її Олелько живий і здоровий додому вернувся та старості догледів. Але бідна мати, вона нічого не знатиме про страшну рану на лівім виску свого коханого Олелька, і даремні сльози її будуть...
Олелько спить і не хоче прокинутись. — Важкий сон мертвих і мовчазні мешкання їх. — Ніколи він не вчує твого голосу і спатиме, заки не пролунає голос Справедливості. Якби Бог зараз мав змогу воскрешати вмерлих, то він повернув би твого сина, дивлячись на печаль і розпуку твою, безталанна мати!..
Будь вічно живий своїм духом, переможений переможцю, і пануй у світах невідомих. На ріднім полі більш не пролунає твоя пісня. Ти спиш, — нехай не сумує твоя мати, бо пісню про тебе співатимуть їй сестри твої—і мати твоя, похитуючи головою, на заході старечих днів своїх буде слухати їх і своїм кохаючим серцем буде прагнути твоєї зустрічі в далекій країні таємниць в надзоряних світах.
Оленка не литиме сліз, а шукатиме свого щастя на землі. Її прекрасна ухмілка стане жорстокою, і вимоги її серця будуть жадібними, бо краса людини завжди жорстока... Тільки одно сонце буде вічнопрекрасним, з яким житиме і краса землі, бо все бере свій початок від сонця і жиє сонцем, все прагне сонця, жиє для нього і ним прекрасне єсть. Як світить сонце, то забуваються страждання і холодні вітри не сміють віяти на зелені трави.
* * *
Коли гудуть соснові бори і північні вітри стогнуть в полях, я мовчки дивлюся на зловісні усмішки блискавиць, що полохають небосхильні тіні, і при срібнім сяйві місяця бачу блукаючу тінь свого брата, що вже ніколи не побачить сонця, того сонця, яке він кохав.
І, слухаючи страждальних голосів, чую досі незнайомі голоси, що десь далеко звучать закликами боротьби за щастя й життя. Тоді я прокидаюся і, благаючи, молюся до того, що на заході сміється блискавками:
— Ти, що зелені поля затопив кров'ю і на могилах поставив хрести, невже злоба твоя буде вічна?!. Згаси свої блискавки, і нехай настане лагідна тьма, щоб могло зійти нове сонце, якого я так прагну!.. Краще скажи, чи скоро прийде ранок?..
Як прийде ранок і ясне сонце спокою засяє над землею, тоді я піду під веселе рідне небо шукати свого щастя і співати пісень своїх. А тоді, може, забуду й страждання кривавих піль і забуду тугу свою, що родилася в низці червоних загонів і скам'яніла в моїй душі під хрестом, на якому написані слова: "Він кохав сонце"...
м. Псков, 1917 р.