Я взяв папірця, розгорнув його і прочитав написане пишучою машинкою:
"Удостоверение дано сие свободной гражданке Эмме Яковлевне Тивумнек, усадьбы Наудиет, Брандтской волости, Вольмарского уезда, Лифляндск. губ., в том, что она, разыскивая своего сына солдата, попутно может участвовать на всех солдатских балах и гуляньях вроде полковой дамы и т. п. Кроме того, ей разрешается беспрепятственно пользоваться всеми пастбищами, расположенными в районе Икскюля; что подписью и приложением печати комитета Безыменного полка удостоверяется".
Прочитавши цього "пашпорта" за нерозбірливими підписами "председателя" і "секретаря" невідомого безіменного комітету, мені стало зрозуміло, що ця женщина "була не при собі", але ж хто був "при собі", що смів дати хорій людині сього ганебного і цинічного пашпорта? Як він смів знущатися над людиною, яка так тяжко скарана життям? Нечесно і дико це було з боку автора цього пашпорта, але це, як видно, багатьом подобалося, позаяк на пашпорті були зроблені різні написи про те, де саме "гуляла", кому "предъявляла" і були поставлені дати.
Мені стало так жаль її і я не хотів повертати їй цього ганебного "пашпорта", але, коли я показав їй вид, що хочу його сховати до своєї кишені, як вона так запротестувала руками і ногами, так несамовито закричала, що я мусив віддати його назад. Ховаючи за пазуху свого пашпорта, скоса позираючи на мене, вона знов затягнула своєї печальної пісні.
Коли я хотів її нагодувати, то вона кинула на землю хліб і масло і вмить розридалася. Ридаючи, тяжко билася головою об стіну і так страшно кричала, що аж червоне світло каганця дрижало, як перелякане. Заспокоїти її не було ніякої змоги. Я взяв кашкета і, загасивши каганця, вийшов надвір, щоб хоч трохи вільніше зітхнути грудьми та опам'ятатися.
Надворі вже світало. Вітер помалу втихомирювався, і на сході зачервонілося небо. Вгорі згасали зорі і де-не-де сунулися важкі клапті хмар, подібні собою на розкидане каміння. Там, десь на позиціях, дрібно-дрібно, як швальна машинка, строчив кулемет, а в небі з голосним джеркотанням вилетів перший розвідочний німецький літак. Я сидів на обрубку дерева, дивився на окружаючу картину обридлих лісів та багнищ, і мені так зробилося важко і сумно. Божевільна в хаті перестала кричати і, запевне, заснула тихо. Почало сходити сонечко і стали злазитися стомлені безсонною ночею мої комітетчики.
– Чого ви тут сидите, товаришу? – питалися мене.
– Там якась божевільна жінка, – відповідав я.
– Ну, так треба з хати втікати, чи що? Хіба не могли її вигнати к чортовій матері?
Гукаючи і галасуючи на всі голоси, товариші-комітетчики крикливою юрбою втислися в хату.
– Е, та це ж Емма! Лабріт, Емма! Що ж це ти танцювати до нас прийшла, чи що? – гукали.
Женщина повільно встала і, чухаючись в довгих брудних косах, сміючись, стала доставати з-за пазухи свого пашпорта. Товариші читали і весело реготалися. То один, то другий питалися по черзі:
– Емма, так ти на балах гуляєш?
– Я, я! – відповідала вона.
– І на пасовиськах пасешся?
– Я, я!
– А як же ти сина знайдеш свого?
Я, я! – незмінно відповідала вона одним звуком, а далі, прибравши до рук спідницю, вигукуючи щось крикливе і пронизливо-гостре, стала танцювати і приспівувати "атдодет делу", "атдодет делу"… Товариші сміялися аж до сліз і, накінець, один із них, здоровенний "рязанский" паруб'яка товариш Агафонов схопився, як ошпарений, і закричав:
– Ну, довольно уж! Слыхали мы это, а теперь пошла вон атцудова!
Та сміялася. Коли я запротестував, він сплюнув набік і, глянувши на мене червоними сонними очима, неждано прошипів:
– Небось, ноченьку провел приятно-с? Ну, а теперь я хочу спать, понятно тебе али нет?
І тоді ще раз зирнув на мене хижим знищуючим поглядом, відчинив навстіж двері, схопив божевільну за карк і вишпурнув її за двері. Задоволений своєю роботою, всміхаючись сам до себе, він ліг на нари і, закрившись "известиями", – щоб мухи не кусали, – став умисно хропти.
За одну ніч, в пустельній хаті з божевільною я багато передумав думок про становище людини, яка називається ненормальною, і думав також, чим від неї відрізняються люди, що сміють називати себе нормальними через те тільки, що вони можуть серед трупів наповняти свій шлунок, що вміють вивертати окровавлені кишені, гризтися, ненавидіти, фальшувати і реготатися. Зараз, проглядаючи сторінки свого маленького записника і читаючи похапливо і неуважно написані синім олівцем дрібненькі стрічки своїх переживань, я ще раз бачу перед собою безглуздо-побожне лице санітара, що молився Богу за своє життя, а сам добивав других, чую жалібне ридання скрипки в землянці на Тукумських позиціях, бачу гуртки земляків над "очком", чую сморід вогких землянок і оглядаю безмежні поля, засновані колючими загородами і скопані окопами.
Пригадую, що божевільну Емму я бачив ще один раз, коли ми переходили з одної позиції на другу і йшли по новій Ікскюльській дорозі, де є одне величезне кладовище з великими братськими могилами. По кладовищу з могили на могилу жваво перестрибувала Емма і заклопотано лічила хрести. Тоді її звідти забрали ті латишки, що працюють на дорозі. Ті ж самі латишки казали мені, що Емма зовсім не з Вольмарського повіту, а з Шлока. Шукає вона свого сина, якого убито на позиції ще влітку 1915 р., коли німці вперше наступали на Ригу…
Страшні картини війни і жахливі діла її, але ще страшніше те отупіння і безсердечність, що панує тут. Дивно, як кам'яніють людські серця.
м. Псков, 1917 р. 26 жовтня.
Примітки
Кеммерн – містечко в Латвії поблизу Ризької затоки, нині – частина м. Юрмала.
Тукумс – місто в Латвії, 22 км на захід від Кеммерна.
Остроленка – місто в Польщі.
Ікскюль – місто в Латвії на схід від Риги. Ікскюльська дорога, мабуть, вела із Риги.
Шлок – містечко, нині у складі Юрмали.