Але він як визвірився до мене, кричить та кулаками махає: "Какъ это ты врешь, баба! На воть тебЬ билеть за лошадь, а я самъ вазьму ее!" Що ж я мала робити, сказала, нехай забирає собі, а він тоді дав мені отсього квитка та й у двері. Я дивлюся собі на нього, що то він візьме, а він до коня та за гриву його і побіг за ворота. А заки я добігла до воріт, то його і слід пропав,—скаржилась мені ще досить молода жінка.
Я взяв того квитка і прочитав написані олівцем слова: "Смотри, сохраняй и какъ солдать захочетъ, то мы..." Дальше було читати соромно і боляче, а написаного було ще багато.
Стало тяжко і боляче. Серце не могло витримати такої наруги над людьми. Я розповів все щиро і сердечно. Люди плакали, а я сидів мовчки і пригадував той час, як я мріяв приїхати сюди гостем. Тоді я по щирості научив їх, як стрічати москаля... Скоро розійшлися поодинці всі сусіди і в хаті лишилася тільки сім'я: господар, його жінка, дівка літ вісімнадцяти і два хлопці— школярі.
Сумно дивився господар на своїх хлопців і промовляв: "Школа зачинена, науки немає, зовсім здичавіють діти!.. Старший син десь зі стрільцями пішов..."
Дівка розповідала мені:
"Ото як тілько почалася війна, то тут з'явилася така сила москвофілів. Мій брат, студент Львівського університету, був головою нашого січового товариства, ото ж скликав всіх січовиків і став казати, що москвофілів вигонити треба, але поки сюди та туди, то багато їх десь поховалося... Взяли з десять п'яниць сільських, а потім і випустили. Одного затримали вже наші жовніри, як він до москалів втікав; в нього найшли цілу паку розмальованих мап, і всі села, де найбільше українців, були визначені жовтими цяточками. Його мадяри повісили на вербі, що біля цвинтаря...
Потім ще й жиди на деяких українців понабріхували, що вони начебто москвофіли, так мадяри і тих забрали...
Як стало підходити московське військо, то брат забрав стрільців і подався з ними до Львова, а я прапор січовий в землю закопала. Москвофіли потім, як прийшли москалі, шукали його і не знайшли... Москвофіли зараз читальню "Просвіти" знищили, а в школу монахи приїздили з Почаєва, і зараз там хліб роздають тим, що в православіє переходять..."
Став розпитувати про свято Шашкевича і як йому пам'ятника ставили.
— Гей, яка радість була тоді в нас! Скільки зі Львова було людей! Весь Золочівський повіт зійшовся на зелені гори. Ми з Олеська з процесіями, як на відпуст, всі пішли... Я тоді вірші декламувала; січовичкою ж я...
Я став питати, як би мені з ким-небудь пройти завтра туди, на гори, до хреста. Вона зітхнула і сказала:
—Там зараз сумно. Я боюся зараз виходити, але хлопці були позавчора біля пам'ятника і бачили, що там залізна огорожа розібрана, мідна дощечка з надписом погнута, подряпана і портрет Шашкевича тяжко зневажено.—Останні слова вона сказала крізь сльози.
До самого ранку пролежав я, не стуляючи очей, а ранком, як сходило сонце і ще спали навіть наші "чудо-богатирі", я городами вийшов на ячмінні поля і полями вийшов на доріжку, що білою биндою* тяглася в зелені гори. Йшов поспішаючись і остерігаючись всякої зустрічі, тому що я не мав у себе ніякого "удостовЬренія".
Вже сонечко викотилося на небо, червоні промені заграли на косогорах, в гаях на горах защебетали пташки, в долинах, хвилюючись, дрижав срібний легенький туман і так вільно дихалося тут.
Он вже і хрест Шашкевичеві. Здійняв кашкета і побожно перехрестився, як тільки може хреститися вірний віруючий на образи в церкві. В той час я почував себе в храмі природи, і цей хрест —пам'ятник галицького співця—був моєю найбільшою святинею.
Але, мій Боже, що за дикі сили конозились тут?!.
Штахетки були поломлені, якимись пекельними силами була погнута і порубана дошка з написом, слова стесані чимось острим, наче сокирою, і сам бронзовий горельєф із портретом Великого Поета Галицької України був подряпаний остріями багнетів. Через лице від уст і до лівого ока йшов глибокий шрам "четы— рехграннаго"...
Серце тяжко боліло, і я повернувся звідтіль на дорогу, і страшно було оглянутися назад, страшно було милуватися красою зелених гір і слухати спів пташок...
* * *
На другий день нашого пробування в містечку, коли спочили "земляцькі" ноги, все Олесько зашуміло від веселих пісень. І наші "земляки" пішли по козацьких слідах: зашвендяли по хатах
Биндою—стрічкою. "гімнастьорки", по дворах закричали кури і гуси, залементували євреї. Бебехи витрушувались на вулиці, і білим пухом, як снігом, були всипані всюди будинки і дерева. В білий пух прибрані земляки варили вечором смачну вечерю, а на дрова пустили сіялки та віялки, які стояли по клунях.
Воістину великий ти, Галичанине, і як тільки ти міг терпіти ті страшні кривди, що чинили тобі твої "освободители"?! "Земляки", понапивавшись горілки, виспівуючи, ходили попід вікнами і вигукували: "Атапри! Чаво двери закрыты? Шпіоновь попрятали, что ли?.. Бабы, какого чорта позапирались!.."
Десь запалили хату, і червоне полум'я освітило розгульні банди "земляків". Але ось накінець з'явилося і начальство. "Земляки" тихцем стали розлізатися по клунях. За ворітьми захлопала нагайка і почулася лайка—начальство наводило порядок...
* * *
На третій день нашого пробування в Олеську в церкві задзвонили на набоженство — мав правитись якийсь "благодарственный" молебень. "Земляки", вистроївшись, пішли зі своїм начальством до церкви. Я пішов теж з цікавості, хоч міг і не йти... Біля церкви товпилося багато солдатів, а в церкву мало кого пускали, бо вже там було начальство. Всі побожно хрестилися, гаряче молилися, наче й не вони здіймали вночі шум і крик, наче не вони грабували людей і наводили на всіх страх своєю гульнею.
На третій день після служби ми вирушили далі. Разом з нами стали виходити і люди. Наїхали козаки і загосподарювали. Забравши з церкви дзвони і всі цінніші речі, поперед нас виїхав і москвофільський піп Яремка. Як з рідними, попрощався я з милими і бідними господарями. Господар, в якого я мешкав три дні, казав на прощання:
—Тяжко тільки витримати це все. Але, от побачите, що ще колись настане година і встане Україна... Як будете тоді живі і здорові, то завітайте до Олеська, просто до моєї хати...
Пишешь, пишешь царь шурецкій,
Пишешь нашому царю...
Галичани мовчки дивились на нас, як на незрозуміле з'явище.
На полі якісь солдати, поспішаючись, копали шанці... Австрійці йшли слідом за нами...
* * *
Знов ішли через палаючі села, а іноді село починало горіти ще перед нами, і тоді ми мусили обминати його, надаючи собі дороги. Накінець ми стали на спочинок в селі Гаї Бродські недалеко від Брод. В селі була читальня ім. Качковського, піп москвофільський і багато москвофільських газет. Тут же я побачив багато книжок, друкованих у Почаєві.
Розпитуючись в селян, якої вони віри, я взнав, що тут православних не більше 20 чоловік, та й ті тільки на днях вихрестилися. Між іншим, взнав, що тут була читальня "Просвіти", яку спалили почаївські монахи. В хатах в селі багато лежало чисел тогорічних газет "Діла", "Громадського Голосу", "Мисіонара" і сила українських книжок. Трохи чудно було відчувати, що тут під боком, в віддаленню 12 верстов є такий край, де все вічно спало під згуки лаврських дзвонів і запаморочувалося отцями— чорносотенцями. Навіть в таку страшну годину, коли над всім панували козацькі нагаї, ці свідомі люди знайшли в себе досить сили терпіти знущання, але не зрадити самому собі.
Тут я замешкав у хаті молодого ще селянина, який до війни був навіть головою сільського товариства "Січ", а зараз глядів поля та огороди і сумував, що немає своїх газет. В його саду була досить порядна пасіка з вуликів Дадана, якою він особливо дорожив. Але вже на третій день нашого пробування в селі хтось викурив сіркою всі рої і забрав чільники з медом. Селянин, оглядаючи свою шкоду, аж волосся рвав на голові, але що ж поробиш? Поахав та заплакав тихенько, і на тому кінець. В ту ж саму ніч він ходив у Броди за акушеркою, бо жінка заходилася подарувати йому сина... А тут такий збиток вчинили... "Де тонко, там і рветься, — сказав він мені другого дня вранці.—Жінка лежить, дитину треба охрестити і немає кому. А тут ще й козаки приїхали вигонити нас. Що його тепер у світі Божому робити?!."
Справді, що я йому міг порадити, досить надивився я там, починаючи від Львова. Він стояв і втирав сльози: "Коней я не
маю, а вона лежить і як же я її покину?" Я знав, що випроситися немає що й думати, а порадив де-небудь сховатися, може, не вишукають, прокляті...
Він ще постояв трохи передо мною мовчки, а потім знов заговорив: "А цеї ночі козаки ось на сусідську хату напалися вночі і знасилували дівку. Бідна, через вікно думала втекти від них, і так страшно порізалась. Ноги і груди як бритвою зрізані. Але не втекла таки, бідна. Зараз лежить хора і нікому поскаржитися... їх там аж п'ять було... Стара мати глуха і спала в коморі, бо москалів боїться, а от донька не боялась!.."
Мовчав він, мовчав і я, мовчки стиснули один одному руки і розійшлися в свої сторони.
Не знаю, чи вдалось йому втекти від козацьких рук, чи ні? Але більше я його вже не бачив.
* * *
Останнє галицьке село лишилося за нами. Ліворуч, на високій горі, стояв Домініканський монастир, а впереді стояли кордонні стовпи австрійської держави. Тут ми стали на обід, спочинули годин зо три, і я простився з Галичиною. "Земляки", побачивши перше село, в подорожніх людей питалися:
— Яке це село?
— Руска Дрань! — чулося в відповідь.
—Як, як зветься?—допитувалися.
—Руска Дрань! — відповідали подорожні.
"Чого вони лаються, австріяки, певне, радіють, дивлячись на нас", — чудувались земляки.
Мовчки перейшли російський кордон, ще раз всі оглянулись на захід і ввійшли в село Руска Дранча. Перше село нашої землі не дуже-то зраділо нам, і ночували ми на вигоні, де вранці зганяють скотину до череди.
Д.А.,
1917 р., 20 червня