А як улетить бувало в хату, то вже і на старій Оманисі ручник поправляє, і на Маруси коралі перев'язує, і мене кулаком штовхне, і з котом цілується, і таке залопотить, що хата жужмом піде, а Оманиха або в огород утече, або до пасіки піде, або де нибудь, аби лиш від біди спастись.
Так вона і одної суботи до нас прилетіла як сорока, а скоро Оманиха вийшла з хати, так вона зараз до Марусі в ухо:
– Тимофій вийшов!
Маруся так і стрепенулась!…
– І де ж він? – питає.
– За Хрестарем коло дністрової кручі тебе завтра по полудню дожидатиме; – завтра ж неділя, отже випросись у старої, та прийди туда з Настев. А хоть стара би і не пустила, а ти однако прийди, бо він тебе буде ждати!
На се увійшла Оманиха в хату, а Гапа зараз до неї так і прискипалась:
– Голубко, любко, зазулько! які ж то вже ягоди зродили під Хрестарем!… як волоські горіхи!…
– Я їх ще сего літа і не виділа… – каже Оманиха, а Маруся зараз похопила:
– Я мамо, піду завтра пополудню з Настев, тай наберемо! Добре, мамо?
– А я ж бороню? – каже Оманиха, – лиш аби вас не покортіло купатись, бо хрестареві кручі погані безодні, вже не одного чоловіка приссали до дна, що і нині пощоку з нього нема. А ті потопленики, кажуть, чатують на живі люди, аби їх у своє товариство загорнути!…
– Та цур їм! – кажу я, – хіба ми не купаємось що днини у нашій млинівці, аби нас мало у погані кручі кортіти?
– Вода свою жертву править, – каже далі Оманиха, – та аби вас также не кортіло на той Хрестарь лізти, бо то скала погана, непевна, головна, нависла над самов кручев Дністра, неначе то вона хоче кожної хвильки у безодне плесо штрикати!…
– Най собі штрикає здорова, – кажу я, – а нам до неї яке діло? От погуляємо собі годинку, наберемо ягід, тай з-загоді домів!
– А знаєте, діти, – проводить Оманиха далі, – по чому ту жасну скалу Хрестарем назвали? По тих хрестах без рахуби, що люди по шпилях та маковицях понакладали. Бо бувало, як хто у кручах утоне, то люди зараз і хрест святий на якім там нибудь шпилі поставлять. Нарешті не стало вже де і хрести класти, – отже і залишили тоту установу, хоть опісля того хто знає кілько там ще душ потонуло!… Вічная їм пам'ять!…
– Без похорону!… – жалує Маруся.
– Без труни і без ями!… – каже Оманиха, утираючи сльози, – бо з-під дна кручі ніхто ще і кісточки їх не добув!…
На се надійшов старий Оман; усе втихло, навіть Гапа не крутилась багато, але – моргнувши на Марусю – повіялась домів.
6
Доки се у Омановій хаті діялось, то у Кліщуковій інші речі велись, зовсім інші. Старий Кліщ сидить собі кінець стола та люльку курить, а Никифор на припічку невід лагодить, тай сам до себе усміхається.
– Гм, – каже Кліщ по хвилі, витрясаючи попіл з люльки, – Тимофій Соболь вийшов сегодні на вісім день на урльоп. А гарний хлопак з нього вибравсь, ніщо й казати. Міг би мені за дружбу бути!
– Маруся би ані раз не гнівалась! – каже Никифор сміючись.
– Якто Маруся?! – крикнув Кліщ з офуком. – Хіба Соболь до неї яке діло має?!
– То ви не знаєте, що вони обоє уже давно кохаются?! Ха, ха, ха!… Гарний з вас двірник, коли і те не знаєте, що вже і воробці по стріхах цвірінькають! Ха, ха, ха!…
– Брешеш, шибенику!!! – крикнув Кліщ, скочивши з лави як опарений, – се неправда!!!
– Най буде про мене і неправда, а мені що до того? Але я що знаю – то знаю!…
– А ти ж мені чому се давно не зказав, повішеннику ти один, нічо доброго?! Таже ти знав, що я Марусю хочу брати!
– Абож ви мене питали, як ‘сте до Марусі у старости ішли? А я собі так думав: мій неньо уже старий, приношений, може єму і до ладу буде, як буде кому з боку молоду жінку розважати. Ха, ха, ха!…
– Доводу, гицлю ти один непотрібний, або ти зараз шию вкручу як воробцеви!!! Доведи!!!
– А як вам доведу, що тогди буде?
– Тогди най Оман свою пишну донечку для жовнір тримає, а не мій світ нев в'яже, мій, того Петра Кліща, що на єго славу ще й запороха змази не впала!…
– Тепер ви і справді, говорите, як Петро Кліщ, той Петро Кліщ, що і з офіцером би за честь не мінявся! Але чи сему лиш правда буде?
– Коли неправда, то мя убий довбнев, як того пса скаженого!!! – каже Кліщ, здоймивши обі руці як до присяги д' горі.
– Тож ідіть завтра зараз по обіді на Хрестареву скалу, тай там сховайтесь, але так, аби вас ніхто не видів. Там ждіть, хотьби і до вечера! А коли не найдете так, як я вам казав, – тогди даю вам волю, зо мнов робити що хотіти, про мене і з Хрестаря мене стрімголов у Дністрові кручі трутити!…
– О!!!… – аж зарув старий Кліщ, неначе той тур роз'юшений. – Але і Оман мусить зо мнов, аби відтак старий псисько не казав, що я на єго доньку напасть кладу!…
А се сказавши, ухопив кучму з клинка тай пустивсь у двері, авжеж до Омана бігчи.
– Стійте, неню!!! – каже Никифор, зупиняючи старого, – ви що се хочете робити?! То ви думаєте, що Оман аж до завтра до пополудню стерпить, та зараз такого галасу дома не наробить, що Марусі не до сходу з Тимофієм буде?
– Але що ж мені робити? – питає Кліщ заклопотаний.
– Ждіть аж до завтра пополудню, доки Маруся на прохід вибереться, а тогди аж кличте Омана, та ідіть з ним манівцями, щоб вас ніхто не видів, на Хрестареву скалу.
– Твоя правда, сину, – каже Кліщ, шпуривши шапков у кут, а сам тевкнувшись на лаву кінець стола.
Никифор узяв капелюх, та й вийшов нишком з хати, усміхаючись хитро як той лис, коли єму мудре яке діло вдалось.
7
Ціла Божа неділенька була тиха, та ясна, та красна, та тепла, звичайно як то оперед Івана. Отже ж ми зараз таки по обіді зібрались з Марусею тай пішли до Хрестарової кручі. А той Хрестарь стоїт собі великий та жасний, та над Дністер похилився, а під ним запінене чорне плесо так ся і крутить!… аж страшно якось дивитись!… Але берег красний, цвітний, зелений; нешироким лугом стоїть по яворові по березі, по дубові, а поуз луга тягнеться густа діброва, як та рута зелена. О, красне ж оно, красне, то дністрове побережжя!… аби лиш не той жасний Хрестарь, та не та чорна круча!…
– Ти щось не весела, Марусю? – кажу я.
– Мені важко, Насте! дуже важко!…
– Та чогож, Марусечко? Зараз предсі побачиш твого Тимофія…
– Мій Тимофій!… милий мій Тимофій! – защебетала Маруся мов той соловейко в тузі, – а може баба брехала: може він…
– Не брехала, моє ти золото! – обізвалось з-за явора, і в хвильку горнулась Маруся до свого Тимофія.
А він так ю і голубить…
– О, Марусенько! моє ти серденько, нас ніхто вже не розлучить на сім світі!…
– А може і розлучить!!! гукнуло з найвищої маковиці Хрестаревої скали.
Ми глип – а се стоїть Оман з ручницею, а коло нього Кліщ, оба жасні та черлені як два настоящі кати.
– Пріч від нерозумної дівчини!!! – ревкнув Оман далі, неначе той дикий звір, що аж луна по діброві розляглась.
– Нас двоїх і смерть не розлучить, не то ще ти, нерозумний діду! – відповів Тимофій згорда, горнучи зомлілу Марусю до себе.
– Бух!!! Бух!!! – грянуло двічі з Оманового креса.
Тимофієва військова шапка, прошита двома кулями, бризла далеко. Никифор вибіг без капелюха з діброви, та обзирає товариша, чи ‘го яка куля не трафила. Тимофій і я припали коло безталанної Марусі, що неначе мертва на траві лежала.
Оман набиває у друге свій карабін. А тут нараз: шу-гурррр!!!… Круча заревіла, фалі з шумом бризли д' горі, що аж нас зросили, а цілий той бік Хрестаревої скали, що Оман з Кліщем на ній стояв, пропав з ними обома у чорнім плесі Дністра, а пропав без вісті, до сегоднішної днини!
8
На другий день три панотці, як три голуби сиві, правили панахиду над Хрестаревов кручев, правили похорон, правили парастас, – без труни і без ями, як то у пісні співають.
Стара Оманиха давала порядок, усе спокійна, усе бліда, як той ярій віск, усе тиха, як та великомучениця. Народ стояв доокола кручі, та плакав собі нишком, але ревне. Маруся лежала у гарячці, я ю обходила. Никифор сидів коло хорого Тимофія, та плакав на свій нерозсудок: бо се він і по Тимофія писав, і бабу Гапу до Марусі посилав, і Кліща з Оманом назирці натроюдив.
Але він се зовсім іначе думав, а іначе сталось; бо він так думав: як старий Кліщ узрить, що Маруся з Тимофієм любится, то – яко чесний чоловік – зовсім її зречеться, а старий Оман – чи по волі чи по неволі – буде мусів Марусю за Тимофія дати. А тим часом…
О, родичі ви, родичі, що вас Бог обдарив діточками, не розлучайте з милої пари тих, що вірне кохаются, аби і вас Божий гнів не трутив за кару у яку кручу, хоть не у дністрову, то в іншу яку, бо у Нього, Святого, єсть їх много!…
А у рік? Знов три священники, як три голуби сиві, правили парастас над дністровов кручев за упокій душі Максима і Петра, що їх тіла під Хрестаревов скалов спочивали "без труни і без ями". Народ знов стояв доокола, та нишком плакав. Стара Оманиха знов давала порядок як тогід, усе собі тиха, бліда, покірна. Тимофій з Никифором стояли під оламком Хрестаря, та молились Богу. Баба Гапа вешталась коло Оманихи, але вже в новім фесі, бо старому вражий індик таки не подарував, аж доки ‘го в шматочки не розніс.
А я з Марусев? Убирались до святого шлюбу, що мали брати по полудню: Маруся з Тимофієм, а я з Никифором.