або
ГРОМОВИЙ ТОПІР І ЗНАХАРСЬКИЙ ХРЕСТ
Трагедія в п'яти ділах
ОСОБИ:
Воєвод руський.
Княгиня гуцульська — его супруга.
Секретар воєводи.
Маршалок двора.
Олекса Довбуш — славний гуцульський леґінь.
Іван — єго брат.
Д ж и м ї р — Олекси побратим.
Лагадин — Іванів товариш.
Морган — старий циганський знахар.
Ч о р а — єго донька.
Соя — стара циганка.
Дзвінка — молода удова.
Старий гуцул.
Старий староста.
Молодий староста.
Капітан трабантів.
Жебрущий монах.
Кат.
Гуцули. Шляхта. Двірські урядники. Трабанти.
Слуги. Челядь княгині. Помічники ката.
Місце діла.
Одно гуцульське село у галицьких Карпатах і поблизька Чориогора.
Рік 1745.
ПЕРШЕ ДІЛО
П О Д Р я
Обширні хороми в замку воєводи. Направо й наліво— ворота нарозтвір.
вім боці,— лавичка на двох. Ніч.
ПЕРША СЦЕНА
Слуги з лушницями уходя з лівого боку. За ними — воєвод з
дороги. За ним услід: секретар, маршалок, капітан, уряд-
ники, трабанти, слуги.
Воєвод
І знов огонь? І знов у світлицях
Дивіться також
- Юрій Федькович — Марш на Італію
- Юрій Федькович — Лук'ян Кобилиця
- Юрій Федькович — Душко моя розмаїта
- Ще 136 творів →
Пожари лиш на мене ся завзяли?
Се мож би збожеволіти: аж дев'ять
Пожарів у однім року! А щоб
Десятка була в ціль,— нарешті й тут,
У сім щонаймилішім моїм замку,
У гуцульських прекрасних моїх горах,
Де літо перелітувать я думав
В спокою безпечальнім,— аж і тут
Пожар!..
Маршалок
Пресвітлий князю...
Воєвод
Будеш тихо,
Собако ти скажена!? То ж на те
Злишив супругу мою я на вас,
Аби, єслй відгоджуся від дому,
І ви порозлітались у нетрудне,
Куда нечиста думка вас несе?
Нікчемники!
Секретар
Мій пане...
Воєвод
Ані слова
Від тебе, бо і ти не ліпший всіх!
Та що мені они? Раби, що їх
Нагай мій воротає. Але ти —
Тебе я мав за сина...
Секретар
Що повинен
Сліди вам ваші світлі продувать:
Жебрущого хлопчину, сироту
Без матері-вітця, мене приймили,
І згодували, і до шкіл мя дали,
Відтак...
Божа кара! (лат.)— Ред.
Воєвод
Для того ж...
Один слуга виступає.
Там знов що нового?.
Чи, може, знов пожар?
Слуга
Пани старости
Благають.
Воєвод
В добрий час! Проси сюда!
ДРУГА СЦЕНА
Кілька старостів. Т і, що перше.
Старий староста
Ми чули, о пресвітлий воєводо,
Яке нове нещастє...
Воєвод
А чи ж не?
Подумайте, пани! Учора їду
До Коломиї я, як то буває,
Дозором сих нечемників. Хороший
Дозір мені! Я тільки за ворота —
А сі собі у вітер! Лиш княгиня
Лишається сама, а що найлучче —
Ще й позамикана!..
Молодий староста
Аж тут пожар!?
Воєвод
В кімнатах всередині! Думайте,
Пани! Та де ж відважний той стрілець,
Що, важучи душев, супругу мою
З огню ми виніс? Предці ж я єго
Зазвав до себе? нє?
Маршалок
Він ставився
І дожидає світлого пізва.
Воєвод
В сей час сюда з ним!
Маршалок
Зараз, князю мій.
(Пріч.)
Воєвод
Відважний і великодушний нарід
Ті гуцули! Одну лиш хибу має:
Що легкоумно кождому він вірить,
І так ся попадає мимохіть
У сіть обмани.
Старий староста
Се, звичайно, так.
Бо кождий добродушний чоловік
Усіх по собі судить.
Молодий староста
Правда то,
Що гуцули — такі стрільці управні?
Воєвод
Він пташку тобі трафить на лету,
І то немного ціливши. Ба навіть
Жінки у них уміють стрільчити,
І не одна вже укого стрільця
Переветила навіть. Я би про
Одно польованє раз на медведя
Вам розповів, де молодий оден
Стрілець... Та ось він сам! Лиш скорше, скорше,
Мій жвавий стрільче!
ТРЕТЯ СЦЕНА
Олекса Довбуш з прекрасним топірцем. Виступивши, здоймае
трохи свій багатий кресак, але кладе его собі зараз на голов.
Т і, що перше.
Воєвод
Як зовешся?
Довбуш
я?
Олекса Довбуш звуся.
Воєвод
(думаючи)
Довбуш... Довбуш...
(Говорить потиху з маршалком.)
Молодий староста
(іде до Олекси Довбуша і бере від него топір обзирати)
Чи се не громовий топір лиш той,
Що поклич ходить...
Довбуш
(вириваючи му го сердито з рук)
Він!
Воєвод
Не той ти Довбуш,
Що, два-три роки тому буде, на
Польованю у чорногірськім лісі
Мя від медведя спас?
Довбуш
Вже не нагадую.
Воєвод
А як тебе я княжеським даром
Обдарувать хотів, ти вельми згорда
Ми відповів, що від ляха дарів
Не потребуєш?
Довбуш
Бо у нас не можна
Від ворога дари приймати.
Воєвод
Як!?
Ти ворогом мя звеш?
Довбуш
А ти ж не лях?
Не тих самих батьків ти син, що волю
Нам нашу зрабували? Відколи
Ми поберіжє моря Чорного
Нехали і в сих горах оселились,
То гуцул волен був. Не знав він, що
Король, що воєвод, що пан, що шляхтич,
Бо сам си був і королем, і паном,
І судцев, і не то.
Секретар
Як смієш...
Воєвод
Най го!
Лиш далі, Довбущуку! Говори!
Д о в б у ш
Аж тут і лях ніт вісті відки взявся
Та й каже: "Гуцули, цобратими!
У вас ліси, де зроду ще й набою
Стрілецького не чути було, а
В них звірі без ліку всілякої,
Що кождому стрільцеві серце аж
Гуляє, як згадає. Як же ж би
То було, братчики, аби ви нам
Позволили стаї собі мисливські
Побудувати тут, аби враз з вами
І стрільчити, і літо літувать?"
А гуцул, що він вірить кождому
І думає, що кождий так, як він,
Лукавством не орудує, приймив
За рідних вас у вольні свої гори!
Старий староста
Позволь...
Воєвод
Нехайте ж го! Лиш далі, Довбуш!
Д о в б у ш
Але з ватер мисливських стали замки,
З товаришів — кати, з братів — тирани,
Що посіпак та драбів понаймали,
Аби дідизного господаря,
Що в свій халаш за гостя вас приймив,
В ярем убрати та в рабський кайдан!
А ви ще хочете, аби вас гуцул
За друга свого мав? О воєводо!
Ви нас опришками, та різунами,
Та людоїдами звете. До кого
З обох нас — чи до ляха, чи до нас —
Та назва липне, світ колись осудить.
Але що гуцул — то за свою волю
Він вступиться, хоть най там зараз знає,
Що або лядське серце то невірне,
Або й послідне щире гуцульське
Ме голе трепетатись на ножі:
Нам все одно!
Воєвод
Відважна бесіда!
Єй-богу, що відважна! Й щастє твоє!..
Бо якби не така відважна, то
Мій кат би зараз мав роботу! Ти ж
Ляха ненавидиш, звеш ворогом,
А предці єс за лядською душею
У поломінь пішов. За се, мій сину,
То вибери собі, котре найкраще,
Село від мене в дар! Що грамоти
Шляхоцької ся тичить, то се буде
Найперше моє діло, як лиш сойм
Ся з'їде. Ну?
Д о в б у ш
Я гуцул, воєводо!
Воєвод
А я знов лях, що завстидатися
Й від гуцула не дасть!
Д о в б у ш
Се варт би пруби.
Воєвод
Прубуй — даю ти волю! Але знай,
Аби ся пруба князя лядського
І годна була!
Д о в б у ш
Не журися, князю!
Верни усім ти гуцульським осадам,
Що в твоєму ключі, їх давну волю!
Воєвод
На се ти мою руку, годний Довбуш!
(До слуг.)
Сідлати свіжі коні!
Кілька слуг — пріч.
І княгиня
Давно бажає сего. Сойм мені
В нічім не заперечить; задля того ж,
Секретарю, сегодне рано ще
Всіх гуцулів на замок сей зазвати
І волю огласити їм! А я,
Як стою, так і до Варшави їду,
Аби на моє слово й грамоту
Принести вам. Доволен?
Довбуш
Варт тобі
Би бути гуцулом! На се ти моя
Рука, о воєводо! Якби всі
Ляхи такі, як ти, о князю, були,
То ми б мечі
На плугове желізо перекули!
Воєвод
А ми з шабель серпи бих поробили!
Лиш з Русев враз святої Польщі сила!
Лиш руська грудь нам може валом стати —
Для того ж нам любитися, як браття,
І нашу силу у одну злучити:
Хто ж годен нас в союзі побідити?
Тепер же до Варшави!
(Пріч.)
Усі єго випроводжають, і лиш секретар лишаєсь.
ЧЕТВЕРТА СЦЕНА
Секретар сам.
Секретар
Хоть і в пекло І
Аби мені лиш воля своє діло
До краю довести. Бо я — я люб'ю
Княгиню гуцульську — старого сего дурня
Прекрасную супругу, і то так,
Як ще ніхто у світі не любив,
Як ще ніхто у нім не був люблений.
А хоть і моє сватане любовне
З погордов відвертаєш ти від себе,
А хоть і всі пожари так прехитро
Від мене приспособлені — а то
На те умисне приспособлен^
Аби у розрусі пожарному
З тов мойов райськов пташков пріч умчать,—-
То я однако свою жертву ще
Не пишу за пропащу, але овшем:
Чим більше перепон — тим більше в мене
Відваги, і охоти, і прагніння,
Котрі ростуть година за годинов
У моїм невсипущім серці тут,
Аж доки ту до него не притулю,
Що вно за нев горить, палає, гине!
Хоть світ цілий бих мав пустити з димом!
П'ЯТА СЦЕНА
Довбуш. Той, що перше
Довбуш
На перешкоді, може?
Секретар
(нишком)
Проклятущий!
(На голос.)
Кого се виджу!? Славний Довбуш наш!?
А сеї ночі — світлої княгині
Спаситель!?
Довбуш
Що за діло! Але можу
Тобі я звіритись?
Секретар
Як можеш так
Питати лиш? Мене лиш так питати?
Довбуш
То заспособ же так, аби з княгинев
Я говорив! Але без свідків!
Д ж и м І р показується і махає на Довбуша, котрий, єго постерігши, до
него каже:
Зараз!
(До секретаря.)
На хвильку лиш...
(Іде до Джиміра, котрий єго нишком перестерігає,
в одно на секретаря показуючи.)
Секретар
(до себе)
Се що такого? Ґа!
(Б'єсь у чоло.)
О, плохоум я! Він хіба не спас ю
Від смерті сеї ночі? Він не гуцул?
Она ж не красна? Га! щоб то я знав!..
Але я мушу знати! бо я мушу!
Д о в б у ш
(вертаючи)
І як?
Секретар
(хитро)
А вадь, що ти княгиню любиш.'
Д о в б у ш
Ти ще й питаєш? О секретарю!..
Секретар
І відколи?
Д о в б у ш
Я ту княгиню люб'ю?
Віднині рано, як уперше ю
В садах там на проході я уздрів.
А нині вечором — як попід замок,
Неначе окаянний той, блукаю
І сам не знаю чо. А тут пожар
В кімнатах ловиться! Я в замок лом'юсь
Умлівшу з поломені на руках
Виношу, у рожеве то личко
Цілую, то... О-о! для чого ж я
Враз з нею не згорів — в тій хвилі не
Згорів, коли у ангельське личко
Я то дивився!.. О секретарю!..
Секретар
Мені тя жаль, мій друже! І такий
Мені тебе є жаль, що я готів
Тобі в послузі стати. А она
Хіба чувства у серці би не мала,
Аби не вислухать любов твою.
Ти ж, предці, ю від смерті нині спас!?
Але чи йме мені она се віри,
Що ти мене післав?
Довбуш
(подає му топір)
То на ж тобі!
Княгиня певне знає, що топір сей
Святий є гуцулам, святий мені,
А так і ониматися не ме,
Секретарю! Се много я тобі
Повірив! Але муж що не зробив би
Для своєї люби?..
Секретар
(нишком)
Яка ж наука
Для мене!..
(До Довбуша.)
Тож прийди за півгодини!
Довбуш
Я прийду! Хоть бих знав, що там загину!
(Пріч.)
ШОСТА СЦЕНА
Секретар сам.
Секретар
І справді много дав мені єси!
І справді много!.. Бо отсей топір
У народа святий — і він єго
За всі корони світа не міняв би.
(Смотрить вістрє.)
А й твоє вістрє остре, топоре!
Ще довго можеш катові служити
Та душ переколоти!.. Тож подай,
Вовіки невсипущий аде ти,
До сеї зброї й руку ще мені —
А виграна кровава тая гра,
Що грати я задумав! Але ти
Не любиш там баритися, де кров
Та людські душі ти на жир завітриш!
Бо сли мя очі мої не заводя,
То Дзвінка там іде, з тих нешт одна,
Що женихливого Довбущука
Всилилася,— а він, як не одну вже,
У своїй легкоумиості нехав?
Так, се она!
(Ховає топір поза плечі.)
Лиш скорше, моя паво!
Вас пекло вивело собі на славу!
СЬОМА СЦЕНА
Дзвінка.