Повість з руського народного життя на Буковині
1
Мого неня убили на войні, (оповідає бувало Настя Кліщиха), мама з туги та нужди скоро відтак померла, а я лишилась круглов спротов при одній старій бабусі, мого неня покойного вуйні отсе. А як і бабусю поховали, тогди взяла мене стара Оманиха до себе, що б то, як вона казувала, її Марусі не скучно було. Там я і зросла, як у мами свої рідної, бо Оманиха праведна була жена, що навіть і ворогові кривди не зробить, не то ще мені, бідній сироті.
Не такий же був Максим Оман, її чоловік. Багатий-пребагатий і не скупий, і ніякому кривди не любив зробити, але такий то вже яросливий, та лютий, та грізний та завзятий, та упертий, що у нас бувало як на цвинтарі тихо, коли він дома. Він матбути з роду таки й не сміявся, а бесіди тільки з нього і чути було, що я бувало більше за одну годину налепечу, як він за цілий рік наговорить. А як бувало що заговорить, то неначе раптовий грім ударить, а відтак знов тихо як на цвинтарі.
Старі люди казували, що він був замолоду коло одного дуже великого пана за першого стрільця. А як він раз на великім полюванні свого пана від смерті вирятував, тогди єго пан не тільки що великим маєтком надарив, але ще і двір єму такий великий та гарний казав збудувати, що такого і у деякого дідича матбути не було. Для того ж матбути і кохався він так в тім стрілецтві, а люди славили, що він з свого коротенького креса найменшу пташиночку кулькою на лету застрілить. Та і кресів же тих висіло у нього в світлиці по стінах!… про інші стрілецькі снаряди навіть і не згадувати!…
А та стара Оманиха, бліда-бліда як той ярий віск, ходить бувало по господі як той дух на покуті, як та свята великомучениця-многострадальниця. Тільки в ній і життя було, що та її Маруся, та її дочка-одиначка, над котров вона розпадалася як та птиця-мати. Мені здаєся, що як би була умерла, то вона би була казала з нею в одну яму живцем поховатися, так то вже над нев розпадалася. За то ю матбути Оман так і поважав, хоть лиш по-своєму, а все таки дуже ю жалував. Не спостигне бувало занедужати (а вона слабовита собі була) – так зараз повна хата і знахарок, і примовниць, і лікарок, і чернівських або заліщицьких докторів, і садигурських жидів-цируликів коло неї вродится, а то все за єго приказом.
А та її одиначка Маруся – Господи, що красна-красна була!… така таки красна, що такої матбути і у самого цісаря нема!… Чи в будень, чи в неділю – ходить бувало як та райська пташка убрана – пави на ній ряхтя, шовки лоліють, золото капає, а на личко така такій собі хороша, як та рожа на весні, коли скупана ранішною росою, на сонечку красується. А як бувало заговорить, то неначе ластівочка защебече, або ангел в срібні дзвіночки задзвонить!… Нікому би було навіть і не снилося, що се того Омана дочка, що на єго двір навіть і воробці боялися приступити, не то що.
- Юрій Федькович — Побратим
- Юрій Федькович — Думи мої, діти мої
- Юрій Федькович — Заєць
- Ще 136 творів →
2
А Маруся полюбила одного парубка, такій з нашого села, Тимофій Соболь звався. Господи, що ‘го дуже полюбила!… Але ж бо се був і парубок з себе!… як той павич!… як той архангел з мечем, шо в церкві, намальований!… Та що з того, коли з бідного роду був, з дуже бідного, з такого бідного, що не важився навіть до Марусі і заговорити, не то що. Аж як єго до війська відобрали, а відтак скоро і покликали, аж тогди він відважився перескочити в сад, де Маруся того вечера зо мнов прохожалась, та й каже до неї:
– Марусю! я завтра йду! Ти нічо не кажеш?
Вона тогди заплакала ревне-ревне, спершись мені на плече.
– Ти мене любиш, Марусю? – питає він по хвилі, сплакавши і собі.
– Хіба ти не знаєш?… Чого ж мені ще сего жалю завдавати!…
– Ти будеш моя, Марусю! моя! присягаю місяцеві і от тим там зорям ясним, що над нами! – крикнув Тимофій, здоймивши праву руку мов до присяги.
– А мій неньо… – промовила Маруся, неначе з гробу.
– О… я єго знаю, того прегордого багатиря, що навіть і Богом не питає!… Але що він годен против вірної люби? против такої люби, як моя Марусю? Дністер наш глибокий і широкий; а годен він що против Хрестаревої скали? Так твій неньо нас не розлучить, лиш люби мене вірно, моя дівчино!…
– Ти ж ідеш до війська, – каже Маруся, утихомирившись трохи.
– Аби і за море, аби і у край світа, – промовив Тимофій, як у дзвін ударив, – все мені лиш ти одна на думці будеш, лиш ти одна у моїм серці красуватимешся, а порукою най тобі буде отсей перстень з чистого срібла, що тобі ‘го враз з моїм словом і моїм серцем на рожевий твій пальчик закладаю, яко моїй від Бога самого судженій закладаю!…
– О, Тимофію мій!.., – промовила Маруся, трохи не зомлівши.
– Марусечко моя єдиная!… Та як же? аби я від тебе так пішов? не взявши з собою хоть одну квіточку на пам'ятку?…
Як вона єму подала шовкову, золотом вишивану ширинку із-за пояса, як вони обнялись, поцілувались, плакали, присягались, прощались… сего вже не скажу, бо в хаті щось рипнуло, і ми мусіли розходитись.
3
Одного пополудню сидимо собі обі з Марусев у великій світлиці, тай мовчимо. Маруся вишиває сухозолотом тонку-тонесеньку ширинку, а я пряду у запічку. Нарешті і кажу я:
– Що то тепер наш бідний Тимофій робить…
– О Мати Пречиста!.. – зітхнула Маруся важко, тай глянула на образи.
– Щоб хоть коли написав… – кажу я.
– До кого ж напише сердешний? До мене предсі ні, бо неньо би…
– Що мені на гадку впало, Марусю…
– Знов матбути щось мудрого! – каже Маруся осміхнувшись.
– Я лиш те думаю, що якби прийшло твоєму неневі на гадку, сего літа або сих м'ясниць тебе подружити…
– Ти що отсе, Насте?! – аж стрепенулась бідна дівчина, а то так, що їй аж шиття з рук упало, – хіба неньо має коли про моє віддавання думати!…
– Се мені лиш так на гадку впало, – кажу я, – не гнівайся, Марусю!
– Та бо хто ж видів таке говорити!… – каже Маруся. – Я хоть би… то ти думаєш, що я би свого Тимофія…
Та й не доказала сердешна, бо стара Оманиха убігла задихана у світлицю:
– У кімнату, дівки! – старости йдуть!
А Маруся як стояла, так старій у ноги
– Мамо! матіночко моя ріднесенька! не тратьте мене! не дайте мені пропасти…
– Доню, доню, – каже Оманиха поважно, – корись твоєму отцеві! таж єго натуру знаєш, не від сегодні знаєш. Або може думаєш, що єму тяжко перший-ліпший кріс з клинка вхопити, та свою, твою і мою душу на мглі ока занапастити? Доню, доню! не зроби мені того!!! А тепер іди, іди, дитино моя нещаслива, та злагодься, та на Бога святого уповай, може він милосердний все ще ласков своєв небеснов перемінить! Насте! ти дівчина розумна, іди з Марусев та розваж ю при лихій годині! Ти знаєш, що ти у мене не наймичков, а ріднов дитинов була: віддячуй мені тепер! Ідіть! ідіть, любі, щоб вас у хаті не застали, бо так не годится! Насте!…
От я взяла Марусю попід силу, тай повела мов неживу у комнату.
Тогож вечера Марусю і заручили…
4
Не вірила я ніколи в чуда, аж на Марусиних заручинах довелось і мені чуда видіти, і то не одно, але аж двоє нараз!…
Перше те, що Маруся зовсім як обмінена стала: і смієся, і жартує, і коло Омана ластится, і з Оманихов по світлиці гуляє, а то так, що аж Оман дивувався, та неначе то ніби зовсім подобрів.
– Таже я знав, – каже, – що ти моя Маруся розумна! – за тото ж тобі позволю, щоб ти і твою Настю з собов взяла, аби тобі з разу не скучно було. – А ти підеш, Насте?
– І в пекло, бадічку, як ви скажете, – відповіла я, цілуючи єго в руку.
– Но, но, – каже Оман, – не журись, небого, ми і за тебе не забудемо!
Хіба се не чудо було?
А друге чудо?…
Але най уперед розкажу, за кого Марусю заручили.
У нашім селі був двірник-удовець, Петро Кліщук звався, чоловік багатий, крепкий, у середних літах, не поганий, але трохи собі, як то кажуть, каліка на голов.
От же сему як і вроїлось з пребагатим Оманом посвататись, то доти не давав ‘му супокою, аж доки сей нарешті не пристав. І не трудне му було діло з Оманом, бо Оман єго любив й поважав, а то за те матбути, що Кліщук був чесний чоловік, котрий бувало на свою славу дує, як на дорогий камінь, щоб і запороха на ню не впала, не то що.
А у Кліщука був лиш один син, Никифор звався, парубок хороший прехороший, веселий, жартівливий, а при тім такий то вже собі хитрий, та розумний, що єго навіть і жиди боялись, не то що, бо як стане тобі бувало словами мастити, та харамана пускати, то тобі навіть і самого рабіна в дурні пошиє. А як прийшов і він на заручини, а гості – уже такій гарно накрохмалені – стали кожде своїй галакати, тогди я і кивнула на нього, та й кажу:
– Як думаєте, Никифірку? – що буде з сих заручин?
– Те, що ти сама схочеш, Насте! – каже він моргнувши на мене хитро.
– Я?! Ох, Боже мій світе!… таже я би за Марусю і душу свою дала!…
– Дай мені лиш твоє серденько, і то не даром, але у переміну за моє! бо я тебе люблю, Насте!…
– "Никифоре!…
– Не чванься, Насте, але подай мені білу свою ручку, бо й ти мене любиш, се я давно знаю! А за Марусю не журись: Маруся під моєв опіков!
– А Тимофій?
– Тимофій мій побратим, однако як брат рідний. Се мені вдалось Маруси шепнути до уха, як у комнаті прибиралась, а ти побігла була чогось до старої у комору.
– І як же ти думаєш се зробити?
– Се вже моя жура, Насте! Лиш тільки тобі скажу, що як прийде мій післанець з розказом до вас, тогди робіть усе так, як він вам казатиме.
– А той післанець хто буде?
– Баба Гапа, що у нас тепер доматарує. Хіба не рицар з себе?
Я зареготалась, він мене стиснув, поцілував тай подівсь межи гості, а я думала, що мене ангелі но воздухах носять!… Се було друге чудо. А чудотворець хто?…
5
Се діялось зараз по зелених святах, а на Петра мало бути весілля, так оба свати собі урадили. Тим часом баба Гапа трохи не щоднини до нас прибігала, нібито дещо порадитись, або чого там позичити, або таки так відвідати. А чудата се баба собі у страха була, неначе та сатона!… що страшна, що суха, рот від одного уха до другого як у ворони, одно плече і один клуб вищий від другого, очі каправі, зуби як граблі, ноги довгі-предовгі, як у бузька, а то так, що як крок ступить, то тобі треба три; а як собі ще бувало гирбу на короткім цибусі закурить, та на голову турецький фес убере, то вже тобі і три ночі ме снитись, не то що.
А як бувало до нас прибіжить, то неначе то фуркало увезде шатнеться; і в хаті їй повно, і в світлиці, і в коморі, і межи курми, і межи качками, лиш межи трюхи боялась, бо старий індик якраз з неї фес ухопив, то ми всіма ледве відоймили.