Загинути можна. Треба частіше зміну давати.
— Та в таку ніч і вартувати пильніше треба, — обізвався телефоніст, — саме в таку хугу ворог і підкрадається.
— А ракети в них є?
— Та що з тих ракет? Проз таку метелицю і прожектор не поможе. Рогаток — і тих не видно. Як у молоці все.
— А в німецьких закопах ніби сьогодні щось неспокійно було. Гомонять німці.
— Може, зміна?
— Ба ні! Як нова зміна, так стріляють хто й зна чого, з незвички до нового місця. А ці смирно сидять, тільки гомонять, кажу. Як би атаку не вигадали...
Раптом десь глухо постріл, другий, третій. Уперебій з ними заляскали справа і зліва ще й ще, нервово, поривчасто.
Розмова обірвалась. Величко вискочив із землянки і став на мить у засніженому закопі, напружено прислухаючись. Крізь сніговійницю де-не-де тьмяно виблискували зеленаві плями й за мить гасли. Це вартові безнадійно пробували освітити Двину ракетами. Постріли вчащались. На правому фланзі застрекотав уривчасто, як чорногуз, кличучи подругу, кулемет. Йому обізвався другий. Тяжко гупнув міномет, і струснула повітря летюча міна.
Із землянки, не чекаючи на команду, вибігали салдати і темною масою знепокоєно згромадились у ході сполучення, міцно стискаючи гвинтівки.
Раптом із пітьми виринула, як велетенський птах, людська постать і тяжко бухнула в хід, мало не на голову Величкові.
— Хто? Кажи? Вб'ю! — наставив штика Величко.
— Там... наступають... лавою...— ледве переводячи дух, не казав — шипів з перестраху та засапавшись від бігу в глибокім снігу по закопах Борзяк.
— Хлопці, по місцях! Стріляй просто через бруствер. А твоя гвинтівка де? — до Борзяка Величко. — Кинув, сукин син? А товариші де?
— Там, стріляють... Сиділи ми тихо, коли бачу — на сугорбі напроти щось чорніє. Лізуть, значить, німці. Вони — огонь, а я сюди — сказати, — тремтячи, оповідав Борзяк уже в землянці телефоністові.
Той безнадійно пробував натискати пищик в апараті. Провід десь було перервано.
— А сто чортів! Тільки-но працював. Це ти, мабуть, порвав, біжучи по горі. Як тепер ротному сказати?
Але в землянці ротного вже переполошилися. Частий огонь уже тріскотів по всьому острову. В татакання російських кулеметів "максимок" врізались голоси німецьких — якісь голосніші, грубіші, як швацька машинка. Знов одиноко гупнув, наче в порожню бочку, міномет, за мить чути, як розірвалася десь на льоду міна і глухою луною відбилася в німецькому березі.
Ротний добивався телефоном до батерії.
— Батерія, батерія! Поснули, чорт, чи, мо', провід обірвався. Батерія!
Шамотнявий стояв на одній із драбинок між брустверами, котрі понаставлені були на випадок атаки — щоб зручніше вискакувати з закопу, — і посилав у нічну пітьму кулю за кулею. Вітер забивав снігом в очі, в них мерехтіли з напруження якісь тіні, плече боліло від віддачі гвинтівки. Вона наче плигала в руках, випльовуючи набій за набоєм. Пучка з хвилювання та голоду ніяк не попадала на гачок, і поривчатий порух її підносив люфу десь високо в невідому даль. Куля свистіла понад німецькими закопами, де переполошені люди так само безладно стріляли в бік острову, чекаючи на ворожу атаку. Кулі ф'юкали, співали над Двиною сполошеним роєм.
Величко бігав по закопу, перевіряючи свою чоту. То тут, то там, крізь стрілянину, чув котрийсь над його вухом басовитий крик:
— Та не стріляй без ладу, паскудо! Дивись, куди цілиш — у небо. Попусти нижче. А в тебе що — задержка? Обійма не лізе? А бодай тебе!.. Та де ж той ворог? Ні чорта не видно, мать його бабка родила... Набрехав Борзяк з переляку.
А Борзяк у ту мить уже мчав ходами сполучення до землянки ротного, крикнувши телефоністові:
— Поки ти з проводом поратимешся, я повідомлю...
— Еге ж, бачу, що тобі назад кортить, а не повідомляти, дрижаки беруть, циганська твоя душа, — не встиг почути він телефоністову відповідь.
Падаючи в сугорби, вгрузаючи в снігові перемети, соплячи, як кабан в очереті, пер він щодуху назад, лишаючи за собою огневу смугу. Раптом на завороті почув стрічне сопіння і став у переляці. Серце немов обірвалось. У колінах розлилася млость.
"Ех, гвинтівку там кинув... А що, як це німець?"
— Гер, гер, — тихо покликав Борзяк по-німецькому, щоб дізнатися, хто там.
Стала, перелякавшись, і стрічна постать, а потім щодуху назад, шарудячи плечима по стінах канави — ходу сполучення. Борзяк теж повернувся і, хапаючись за засніжені края закопу, тикаючись лицем у сніг, намагався вилізти на поверхню землі. Куля, ф'юкнувши над самісінькою, здавалось, головою, примусила його зректися цього наміру.
"Нагорі ще скорше вб'ють", — подумав і, раптом щось собі пригадавши, кинувся стрімголів назад до своєї землянки.
А в ротного метушні та переполоху, як на пожежі в селі.
З вибалушеними з перестраху очима вбіг у землянку вістовий і ґвалтує:
— Там у закопах німці. Я до першої чоти, а він до мене: "Гер, гер, здавайсь!" Ледве втік...
— Батерія, огонь по нашій першій лінії. По нашій, по нашій, кажу, там уже німці.
Телефоніст тремтливими пучками записував кумедними п'яними гачками телефонограму в штаб батальйону:
"У дванадцять годин ночі показалися перед островом Драйкройцен густі лави ворога. Рота зустріла їх частим огнем. З першої чоти повідомляють, що, не дивлячись на геройський опір, ворог вдерся в окопи. Потрібна негайно допомога. Готуюсь зірвати міни на Двині. Командир 1-ої роти".
Штаб полка передавав штабові дивізії:
"По всьому фронту полка ворог веде жорстокий наступ під прикриттям барабанного вогня. На острові Драйкройцен прорив фронту. Наказав обстрілювати острів з тяжких гармат. Прошу розпорядження резервному полку негайно заняти другу лінію".
В штабі дивізії заспаний червонопикий генерал ув одній сорочці, без чобіт сидів коло телеграфного апарату, що вистукував довгу бинду в штаб армії:
"Всі полки дивізії ведуть завзятий бій з ворогом. В артилерійський бій уведені всі батерії. Потрібний транспорт гарматних набоїв. Визначити сили ворога через темряву не можна, але в усякому разі не менше трьох дивізій. Прошу терміново дати розпорядження виступити на фронт резервним частинам".
На другий день штаб армії давав телеграму в головний штаб:
"На Двинській дільниці по лінії в тридцять верст, маючи за центр наступу острів Драйкройцен, ворожа армія перейшла була в наступ значно збільшеними силами. Подекуди під покровом ночі ворогові вдалося вдертися в наші закопи, але могутньою контратакою наших геройських військ німці були відкинуті на свій берег. З нашого боку втрати незначні. Шкода, заподіяна ворогу, дуже велика".
В німецькій публікації ця ніч теж була відмічена відповідним способом:
"Користуючись зі страшної метелиці, на Двинській дільниці російська армія розпочала енергійний обстріл нашого фронту, готуючись атакувати наші переможні війська. Дружній огонь наших батерій примусив ворога відступити з великими втратами".
А втрати, дійсно, були чималі, особливо на нещасному острові, де сконцентрувався і чужий, і свій огонь. Добре ще, що батерії били по карті, навмання, без спостерігачів. Але й так бідному Драйкройцену діставалося, як хусткам від праника[222 — Праник — дерев'яний валок для вибивання білизни під час прання.] чи снопам на току. Граната, шрапнель, легка, тяжка, своя, чужа — все сипалось, як струшені груші, засипаючи закопи уламками дощок, зрізаючи, як ножем, сосни, здіймаючи цілі хмари снігу й мерзлих грудок, молотячи вздовж і впоперек цей маленький, відрізаний від усього світу, шматочок землі.
Телефонні дроти всі давно були поперебивані, порвані, ані з берегом, ані з окремими частинами острова сполучення не було. Ніхто не знав, що робиться поруч, хто там і що там, жовтаві пальці прожекторів безсило простягались з обидвох берегів до Драйкройцена й розпливались в сніговому молоці. Лінії закопів позначувались лише зеленавим відсвітом ракет, що так само безсило падали в сніг, збиті шаленими подувами хуртовини. А на острові обезтямлені люди лежали по закопах, скулившись і притиснувшись до стінок, наче влипши в них, покинувши розігріті від стрілянини гвинтівки, повипустивши в повітря всі набої. Тікати не було куди, бо на льоду й спереду, і ззаду раз за разом падали гарматні набої, вибиваючи круглі сажневі полонки, зривалися річні міни — це ті, що стояли по берегах, рятували себе від ворожої атаки. На ранок Двина вся темніла проваллями, поміж білими смугами засніжених криг крицевим блиском рябіли озера на місці зірваних мін, а в них блискотіла поглушена риба. Поки не замерзла знов ріка, довго ночами салдати витягали тую рибу, радіючи з несподіваного "приварку".
У Величкиній чоті було п'ять убито та сім поранено.
Обидва співаки, що були з Борзяком у секреті, закоцюбили просто перед дротами, не потрапивши в прохід між рогатками, щоб дістатися своїх закопів.
— Мабуть, ми ж їх і поблагословили, гадаючи, що то німці ідуть, — сердито казав Величко Шамотнявому, — чорти б отих німців у таку ніч понесли. І де той, мать його бабка родила, Борзяк подівся?
Борзяка ледве знайшли у відхіднику, недалеко землянки.
Там завалилась була колись земля з одного боку, створивши своєрідну нішу — й там він, скулившись, як собака в конурі, пересидів усю ніч. Хоч свої, хоч чужі заберуть потім — аби живий був...
— Де ж твої німці наступали, боягузе розпронещасний? — глузливо домагався від нього Величко: чи не той он бур'ян, що вітром нанесло до вашого секрету?
Справді, перед місцем, де був секрет, із сугорба темніла кошлата купа бур'яну. Десь з німецького берега вітер зірвав із-під снігу чи з лісу вимела сніговійниця, як перекотиполе в степу.
Борзяк засоромлено виправдувався:
— Хіба ж я один бачив? Усі стріляли...
— Усі ж і стріляли через тебе, мать твою бабка родила! Тобі б тільки коло баб'ячої спідниці вартувати та в голові вошей ськати, страхопуде безокий!
Довго після цього доводилось чинити попсовані закопи, копати в мерзлій землі нові землянки, ставити ночами під обстрілом ворогів замість побитих набоями та потоплених у Двині в мінних озерах нові рогатки.
А командир роти одержав нового хреста — Анну на шию — "за успішно відбиту ворожу атаку на небезпечній і важливій ділянці фронту".
Мали відповідні нагороди й інші командири — і батальйонний, і полковий, і дивізійний.
1928