Треба було від того дерева тікати, і він побіг, бо навколо засвистіло повітря, трощилися гілки інших дерев, осипалася хвоя, а тоді гахнуло об землю, аж здригнулася й застогнала. А він раптом пізнав, що й сам ніби те дерево, без кореня, з потрощеним гіллям, що з'єднане з коренем цурпаллям —маленькою недорізаною й недоламаною часткою. Отож упорав те дерево, пообрізав гілки, розрізав на колоди, а туга в ньому все росла й росла. Так росла, що не міг дати їй ради, тож і сів на велосипеда й подався шосівкою сюди.
Дядько налив собі й приятелям, забувши наповнити Олексієну склянку. Вони випили, голосно заковтнувши, і одночасно понесли до рота по цукерці.
— Замічательно, що ти нас устретів, — сказав дядько, перемелюючи цукерку. — В жизні не стрічав луч-чого кориша, як ти.
— Да, це правильно сказано, — сказав той, що меланхолійно всміхався.
Олексій і собі кинув до рота цукерку, і його обличчя розповзлося від п'яної усмішки... Ну да, малий уже певне добре бігає, бо покинув його років за два. Певне, щодня виглядає татка, а татко ось рукою, хе-хе, подати, зараз він вийде звідси й поїде до нього, па-цанка... Але чи зможе?
За вікном ще більше посіріло, але дощ ніби й перестав. Біля вбитого коло пивниці стовпа стояв Олексіїв велосипед, і зграйка хлопчаків мовчки скупчилася пообіч, з повагою розглядаючи машину.
Великі іржаві пальці лізли до купки цукерок і здирали обгортки. Намацували липкі тіла і вкидали до рота.
— А що? — сказав дядько отому низькому, з обліз-лим, як після линяння, носом. — Дають — бери. Ми, конешно, люди дорослі, но і нам солоденького часом хочеться, го-го-го!
— Хороші конфєтки, — сказав другий приятель і меланхолійно всміхнувся. — Замічательні! Закусувать такими само вдовольствіє. Нє, Гриш?
— Да, — сказав короткий з облізлим носом і зареготав, аж затрусився.
— Я своїм пацанам трошки візьму, можна, Альо-ша? — спитав дядько, набираючи цукерки обома руками. — Дають — бери! — моргнув він приятелям.
Але Олексій не чув його й не бачив. Дивився у вікно, жінчине обличчя все ще стояло за склом, і він оце й позирав на нього. Зараз він встане й піде — засидівся уже тут. Ще година — і ступить за поріг дому, де живе мала людинка, в якої тече у жилах його кров, і де, може, й прийме його, хоч на ніч, жінка, хай яка вона пащекувата й немилосердна, хай і вигнала була кілька років тому з хати. Але він її все-таки любив, може, й дивно це виглядає, але відчув це найгостріше саме тоді, коли зрізав сосну — жовтого, золотолуского стовбура — той стовбур невідь-чому здався йому живою істотою жіночого роду. А коли підіймав сокиру, коли зблискувала вона і рубала гілля, йому по-дурному здавалося, хоч зовсім не був він п'яний, що це він дерево свого роду рубає. їдке лезо в'їдалося у жовтокоре тіло, гілка відвалилася від стовбура, відкривши білу рану, а він, вдихаючи свіжий сосновий дух, виразно й гостро відчув тугу за жінкою, за її теплим солодким тілом і за доброю ласкою та домашнім затишком. А найбільше затужив за сином, адже був од нього відрубаний, як і ота гілка (ну, зовсім по-дурному тоді думав), і чекав на нього, і виглядав свого загуляного в світі батечка, отож і спалахнула в ньому ясна, як і отой золотолуский стовбур, печаль, якій не умів дати ради...
Хлопчаки за вікном підійшли до велосипеда зовсім близько, але ще не зважувалися чіпати. Лиш осягали поглядами, і в тих поглядах замішувалися захоплення й пожадність.
Лишилися в пивниці самі: оці троє співтрапезників та й він, Олексій. Байдуже стовбичила за шинквасом фельдфебельська фізіономія буфетника, а троє приятелів допивали горілку, не забуваючи заїдати цукерками, зрештою, їх тільки кілька й залишилося.
— З вербовки? — строго спитав Олексія короткий з облущеним носом. — Що, діствітільно кури твоїх грошей не клюють?
— Нє, я з Коростишева, — наївно сказав Олексій. —А грошей у мене, що вам і не снилося.
Гроші, які узяв із собою, мали піти жінці для сина, були вони невеликі, але ще були. Зирнув підозріло на співтрапезників і механічно почіпав внутрішню кишеню: хто його зна, що за люди оце причепилися. Три пари очей миттю застерегли той рух і знерухоміли.
— Ну, нас ти можеш не бояться, — сказав дядько. —Можеш хоч мішка грошей собі тримать, нам воно не нада... Да, нам харашо, бо доброго чоловіка стрєтіли, а всьо другое неінтересно. Правда, Гриш?
— Да, — сказав короткий і затрусився від реготу.
— Як пить дать, — відгукнувся другий і меланхолійно всміхнувся.
А на Олексія вже покотилися зелені хвилі, ніби збирався він купатися в зеленоводому морі. Вони повалили звідтіля, де стояв, ніби з картини чи фотокартки, буфетник, непорушний і мертвий, тільки вуса його раз у раз смикалися; вони котилися з вікна, били об стіни, розбиваючись об них, як об скелі, вони хитали трьох співтрапезників, і ті стали ніби з паперу вирізані; дув вітер, і вони хиталися. І не було в них облич, а якісь машкари, ніби збиралися грати в театрі: один тримав на напіврозмитих вустах меланхолійну всміш-ку, другий чухав облущеного носа, а дядько виставив бобряні зуби, і вони виросли, а може, ширше розсунув в усміху рота.
— Це на якій вулиці я сиджу? — спитав Олексій, бо все-таки хотів сьогодні дістатися додому.
— Ха-ха! Де ти такого чудика підхопив, Родя? —засміявся короткий. — Наш паря зовсім обухарився! Вовик! — моргнув він буфетнику. — Ми тут хочем трішки саменькі побуть. Альоша дасть тобі виручку, правда, Альош?..
Але Олексій його не слухав — дививсь у вікно. Там і досі стояло жінчине обличчя. Воно усміхнулося, хоч досі дивилося осудливо, і йому стало несподівано тепло від тієї усмішки. "А як малий?" — подумки спитав він. — "Та добре! — відповіла лагідно жінка. — За тобою скучає, все питає: коли буде папка, коли буде папка?"
Співтрапезники майже одночасно штовхнули дядька:
— По-моєму, про гроші він набрехав, — сказав той.
— Ти ж казав, що він з вербовки, — майже вголос мовив облущений ніс.
— З Коростишева він, — сказав дядько. — Хіба не чув?
— Не спорте, — спокійно обізвався другий і меланхолійно всміхнувся. — Ми це провєрим. Купив — не купив!
— Да! — сказав короткий і затрусився від сміху...
А за вікном хиталися дерева, хиталися віти, бо вітер раптом знявся й подув сильно; навколо стояло розчахнуте небо, а з нього випадав торохкий дощ. Дзьобав землю, цюпав її, а вітер рвав гілля; а він знову думав про ту зрізану сосну і навіть чув, як пиляє пилка дерево. Як їла вона стовбура, випльовуючи смоляну тирсу. І навколо Олексієві й справді запахло живицею, зрізаною старою сосною, золотолускою й могутньою. Валилося дерево, а йому здавалося, що його руки приклеїлися до стовбура, і він валиться разом із ним, від землі до підошов тяглися, мов веселки, жовті витяги живиці, які відразу ж застигали в золоті обручі. І він був управлений в цю дугу, бо не міг відірвати рук від сосни, падав разом з нею, бо й сам був підтятим деревом, його чуприна стала короною й шуміла, аж голова поболювала. Чув навіть, як лопотять біля вух листки, і він уже стрімко падав у глибину жахнючої згуби...
І йому раптом захотілося вирватися із тієї дуги, вирватися із зелених хвиль, що накочувалися на нього, отверезіти, знайти добрий глузд, покинути це сіре, п'яне місце і цих підозрілих людей, що пильно на нього зорять, йому захотілося струсити із себе той накип, яким обріс, бо він же має добре серце, бо він же хоче, щоб все було в світі добре, бо недаремно кинув тіло своє на велосипеда і промчав двадцять вісім кілометрів. І він підхопився на ноги, щось крикнув чи рявкнув, закликав і цих підозрілих співтрапезників і раптом затанцював посеред пивниці, тупаючи по запльованому, закиданому недокурками помості. Гатив закаблуками, кидав руками й ногами, тупотів підборами, спливаючи потом, а на нього дивилися нерушні й мертві очі буфетника і троє пар очей його співтрапезників, які також були мертві, тільки біля одних цвіла меланхолійна всмішка, а біля других випинався полущений ніс, а біля третіх — бобрячі зуби. А він стрибав і хекав, хекав і стрибав, рот його розтулився, по скронях текли струмки поту, а очі витріщилися. Хиляв тілом, змахував, як кінь, головою, і в тиші, що огорнула пивницю, чути було, як стогне й порипує неметена стара підлога.
Хлопчаки біля пивниці осміліли і вже крутили велосипеда, хапали за кермо, провертали в багні колеса, тисли на педалі, лізли одне за одним на сідло, багажник чи раму...
— То що, — сказав голосно короткий з облупленим носом. — Хай ще потанцює чи почнемо? По-моєму, він уже готовий.
Дядько сховав зуби, примружився й кашлянув.
— Починай, трасця ного матері!
Той, що меланхолійно всміхався, голосно висякався у брудні пальці й метнув шмарклі під стіл. Встав, підійшов до Олексія, який ще й досі дригався серед пивниці, зовсім змучений і облитий потом, зупинив його, взявши за плече отими зашмарканими пальцями, і раптом лупнув його лівою так, що Олексій звалився безтямно на підлогу...
Його викинули з пивниці, і він плеснувся руками в болото. Навколо порозкидалися калябури, загороджуючи вузькі проїзди на вулицях, вода хлюпала біля колін, і він раптом отверезів. Небо спустилося зовсім низько, він стояв у багнюці навколішки, і голову йому заливав сірий туман. Спадали перші сутінки і вже плели сині мережі між дерев, парканів і хат. Хмари спустилися вниз настільки, що між небом і землею могла б пройти людина. Олексій впав руками в болото й поліз навкарачки. Небо лежало в нього на карку, отож тільки й міг, що повзти, і він поповз, як велетенська жаба, ляпаючи долонями в багно і воду. Потім упав, але не хотів заспокоюватися, тому знову поповз. Між небом і землею залишився тільки вузький пролаз, у який утягував своє немічне тіло, тримаючи в очах смужку небокраю; у тому світлі й досі малювався дім із жінкою його й сином.
Знову звівся навколішки й почав молитися, невміло хрестячись; зрештою, це й не молитва була, бо молитов він не знав, а якісь п'яні, наполовину здеформовані слова.
— Сину, — сказав він. — Я йду до тебе, синку!
По його брудному обличчі текли сльози, і, може, через ті сльози видиво хати з жінкою й дитиною зникло.
— Ти ж мене не виженеш, сину, не виженеш? —п'яно мурмотів він. І тільки тепер помітив, що зовсім голий, у самих тільки здоровенних чорних трусах...
Хлопчаки біля пивниці похапцем волочили кудись велосипеда.