Знайомі картини, знайоме лихо...
..."І заповідав він нам боротися з панством, прорік, що машина пожре престоли і трони, що зійдуться люди раді та веселі і пустелю опанують веселії села. І ми гуртом оживимо нашу пустелю, збудуємо веселії села, велетенські міста!"
— От спасибі! Ну й спасибі! Зворушили нашу фабрику. Чуєте, як плещуть? А в нас же врем'ячко, бодай не казати. Лихі всі — й слухати нікого не хочуть. Хліба, кажуть, дай, а словами дурнів годуй... Так то ж про Тараса: він таки рідний. Рідний і в гніві своїм, і в забобонах... Ви чого ото й словечка не сказали, що він долю покриток оплакує, скиглить, а батькам, котрі тих покриток із хати женуть — ані мурмур, ні найменшого докору, ніби так це й годиться? Була б у Тараса дочка та з ким-будь догулялась, надісь — так само під тини післав, а потім жалісного віршика написав би — от, мовляв, "лиха її доля, боже мій милий!". Кріпкий був старий на селянські звичаї... Та що там про нього нашим фабричним говорити — от спробували б колись про пайки та зарплату! Що вже я намучилась, лишенько... Та ви ж не уходьте. Куди ото поночі та ще через наші лихославні містки? Мене вже колись хотіли були роздягти, так у кишені повно махорки. Я їм межи очі — та навтьоки. Сміха! От врем'ячко, бодай про нього ніколи не згадувати... Кого найбільше шкода — дітей безпритульних. Гинуть, як квіти на морозі. А скільки на злодійську путь виходить! А вони ж, мовляють, квіти життя. Задля них тільки й працювати. Адже нам яке щастя? В борні за їх, чи ж не правда? Інакшого щастя немає...
Обличчя дівчини знов спохмурніло, мов туманом повилось. Бісики згасли, куточки губ по-дитячому звисли, скривились.
Ледве помітно зідхнула, труснула різко головою, наче відганяючи налазливу муху, випросталась і знов жваво перепитала Олеся:
— Чи ж таки додому? Та яка там стаття: завтра, сказано вже, напишете. Не горить-бо з нею. Та про нас не забудьте до газети подати: так, мовляв, і так — махорочники теж Тараса справляли. Я б і сама, як завжди, стругнула, та кожного дня до міста чвалати ніяк та ніколи. Що вже я намучилась — біда! Не йдіть, тут десь на ночівлю примістимо. Тим часом на танки подивитесь. Що? Головполітосвіта[99 — Головполітосвіта — головне управління політичної освіти при Народному комісаріаті освіти, якому були підпорядковані зокрема й письменницькі організації.] проти "танцюлек"? Дурна наша Головполітосвіта, ось що! Для чого клюби існують — нудитися? В нас і своя музика є. От іще великого барабана мені червоноармійці обіцяли... Поїду в неділю до штабу, притарабаню. А від нас махорочки трохи на подарунок. Червоноармієць — він же голий і босий. Його жаліти треба... А ви танцюєте? Вальса? Ні, полька жвавіша. Вальс — то для малахольних паній[100 — Малахольні панії — вочевидь, перекручене від меланхолія, вжито за аналогією до діалектного малахольний, тобто недоумкуватий, навіжений.]. А нам — польки. Гей, хлопці, дайош "кокетку"!
Олесь і незчувся, як викомирював щось неподібне ногами в колі махорочників і махорочниць. Перед його очима мерехтіли розстібнуті коміри кожушанок, червоні, білі, сині, вишивані й невишивані хустки дівчат, ухасті заячі капелюхи, баранячі шапки й військові кашкети хлопців. У вухах лящало брязкотіння мідяних талерів, гострі вигуки клярнетів, глухе бубоніння басів. На ноги йому наступали чиїсь важкі чоботи, він когось штовхав плечем, боками, стукався кряжем.
А перед самісіньким обличчям Олесевим лиснів у дрібних крапельках кирпатенький ніс, грали бісики, купаючись у вишневій смолці, і сяли вогкі, рівні, білі зуби — єдине, що було гарне в моторної дівчини. Вона танцювала з непідробленим захопленням, уся віддавалась немудрому танкові і пругким тілом тиснулася до свого партнера.
— Ой же гарно! Ану ще! Та міцніше руку держіть, кавалере! Не бійтесь, не зомлію.
Робітничий баль гудів, крутився дзиґою. Забута тяжка праця, нерадісні, скрутні злигодні. Замість понурих постатів, суворих облич — великий, дитячий немов, натовп, безтурботний, наївно-радісний.
У холодному повітрі просторої залі майстерні пара від розігрітих людських тіл білими клубами зливалася з цигарковим димом. Скілька гасових лямп — куди там тоді до електрики! — тьмяно мигтіли в задушливому повітрі й кидали на підлогу химерні тіні. Гамір, тупіт десятків ніг, заливчатий щирий регіт, кашель застужених горлянок... Ой, цей кашель! Він тільки й перешкоджав Олесеві доповідати, він хрипкими хвилями раз у раз заразливо здіймався по всій залі й нагадував про сире, холодне життя, латанину на плечах, недоїдання, хороби...
Закашлялася, зрештою, і прудконога Олесева дама.
— От напасть! Це від махорки. У нас тих сухітних, сухітних. Та ще черевики їсти просять... Що поробиш?.. Ну, ходім, спочинемо. А ви, хлопці, козака! Вдарте, щоб лихо сміялось та буржуї лякались. Дівчата! А котра лебідкою попливе? Ану, утніть! Та гей-бо, ще опинаються!
Бадьорий, дражливий мотив звихорив залю. Посеред тісного кола глядачів наввипередки вихвачувались одна по одній пари, вихваляючись хитрими викрутасами, несподіваними вивертами, підганяючи себе й заражаючи авдиторію гейкотом та ухотом. Музика вчащала, танцюристи дріботіли, обличчя глядачів сяли щирим задоволенням, радісним захопленням. Ще б пак — відколи душу не відводили!
Олесь із дівчиною ледве протовпились через кав'яр людських тіл. До спітнілого лоба прилипло волосся. Груди тяжко дихали. Ще один погляд на робітничу юрбу.
— Ну, тепер і без мене обійдуться. Закрутилось!
Ходім до мене, абощо, тим часом. Тут у нижньому поверсі, біля контори живу. Ви ж, мабуть, і виголодались? Буфети по клюбах ще хто й зна коли будуть.
Тепер хіба насіння даси. Тільки й багатства. Ой же й врем'ячко! Ну, десять ступенів, пам'ятаєте?
IV
Маленька комірчина, куди завела Олеся його напасниця, здивувала нашого бранця безмірно. Він аж ніяк не сподівався знайти тут такий затишний куточок, не міг припустити, що його хлопцеподібна власниця виявить стільки жіночого смаку, вміння з нічого зробити чистеньке, чепурненьке кубельце. І він знов пригадав перше вражіння: таке собі курчатко, оця кирпатенька дівчина. А зняла вона свого полусвитка та брудну кашкетку — і зовсім на пташенятко скинулась. Кругленьке собі, рябеньке, і ноженятами дріботить, порається та бідкається:
— Оце присогласила! А чим же я вас годуватиму? Хіба бараболю їстимете. З олією, добре?
Чистила картоплю, мила її, розпалювала пічку, аж задиркуватий носик зовсім у щоках ховався, а губи смішно складалися в рожеву рурку, наче маленька дитина тягнеться когось цмокнути.
Тим часом Олесь іще раз здивовано перебіг очима все, що було в кімнаті: мережану фіранку на єдиному маленькому вікні, скілька путящих малюнків на вибілених, із синькою під блакить стінах, а серед них, на чільному місці, чепурно облямовану репродукцію чиєїсь старовинної гравюри: на лісовій галявині грає в піжмурки дітвора. Скісне проміння сонця, пробиваючись через лапате листя дерев, падає ясними плямами на зелену траву, зайчиками грає на рум'яних обличчях дитячої зграйки. Трава ясно вквітчана різнобарвними рослинами — і, наче великі квіти, на ній діти зі своїми яблуневими, сміхотливими личками, в легких ясно-кольорових убраннячках. А під ліщиновим кущем, з краю галявини, сидить із вишиванням на колінах жінка-доглядачка і ласкаво-привітно поглядає на веселий гурт.
Маленький столик під вікном білів газетою, посмуженою де-не-де червоними підкресленнями. Над ним різьбляна поличка з книгами, акуратно загорненими в кольоровий папір. Над дверима і по лутках аж додолу знижувались легкими згортками довгі вишивані рушники, удаючи з себе своєрідну гардину. Все це в м'яких фарбах, гармонійно підібраних одна до одної, на всьому видна була ретельна хазяйчина рука, заботяща, уважна.
Зачудовання гостя не мало меж. Звідки взялася ця баришенська, ніби якоїсь курсистки з заможних хуторянок у довоєнні часи, кімнатка — тут, поряд брудної, облупленої фабричної контори, тепер, коли бентежна сувора доба призвичаїла не зважати на обстанову, презирливо ставитися до життьових вигод, коли гребувати цими вигодами мало не вважається за якийсь особливий "шик", геройство — і там, де це дійсно невідхильне неприродне, і там, де воно, виставлене ніби у противагу "міщанству" — само являється чванькуватим міщанством, дурною пихою некультурних бруднаків.
І це житло тої дівчини, що взяла його за барки таким нежіночим, майже брутальним способом, що порядкувала там на святі, як червоноармійський старшина на муштрі, що ходить у мужській кашкетці і парубочому полусвитку!
Ба ні! Тепер у хатньому убранні, в простенькій білій блюзці, що м'яко обіймала її кругленьку постать, вона здалася Олесеві майже принадною, симпатичною жіночкою, якоюсь зовсім іншою, ніж та, що була за порогом цеї кімнати!
Вона помітила його зачудований погляд і теж якимось зміненим, ніби вибачливим тоном мовила стиха:
— Тут у мене нікого й ніколи не буває. Ви — це випадково й винятково. Я ж — сама, одна-однісінька.
І бісики десь поховались у жвавих оченятах. На нерівному, низькому лобі проклалась зморшка. Все лице якось посіріло, стало підкреслено-некрасиве, жалісне, трохи смішне — і Олесь знов ізгадав первісне порівняння. Тільки зараз це було якесь мокре курчатко, що зібгалося десь у криївці від холодного дощу, наїжачило пір'ячко, підобгало лапки і труситься від негоди.
Дівчина глибоко зідхнула і тихо запитала Олеся:
— А ви самітний? Ні дітей, ні жінки? А шкода: ви ж такий... здоров'ям наллятий. Це тепер зрідка. Виснажились усі, як після довгої хороби. Ходять, аж сустави неначе риплять, ось-ось тріснуть.
Вона допитливим зором облапала струнку постать свого гостя, його ставні плечі, дужі ноги.
Олесеві аж ніяково стало від цих цінувальних оглядин. Мов худобу на ярмарку купує, ще й боїться, щоб не одурили. Але воднораз почутив себе дійсно молодим і здоровим — аж тісно здалося в цій малюській цюпці[101 — Цюпця — зменшувальна форма від цюпи, тісної темної кімнати.], аж стало в ній усе ніби лялькове, а власниця цієї мініятюрної келійки — теж маленькою, ображеною чимсь дівчинкою, що її хочеться приголубити, втішити.
Вона примостилась, підібгавши ноги, в куточку ліжка, якось знітилась уся, присмирніла і притишеним, мрійним голосом мовила, дивлячись кудись далеко-далеко, повз Олесеву голову, повз Гравюру з дитячим гуртом.
— Діти — це ж таке щастя...