Тож, звичайно, справжньою нагородою для бабуні було, коли він стрельнув собі в бік просто при ній, а кров його бризнула у фонтанчик мінеральної води та їй на білу сукню, які тоді прийнято було носити на курорті. Вона не розгубилась, о, ні, відразу негайно послала не по кого іншого, а по Степана Руданського, ще одного українського поета і лікаря, який жив тоді в Ялті. Не лише тому, що то був славний лікар і віддавав свою землю на якісь там фонтани чи водогони, чи інші дурощі…
– Ба, тим не менше, ти цими дурощами з задоволенням користуєшся!
– Феліціє, не перебивай, не будь невихованою, як ці бовдури, – і вона зробила виделкою величезне коло над головою. – Моя бабуся послала по Руданського, щоб той краще налаштувався, звик до скорої смерті та щоб знав, кому він має принести й присвятити ту смерть!
– Як цікаво! – знайшов нарешті момент, щоб додати до цієї історії свої п'ять копійок Ярослав.
– Бабусю, а Щоголів? Це ж теж досвід був ого-го!
– Досвід? Та ну, він же в нас тут не помер. А ось його донечка хворіла тут на сухоти, йому це, так, йому це дуже гарно боліло. Тобто без дару він із Ялти не поїхав. І вірші в нього кращі, міг би бути справжньою перлиною на Полікарпівському кладовищі. Але бач, душа харківського торгаша, нічого не поробиш, поїхав собі й торгувався до останніх днів за кожну копійку, навіть на ціну за свою книжку не хотів карбованця скинути. Феліціє! Принеси-но мені його книженцію, я прочитаю В'ячеславу чудового вірша, який би міг бути викарбуваний на його могилі над Чорним морем, якби не жлобство пана поета.
– Я Ярослав, а не В'ячеслав.
– Ага.
– Ба, може, іншим разом, темно зараз.
– От і чудово, що темно! Хай сидять прихвосні кацапські, як у підвалі! Неси-неси, нам нема чого темряви боятися.
– А я вас запитати ще таку річ хотів: що ж у радянський час? Це ви все таке розповідаєте старорежимне, сказати б, а що потім?
– Потім письменники сюди по санаторіях поїхали, як туристи, дуже багато. Але помирали й далі рідко. Мало помирав український письменник і по-дрібному. Та в двадцятих було в нас дещо. Такий собі Григорук. Не знаєте такого поета?
– Ні, я не дуже глибоко той період знаю, особливо, що стосується всіляких пролетарських поетів.
– Пролетарський-пролетарський!
Феліція тимчасом принесла книженцію Щоголева.
– От і почитаю вам зараз віршика, – безапеляційно промуркотіла бабуся й стала наполегливо слинити сторінки. – Єсть!
Звелося літо, і не знать,
Як день за днем минув,
І серпень дав, що можна дать,
І вересень майнув…
Морозний вітер в гай і ліс
Подув з холодних міст
Й нещадно з дерева обніс
Червоно-жовтий лист.
І висне небо в ті часи,
Немов циновий дах,
І стигнуть краплі від роси,
Як сльози, на гілках.
А ти, що осені настиг,
Та просвітку не знав,
Чи хоч єдиний лист зберіг,
За котрим жалкував?
І чи хоч краплю теплих сліз
Зоставив від весни,
Щоб плакать так, як плаче ліс
За літом восени?
– Гарно, правда? А ще давайте, якщо вже згадали, того Григорука, як же його звали, Феліціє, неси мого зошита!
– Ви й записи ведете про цих поетичних жертв Ялти? – запитав Ярослав, задоволений своєю метафорою, поки Феліція нипала серед шаф.
– Так собі, дещо. І мої батьки щось записували, трохи, уривками. Дати б цьому порядок. Поетичні жертви… Це ви гарно сказали! Може, й ви поет?
– Я? Ні, ну що ви, я ж казав, літературознавець і журналіст, – дорослий чоловік несподівано для самого себе засоромився й почервонів так, що було видно навіть при свічках. Очевидно, він уже уявляв, як Феліція смішливо читатиме громадянську лірику на його сторінках у соціальних мережах.
– А я бачу, що так! – не повірила бабуся. – Та й хто не поет? Хіба неграмотний хто чи зовсім уже несповна розуму, а так усі, хоч трохи, хоч колись, та й пишуть. Феліціє, перевіриш, як ти це в комп'ютері робиш, цього В'ячеслава, б'юсь об заклад, що він справжній поет.
– Ба, я поки що тільки несу твої записи.
Стара покопалася в чорно-жовто-білих паперах і продекламувала:
Справа здавалась простою:
побачив, оддавсь увесь,
і хотілось кричать Укростою
про таємне, що в серці десь.
Мов свято сталось на вулицях,
великий спільний концерт...
А кров все більше бунтується
і хвилею б'є в лице.
Так серце з душею куцою,
мабуть, переповнене вщерть...
Дві фази: любов, революція,
а третьою буде — смерть.
– Отакий. Євген називався.
– Можна у вас позичити цих папірців ваших, записів, погортати?
До кімнати ввійшов кіт і проказав: "Цей хіт Ірина Білик проспівала персонально президенту США Білу Клінтону, який тоді саме був із державним візитом в Україні, і співачка була в нього на аудієнції. Отже, за номером один у нашій передачі "Ретромузика дев'яностих" ми слухаємо пісню Ірини Білик "Ти мій"!
Вона мені сьогодні подзвонила,
Сказала, що не може більше так.
Сказала, що вона – твоя дружина,
А я – ніхто, і звуть мене – ніяк.
Вона мене благала зупинитись,
Віддати, що належить тільки їй.
Та як на тебе можу не дивитись,
Для мене ти – один, ти – тільки мій!
Ти – мій!
Ти – мій!
Ти – мій!
Ти – мій!"
Щоб кіт замовк, хазяйка кинула йому шматок ковбаси.
– Ярославе, це ж пісня нашого дитинства, правда? Хіт-парад "Територія А", пам'ятаєте? – засміялася Феліція.
– Не знаю, я тоді такого не слухав.
– А що ж ви слухали?
– Панк-рок.
– Ха, а ось нам тут у Криму тоді не до витребеньок було. Для нас той хіт-парад був справжнім ковтком українського повітря! Ірина Білик, "Аква Віта", Юрко Юрченко… Ви де провели дитинство?
– На Київщині.
– Ясно, вам нас не зрозуміти, не оцінити те, що мали й маєте.
– А ще поет, – додала бабуся.
І Феліція вийшла з кімнати, наспівуючи собі під носа когось із перелічених виконавців.
4.
"… Сей Євген, або Женчик, як я його називав задля пущої переконливости, вчора знову не найшов підстав одмовитись од моєї гостинности й нализався Абрау-Дюрсо просто в можжевельніку в парку. Підтримуючи його піднесення, я пообіцяв неодмінно познайомитися з якнайпривітнішими дамочками та позапалювати инших лампіонів нічних розваг. Коли ж се очевидно не вдалося, Женчик м'яко, підтримуваний мною за руку, ввійшов до ще глибшої сантіментальності. Читав, між иншим, отакого вірша (один Геґель зна, як мені вдалося зберегти в пам'яті такого довгого уривка):
"…Матер'ялізм... Верхарн... Расін...
Кант... Геґель... Моцарт...
Бах... Спіноза...
А потім – втома... кокаїн
і божевільності загроза...
Жінок... без ліку... Гидко як!..
І скрізь – ні крихточки кохання...
Фантомом – дійсність дасть коньяк
і мрії розквітча зарання..."
Нарешті біля години 4-ї ночи ми розпрощалися. Я почастував Женчика папіроскою, а назавтра ми домовились остаточно з'ясувати питання з дамочками, розуміється, не без шипучих і сипучих допінґів. Гадаю, наш Женчик є усе ближче до гідного фіналу".
Ярослав поклав бабцин папірець у сумку, зробив невеличкий запис у своєму нотатнику та довше витягнув ноги, прошурхотівши галькою порожнього пляжу. Кашлем пригадалося денне купання в осінньому морі. Сонце сховалося за гірський партер, і місто швидко з'їжджало в темряву. Море гралося в карти різними відтінками синього й фіолетового кольорів.
– Шших-шших-шших!
Хтось крокував галькою за спиною в Ярослава. Невідома постать наблизилась і виявилася Феліцією.
– От ви де! Єднаєтеся з природою?
– Здоровенькі були! Ні, читаю записи з паперів вашої бабусі. Цікаво-цікаво! Є просто-таки дивовижні речі.
– А! Ну так! Тільки ви всьому не вірте, в нашій сім'ї люблять прикрашательство і легендарність. Красиві жести, гарні фінали, таке інше.
Феліція присіла на гальку, проте не повністю, а лише навприсядки.
– До речі, може, покажете й свої нотатки, Ярославе? Нам теж цікаво, що ж ви про нас пишете!
– Ой, та я ще нічого не написав, ви що. І взагалі, люблю, знаєте, показувати вже готовий продукт.
– До речі, про продукт! У мене для вас дещо є тут у сумці.
– Правда! Як зворушливо! А як ви мене взагалі знайшли? Ой! Що це таке у вас? Ви що? Припиніть, еге-е-е-е-ей, поможі-і-і-і-і-іть!
Але його крик потонув спочатку в шурхоті гальки, а потім у шипінні й пищанні всіляких електричних приводів – це знову ввімкнули електрику в місті. Десь далеко кіт оголошував погоду в Київській області. Вона була без опадів. Температури води в Київському морі не називали.
Джерело тексту: Коцарев О. Смерть у Ялті // Посестри. Часопис. 2023. № 48