В одній з кімнат стояв пакет із котячим кормом. Паркет, раніше нечутний, вкрадливо рипів.
– Ваша торба на балконі, – сказала сусідка. – Як заберете, постукайте до мене, і я зачиню двері.
Вона пішла, і я почув її бурмотіння:
– Ото такі чоловіки, ходять-ходять, ходять-ходять, потім зникають, а тоді прийде й шукає вчорашнього дня. Не було чого ходити довго, от що. Як заліз у хату – то вже й залишайся.
Я негучно посміявся, намалював котячу голову на пилюці, що вкрила сервант, і рушив на балкон по свою "спадщину". "Спадщина" була досить непоштиво захована в супермаркетну торбу, позначену екологічним слоганом. У торбі лежав чималий згорток. Розгорнувши папір, я виявив, що на мене чекала така сама брила, як та, котру скинула з балкона моя приятелька. Це ж треба. Може, її відреставрували? Проте виразних слідів відновлення я на скульптурі на бачив, та й тоді цей бюстик людини без обличчя розлетівся на стільки кавалків, що їх навряд чи хтось зібрав би докупи. Брилу супроводжувала лаконічна записка: "Як бачиш, усе спрацювало. Завдяки тобі".
Подарунок був зворушливий, але належало вирішити, що з ним робити. Звісно, взяти брилу з собою я не міг – на мене чекала ніч у поїзді, мені цілком вистачало й власних речей. Залишити брилу в квартирі – негарно. Я про щось замислився й дивився згори вниз на вулицю. Рідко бачив її з такого ракурсу, все було трохи інакшим, ніж я пам'ятав. Праворуч весело-спантеличено ішли солдати, які повернулися з війни. Через дорогу на балконі маленька дівчинка заплітала своєму татові косичку в довгому волоссі. Тоді я поглянув ліворуч, побачив порожню неокласичну будівлю і відчув, що треба робити.
Відстань була для мене невелика.
Я замахнувся, підстрибнув і щосили жбурнув свій скульптурний об'єкт у все ще цілі пусті неокласичні вікна. Кидок був влучний – і одне з вікон радісно засміялося. Я відповів йому тим самим, а потім швидко побіг геть (встигнувши проте зауважити, що замість ящірки балкон тепер прикрашав метелик). Через кімнати, коридор, перекинувши рогату вішалку, в під'їзд, поки сусідка ще не відчинила двері, в арку, на вулицю, через дорогу, вниз. Я біг швидко, радісно, щасливо. Хіба могло бути на світі щось краще, ніж тікати? Через річку, через сквер, повз нові пам'ятники, повз стару церкву, на вокзал. Дедалі частіше зупиняючись, щоб перевести подих і відчути кожне ребро.
На пероні чекав і роздавав запах київський нічний поїзд. Із його вікон ще не встигли зняти стрічки скотчу, якими на випадок вибуху їх заклеювали під час війни. Скотч мав не дати вікнам розлетітися на маленькі гострі кажанчики.
7.VIII.2022
Коцарев О. Офіра // Посестри. Часопис. 2022. № 25