Це була обривиста висока скала з білого каменю. Під тою скалою не плила, але таки тікала бистра гірська річка. Над нею висіла смеречка, держачися корінням вершка скали. Другий берег був покритий густим молодим лісом.
З-під ніг виривались малі камінчики, тріскали по скалі, стручували більші камінці й бовтали у воду.
— Отут смерті пожнеш! — сказав присадкуватий до Підошви.
Підошва не обзивався, за нього відповів присяжний:
— Дасть бог, що все піде гаразд!
Розуміється, що в місті не пустили Підошву до повітової ради, де платили за голос. Відвели його до будинку староства, бо там відбувалося голосування. Підошва пішов досередини, а ті два сперлися на булави та й терпеливо ждали.
Як Петро Підошва віддав свій голос, прийшов перед старосту та й каже:
— Прошу пана старости, дайте мені карточку з печаткою, що я голосував на руського кандидата.
Староста аж губи закусив од лютості. Коли би так не було більше людей, був би бив Підошву. Бо мав три причини до злості. Перша, що вибори взагалі зле для нього виходили; друга, що тупівський виборець перейшов до опозиції; а третя, що той виборець мав іще відвагу так безлично до нього промовляти.
Але Підошва наставав:
— Давайте карточку з печаткою!
— Що ти плетеш якісь небилиці! — крикнув староста.
— Прошу пана старости,— говорив Підошва покірно, але вперто,— це не є жадні небилиці, це смертельна справа. Мені треба карточки з печаткою, бо мене вб'ють.
— Варіят! — крикнув староста й утік до другої кімнати.
Підошва за ним. Уже ловив рукою за замок, але здержав його якийсь піп.
— Заждіть, ми вам дамо карточку!
Написав карточку, підписався та подав іще одному попові до підпису. Але Підошва конче хотів печатки. Взяли відпитувати: найшовся один панок, що мав печатку із своїм іменем. Тоту печатку й прибили на карточку.
Підошва взяв її в руки, виніс надвір і дав присяжному.
— Осьде знак, як я голосував.
Присяжний обіздрів картку з обох боків, подав Крукові, а цей так само обзирав.
— Треба дати до трьох разів прочитати,— сказав Крук, бо з них жоден не був письменний.
Стали собі коло дверей і вважали, хто виходить. Побачили попа.
— Прочитайте!
Прочитав. Трапили на мужика письменного, і той прочитав.
— Тепер ходім на місто, пошукаємо письменної дитини. Дитина скаже найвірнішу правду,— сказав присадкуватий, бо ще не був певний, чи не було якої змови.
Пішли на місто, надибали малого школярика з торбиною на плечах.
— Чекай, щось маємо сказати! — кликали його. Школярик налякався трьох мужиків і почав утікати.
— Хлопче, хлопчику! — кричав і біг за ним присадкуватий.— Чекай! Мама кличуть! Щось дають!
Школярик став. Вони прийшли до нього та й подали картку.
— Прочитай!
Школярик читав складами:
— Пе-тро Пі-до-шва го-ло-су-вав на ру-сько-го кан-ди-да-та.
Підошва відітхнув. Подякували школяреві й пішли.
— А що,— обізвався Підошва,— шкода було двигати булаву?
— Е, хто знає, як би без неї було? — сказав присадкуватий та й розпочав приятельську гутірку.
Ніби й не приключилося нічого прикрого межи ними.