Хто свого не шанує, не варт той, що його свята земля косить. Але ж бо я не попустю. Го-го-го! Він гадає, що з ким собі зайшов?! Най-но лиш комісія зійде! Дав-сми дев'ять левів і дві шустки лиш без три нові, але най знаю за що.
Семениха тим часом помила начиння та й справилася вийти надвір, остатні слова Семенові зупинили її.
— Йой! Та ти кільку суму запроторив.
— А ти ж як гадала? — говорив Семен, трохи з пантелику збитий.— Таже то комісія: розгадай-но ти собі в своїй голові! Багато знаєш у селі таких газдів, що на їх грунті була комісія? А на моїм буде. Не гадай собі!.. А він знаєш що переказує?
Семениха стояла посеред хати прихапці, ніби так, що вислухає дві-три слові та й назад до роботи. Тим-то й не знала, чи Семенові доправди відповідати, чи що їй діяти. Правда, не раз вони й радилися, але так при святі, та й то лиш за свині або за худобу. Л тут нараз якась розмова з чоловіком. І не свято, і чоловік не п'яний, а ти бери і балакай з ним, як із кумом на хрестинах. Чи не гріхи?
Зам'явся й Семен, помовчав трохи, вдивився в землю та й знов:
— Та знаєш,— каже,— що він переказує? Семениха дивувалася:
— Хто?
— Юрко, а хто ж? "Та,— каже,— ти собі,— каже,— виводи й десять комісій, а я,— каже,— привезу адуката, та й усе за ніц". Отак він мені переказує, возився би на своїх ребрах. Ще ж ти мене, брє, почуєш у печінках! Я тото вповідав своєму адукатові, та знаєш, що він мені порадив? — договорював Семен уже несміливо.
Семениха стояла наче засоромлена й слова не пустила. Семен знов удивився в землю та й таки не говорив, але жнякав ті слова:
— Та він мені порадив, ади, як: "Ставить,— каже,— Юрко адуката, постав же й ти. Бо,— каже,— як він стане з адукатом, а ти сам, то,— каже,— саме так, як би Юрко став до бійки з тобою з ціпом, а ти голіруч. Та хто би,— каже,— від кого втікав? Якуратне ж воно так і є. Що мужик, уважаєш, знається на праві? Мужик вдалий до ціпа, до сапи, до коси, а до письма то мужик такий дурний, як, ади, оця стіна".
При цім слові випрямився Семен на лавиці, повернув плечі й голову на правий бік та й ковтнув чиколонком до стіни.
— Бо то, вважаєш, не штука, наприклад, зайти в кошт. Ану ж як його адукат напустить на мене якого туману абощо, та й моє пропало.
Семен плюнув і глянув скоса на жінку, вижидаючи, що вона йому на те. Але Семениха думала, що то вже по всьому, та й пустилася виходити з хати... Семен трохи не зірвався та не зловив її впівперек.
— Та-бо ти зачекай, бо я маю з тобою щось порадитися!
Семениха зупинилася й злякалася. Радитися — тепер! Льоху вже продали, й знов радитися! Говорить "радитися", а розповідає за адуката. Казала би Семениха, що чоловік п'яний та-бо не тямить, аби він мав тепер де та й чого впитися. Казала би... Щось воно та не так. А Семен торочив далі:
— Кошт він мені весь поверне. Так мені говорив мій адукат. О, раз голова, хоть не наша віра. Але то адукатом, то не кождому ялося. Що він мені зі своїм Бабинюком, як я свого Розника поставлю. Обох їх зажене в кут.
Семен трохи вмовк, а жінка знов не знала, що їй робити. Чи не заслаб чоловік, преч би ся казало. Ходить отуда чужими селами, та, може, прискіпалася до нього яка біда. Але най буде, що хоче, треба йому якось тото сказати:
— Та-бо ти мені говориш від перше, а я, бігме, не знаю що?
Семенові ніяково стало.
— Гм, та тож-бо й біда. Таже чуєш: люди проносять, що Юрко адуката кладе. Я на нього заложив комісію, а він адуката кладе, аби на своє ломити. Та, вважаєш, і я мушу класти адуката. Але кошт він мені має що до зломаного феника поповнити. Мій адукат хоче дванадцять левів, аби сюди з'їхав; та-треба дати, нічо не поможе.
Семениха попісніла: побіліла як стіна, губи стали сині, як без, а очі зайшли сльозами:
— Господоньку милосердний! Ади, чо він мені від перше бандиги гне. Йому ще тоті послідиі крейцарі заважають у скрині. Повиносив би з хати де що є по адукатах. А ти ж гріха не боїшся? Та радше би з вогнем пішло. Я мовчала, а тепер, бігме, не буду мовчати. З горла тобі видру, а не дам. Десь у людей ґазди при-старують до хати, а цей би відогнав остатній хвіст, лиш аби заткати хавку адукатові.
Семен не надіявся такого. Не знав, що казати, як боронитися, та й мовчки слухав жіночої сварки. Врешті зважився на відповідь:
— Та-бо ти чекай: ще не знає, як, що, куда, а вже справила крик, що птаха не вдержиться на хаті. Та він кошт поверне...
Семениха перебила:
— Ти мені показуй грушки на вербі. Таки не дам, хоть убий мене, то не дам! — крикнула.
Семен схопився з лавиці, став коло стола, нагнувся наперед, наче той кіт, що лагодиться скочити на миш, затис правий кулак, як би мав каменем кинути.
— Зась, знаєш, зась! — верещав на жінку.— Поміркуй собі: вона мене марнотратником робить! Мой, не впадайся в мої руки. Ади, яка мені до ради. Пораднице моя! Зась! Вона до ради зо мною стала. А до горшка! Там твоє право!
І зчинилася в Семеновій хаті така сварня, що прохожі люди приоставали й слухали. Семен покінчив ту сварку тим, що забрав зо скрині гроші й поніс до адвоката.
V
У четвер рано не виходив Семен на роботу, бо з полудня мала з'їхати комісія. Скликував людей, приязних до себе, ніби за свідків. І ті люди прийшли: прийшов війт, паламар і два дуже далекі родичі Семена.
Ці люди прийшли раз тому, щоби вигодити Семенові сусідську річ: посвідчити, як буде треба. Другий раз тому, що лиш уряди-годи з'їздить комісія на село, то ґазди вже віджаловують робітну днину. Усе кортить подивитися на фіакерського коня з дзвінком, на суддю в урядницькій шапці, на згорбленого писаря; а то ще мають і два адвокати приїхати. Котрий котрого! А війт іще й тому прийшов, що, де який урядник із'їде, там війт мусить бути.
Отакі це були причини, задля яких ті люди послухали Семена. Але ці причини були тільки так, про людське око, бо, властиво, ті люди прийшли зовсім для чого іншого. Вони не так були приязні до Семена, як ненавиділи Юрка. Хотіли потішитися з того, як Юрко програє, а може, й прикинути яке слово, що Юркові завадило би.
За що вони Юрка ненавиділи? Одним словом сказати, за те, що той невмовний Юрко — то читальник. Яка їм із того кривда, вони не могли сказати, але почували в собі, що Юрко чимось та їм пакість коїть.
Ненавиділи Юрка за те, що він був основателем читальні і дуже пильно її відвідував. Ненавиділи його за те, що коли лучилися які вибори, то Юрко покидав роботу і, хоч сам не мав відваги сваритися з комісією і, голосуючи, плутався, та зате лазив від хати до хати, скликав людей і коло канцелярії пантрував їх, як череди овець, аби не розбігалися. Ненавиділи його за те, що
Юрко лише ждав, аби в справах читальні його де післали. Відносив листи на пошту і з пошти приносив газети до читальні. Взагалі ненавиділи Юрка за те, що його читальники любили.
Вони виділи, що в селі настає якась нова порода людей, що хоче зломити давні звичаї. А вони ті звичаї любили. Ці звичаї були такі: не видіти більше світа, як своє рідне село; не каламутити сільське поетичне життя ніякими новими змаганнями; задержати якнайдовше наївні дитинячі погляди на все окружаюче.
Не мали вони чим поборювати ту нову породу людей, а ще мусили й признавати, що читальники мають рацію. Але зате тим сердечніше їх ненавиділи.
Війт же був із мусу Юрковим противником, бо одно: боявся, аби його читальники не скинули з війта, а знов боявся й приставати до них, бо видів, що поляки, котрі з містів панують над людьми, ненавидять того нового народного руху.
Війт виголився, що лице вилискувалося, наче дзеркало, взяв новий сардак і причепив на груди медаль із босняцької війни. Семен повітав війта так ласкаво, що трохи по руках не цілував. Усе, міркував собі, старшина, знається з панами. Може, якраз яке слово за Семеном прикине. Бо то, відай, доста, як суддя побачить, що війт собі добре з Семеном заходить. От, подумає, якийсь порядний ґазда, коли війт собі з ним накладає, варт, аби його право вийшло. А що ж? Не знаємо, чим кому догодити.
А Юрко схопився потихоньки досвіта, вийшов надвір, висадив борони на віз, узяв гелетку ячменю та й лагодився у поле. Жінка помітила, надвір та:
— Юрку! А ти,— каже,— куда?
— Ади, сіяти.
— Та-бо ти, мой, не прикидайся дурним, таже комісія прийде.
— Я, ади, розумієси, не тото.
Юрчиха знала, що як його не загулить до хати, то піде в поле. Що йому зробить надворі: утече куди-небудь.
— Та як підеш без сніданку? Ходи та поснідаєш. Юрко вже волів не снідати, лиш аби до хати не йти.
— Я, ади, не хочу,— вибріхувався.— Розумієси, ади, букатку хліба, ади, в торбу та й тото.
Юрчиха стояла при своїм:
— А де ж би я тебе пустила з букаткою сухого хліба в поле? Так, гей наймита. А ходи ж, Юрцуню, ходи. На час, зараз вийдеш.
Юрко не хотів.
— Таже ходи, мой, най же тебе впросю.
Юрко такий, що й малої дитини би послухав не то жінки. Пішов до хати, але завзявся, що аби не знати що жінка говорила, то не піде. По сніданку каже жінка Юркові, аби вбрав чисту сорочку. Юрко не хоче, а жінка впелескалася: вбери та й убери. Юрко дався намовити, але: "Піду,— гадкує собі,— в чистій сорочці до роботи". Аж ось зачинає його жінка намовляти, аби пішов з полудня на термін.
— Ні, ади, таки не піду.
— Але ж бійся бога! — переконує жінка.— Сміхом станеш. Ніхто не скаже, що ти собі вже такий, але скажуть, що-с дурний.
Юрко вперся:
— Най, ади, кажуть.
Юрчиха вже не могла розуміти такої впертості. Переконувала його, як могла, а він — ні та й ні.
— Бо, розумієси, як піду, ану ж, ади, програю,— відбріхувався Юрко.
— Як програєш, то невеликий страх. Ади, адукат мені казав, що то процес не за цілий помірок, лише за кілька скиб. Бог бери, як програєш, лиш аби сміхом не стати.
— Най, ади, бере,— стогне Юрко.
— Та най би брав,— перечиться жінка,— лиш аби так, як у людей. А це ж по-якому? Забере тобі, а ти й не будеш при тім.
— Я таки, ади, не піду,— завзявся Юрко.
Не знала Юрчиха, що вже й говорити. Коби так лихий чоловік, лайдак, пияк, нетріб, то би насварила, напаплюжила, та й западайся отуда. Та-бо то робітник порядний, чоловік добрий, хоть до рани туляй; лиш одна хиба: невмовний і боязкий. Що тут робити та що тут діяти своїй голові? Думала Юрчиха, думала та й придумала.
— Знаєш що, Юрку, підем обоє. Лиш аби-с там стояв, аби люди не гадали, що я вдовиця.
Юрко пристав:
— Хіба так.
Саме вполудне вибралася Юрчиха з чоловіком на грунт, де мала відбутися розправа.