Печатки нікому не дай, ані не дай свої руки на таке діло, що громаді шкодить. А при виборах голосуй заєдно на нашого мужицького кандидата. Не зрадь громади, аби тебе й на вогні пражили.
— Бо як зрадиш, то не маєш чого до села вказуватися, бо тебе заб'ють! — доправив один молодший радний.
А Петро Коваленко так відповів:
— Я, панове господарі, своє право розумію. Я маю служити громаді. Я був пастух, то пильнував людську худібку, най кождий скаже. Мені за худібкою так було жаль, як за рідною дитиною, не гріх і побожити. А тепер сам собі суджу, панове громадо, усічіть мені голову на порозі, як гадині сорокатій, коли б я громаду зрадив.
Так Петро Коваленко настав війтом, покинув свою буду та й перенісся на мешкання до громадського арешту.
IV
Який із Петра Коваленка був війт? Ви виділи коли маленького котика, що кождого пса боїться? Але як такого котика притисне пес у куті так, що котик не має куди втікати, то він і очі видряпає псові.
Отак же й Петро Коваленко.
Він усіх боявся. Боявся кождого чоловіка, кождої баби, а може, чи й не кождої дитини в селі. Про жандармів та панів то й згадувати нічого: їх кождий боїться, , не то Петро Коваленко. Та зате Петро Коваленко додумався до того, що він на те війтом, аби його кождий лайдак з міста нападав, а він щоби боронився.
Через ту вічну суперечку з панами в місті так роздратувався Петро Коваленко, що, може, з жандармів або урядників хто й хотів із добрим словом до нього підійти, а він усе-таки нікому не вірив та, як лиш міг, робив наперекір.
Не раз, бувало, прийде жандарм до села та жадає від Коваленка печатки, яко знаку, що відбув свою патролю. Та Коваленко не дав. Жандарм дивувався:
— Чому не дасте печатки? — говорив.— Коли не вірите, то прочитайте, що то на ніяку зраду.
— Е! Якби я читати знав,— говорив Коваленко,— то я би панів не боявся, лиш пани мене.
Не було ради з Коваленком. Приходила на нього кара за карою, а він тілько всміхався та приповідав:
— Буду мені не зліцитуєте, свиту не заберете, а арешту не боюся, бо заєдно мешкаю в арешті.
Незабаром прийшли вибори на посла. Староста наказав, аби кождий війт був виборець. Це Коваленкові й не треба було наказувати, бо громада вже давно постановила післати Коваленка виборцем до голосування.
Став Петро Коваленко виборцем, дали йому карту голосування, а громада виписала на карті руського мужицького кандидата. Як ішов Коваленко до міста, то йому наказували:
— А вважайте, війте, аби пани вам картку не вкрали або щоби не приписали польського посла.
Не треба було Петрові Коваленкові два рази наказувати. Пішов перед панів із таким завзятком, що як кара, то кара, як кримінал, то кримінал, а свого не попустить.
При комісії виборчій був і староста, були й комісари, жандарми, ще й пани з ради повітової. Видирали Коваленкові карту, пхали другу, якийсь його і по спині потяг, але Коваленко не подався. Не злакомився навіть на гроші.
Як прийшла на нього черга голосувати, то Коваленко вийняв карту, розложив її та й тицьнув самому старості під самий ніс.
— Дивіться, пане старосто, що я голосую на руського посла.
Староста збентежився.
— Не можна показувати,— сказав,— бо це тайне голосування.
— Я не маю з чим таїтися,— відрубав Коваленко,— а ви, пане, вважайте, аби-сте голос не вкрали, бо як кара, то кара, як кримінал, то кримінал, а я свого не попущу!
Хоч викинули Коваленка за двері, але руський посол перейшов.
По виборах довідався староста, на який то спосіб став Коваленко війтом, то й зараз його з війтівства скинув, а все-таки Петро Коваленко, хоч за такий короткий час, прислужився громаді.
Громада за ті його заслуги дарувала йому свиту та й чоботи.
Пішов Коваленко назад пасти худобу та вже й забув за своє війтування, лиш часом як розлютився на яке теля, то кричав:
— Та ти, дурне теля, мене не слухаєш? Таже я громаді служив. Я, бідний, невчений пастух, та обстав сильно за громадою. А що би то було, якби я був учений та й маючий господар? Тоді я взяв би панків у крипи, що змикали би передо мною, як теля у сіянок.