з Сіркової крутійської матли…"
28
"Ну й втяв же ти, Андрію! Тільки гpix
з тобою! А берись но до poбoти!"
Beceлі жарти, дотепи i сміх
до праці піддають смаку й охоти,
як лускотливий цуґові батіг.
А дітвора, мов миші з-поза плота,
зглядається на дня такого речі
з розлогих плеч напаленої печі.
29
Яких же заслужила ти поем,
вкраїнська пече! Ставши патріотам
прибіжищем, фортеця i Едем,
була ти необорним їм оплотом,
що хоронив їx од усяких тем,
якi б могли в них викликать скорботу
над долею народу й темним сумом
пошкодить травленню i мріям-думам.
30
А так на тобі кожен родолюб
безпечен був. Його спокуси світа
не вабили до мороку загуб.
На тобі він спокійно, многі літа
зростав, міцнішав, як підгірський дуб,
вигідно розкладав родові віти
й, відходячи на "Авраамле лоно",
лишав тебе нащадкам по закону.
Але про це Самійленко вже втяв
колись не зле. Почну з кінця другого,
де ще ніхто не зуживав октав.
Без жарту й висміху: на щось такого
як наша піч — я ще не натрапляв
ніде у cвіті. Брак їй лиш одного:
могутнiх крил, щоб в бомбовознiй ролі
до "вороженьків" вдатись на ґастролі!
32
Але Маркові i цього не брак:
піч для дитини — світ цілий у coбi!
Тепер славетний він Сінбад-моряк,
везе з далекої пустелі Гобі
пісок злотистий i морцям на знак
ласкавости дає по жмені!.. Пробі!
Спинися, Марку, в щирій щедроті,
бо не зістане маку для куті!
33
Ой лишенько! Подумаєш — кутя!
Ну, добре! Піч — це степ! Тебе, дівчино,
я взяв у бран. А ви тепер, браття,
князівну відбивайте! До загину
ми будем битись!.. В шалі завзяття
бійці уже вчепилися в чуприну.
Аж баба Ксеня, у руці копистку,
на піч приносить миротворчу звістку.
34
Лишіть їm, бабо, в теплім тім кутку
час-місце для геройської забави!
Чи ж знати, — може тільки у гуртку
дитячому, із келиха уяви
скоштує дехто чарівну й п'янку
скороминучість пристрасної слави,
за котрою, по думці Дон Kixoтa,
як за безсмертям тужить вся icтoтa.
35
Бо може статися, що довгий вiк
перейдуть не як лицарі, а — Санчі,
iз мрією: не тис би черевик,
а там до бica вci світові ґанчі!
той божевільний Дон Kixoт iз Манчі!..
Та й зрештою згадати би нам гоже,
що "цим малим належить царство Боже…"
36
Ах, ще би, ще би заслужила піч
всіляких вправпічнoї маніри!
Але пора вже спать, поете! Ніч!
Спить xyтip Підзбуж, люди сплять i звipi.
I тільки місяць, блідий як панич
тихенько став на зорянім подвір'ї
та підгляда, як сивий дід Мороз
на склі малює квіти тубероз.
* * *
СПІВ ТРЕТІЙ
37
Обтерли вже пшеницю макогони
та знов шурчать — перетирають мак,
а баба Ксеня, майстер забобонів,
таємний над узваром робить знак,
грибами пахне, перцем, цинамоном,
(Марко усього випробував смак),
а в сінях коропи i краснопери
із бaлiї виплескують озера.
38
"Ах, рибоньки! Веселі та верткі!
Ходім но швидше подивитись, Валю!
їх обдеруть зi злотної луски,
втнуть голови без совісти i жалю
й, покраявши потому на шматки…
Та ми врятуєм їx!.." В широку шалю
вгорнули коропів, плотиць, лина,
на ґанок скок — i вже біля млина!
39
"Не бачило нас, Валю, жадне око!
А нумо, ще i решту віднесім!.."
I з плескотом стрибають під лотоки
тубільці водяні в свій пінний дім.
Не знать, що дітям більш рум'янить щоки —
мороз чи пocпix з заміром своїм?..
Але глядить на них, крізь хмари сизі
ласкавий погляд того, що з Aciзі.
40
Над хутором святочний віє дух
останнім дихом денної утоми,
все чепуриться, гамір дня ущух,
у сяєві злотистому соломи
на покуті стоїть уже дідух,
а по кутках, у присмерку заломів,
де образів злотисто-ризний ряд,
всміхаються вже вогники лямпад.
41
А над обрусно-білими столами
вже сіно горбить сніжність скатертин,
(на ciні, мiж ослами i волами,
він народивсь, Маріїн тихий син),
i виглядають діти мiж хмарками
зорю, щоб скорше свят-вечірній чин,
яким, бодай на мить, зв'язати треба
мир на землі з благословенням неба.
42
I вже приймає урочисто дід
побажань свят-вечірніх щирий даток
та з кожним переломлює, як слід,
сніжистобілий свячений оплаток,
дзвенять чарки — старий підзбужський мід
бадьорить язики у паніматок,
іде-чергується дванадцять страв,
як звичай свят-вечірній наказав.
43
Малечі ж на долівці більше свято:
(їм при столі досить було куті)
в соломі шелестять тепер завзято,
збираючи горішки. У житті
таких хвилин прийдеться небагато
на повсякденній стрінути пyтi,
коли для досконалости хвилини
ніщо не бракувало би людині.
44
Хтось далі чарівним кермує сном:
сріблястий дзвоник, несподійні співи —
i різдвяна звізда перед вікном
неперевершене з'являє диво,
i горнуться колядники гуртом,
і стіни роздаються вправо-вліво,
щоби вмістити безбережний світ
уяви барвної дитячих літ.
45
Тож добрий вечір, пане господарю!
Співають янголи з височини,
зi сходу йдуть премудрі "тріє-царі",
в захопленні схилились чабани,
запахло ладаном, засяяли дари,
i пocпiшaє в далеч чужини
від Ірода із немовлям родина,
щоб людського захоронити сина.
46
Прокинувсь i старих богів гурток,
вже приспаних батьками i віками,
i полинув на крилах колядок
через віків навстіж розкриті брами.
Чуй: ось Моренин шелестястий крок,
це — Лада весняними йде стежками,
це — Велес тупотить, а це — Сварог
рокоче радісно, що народився Бог.
47
Їм вранці з клироса назустріч лине
Дажбожих внуків радісний привіт,
сивобородий піп напереміну
підтверджує небесний заповіт,
у сяйві срібла, злота i карміну
іконостас… А деревлянський рід
схиляється із впевненістю віри
перетривать у віковому вирі.
48
(Ах, скільки споминів спішить у шик!
Бундючні i прудкі, тужні й ласкаві!
I знявся тремітний тужливий крик
над нетерплячим хвилюванням лави:
скоpiш, прудкіш горнутися в цей вік,
в привабливість химерної октави,
щоби, бодай в луні ритмічних слів,
піднестися над небуттям віків!)
49
Ось посівайла обійшли ізраня
"із новим роком" xyтipнi кутки,
наобертались по гостинах сані,
нагостювались друзі й свояки,
минулися водохреща-йордані,
голодная кутя i щедрівки,
віск стоплено i ворожбу вiдбyтo,
щоби сватам в'язать щастило пута
50
весільних пар для радісних м'ясниць.
А покищо — волинська завірюха
зібрала всю свою лютневу міць
i, надягнувши теплого кожуха,
присвистує до співних вечерниць,
що заворожений Марко їх слуха
на припічку, під дзюркіт веретен —
дитячий Одіссей серед сирен.
51
О, слухай, переймай, вбирай, дитино,
цих слів i ритмів предковічний тон!
Це, може статись, скарб отой єдиний,
що зможеш взять колись, без перепон
в далекі мандри, змушений невпинно
bсіх Одіссеїв справджувать закон:
проходячи моря й краї всілякі
носити в cepцi видиво Ітаки,
52
вітчинних обріїв блакитний пруг,
ланів хвилястих килимні простори,
річки у cpiблi вихилястих дуг,
а над yciм — акордів цих повтори,
які тебе на Oдicceїв круг
все навертатимуть з чужої змори,
щоб не забув про меч, i спис, i щит…
На них чекає твій ітакський рід!
* * *
СПІВ ЧЕТВЕРТИЙ
53
Виття, квиління, посвисти i грюк —
лютує, скаженіє завірюха:
Люципер, пекла пан, із власних рук
бісицю видає за злого духа
й справляє перезву. Пекельний гук —
музики для диявольського вуха!
Це виють так, у найтемнішім пеклі,
від мук одчаю грішники запеклі.
54
Або страшний, без каяття, помер
злочинець, i на нього гострять зуби
Люциперові полчища химер
та підвивають всі пекельні труби…
"Така була хуртиця, як тепер,
коли самодержавця душогуба,
того, що "Тормозом" був світ прозвав,
Господь, нарешті, з цього світу взяв.
55
Так i тоді був лютував "Москаль"
немов хотів забрати нашу землю
до пекла із собою цар-довгаль,
відходячи навік iз свого Кремлю
(чи з Петербурзької імли) у даль,
де, "аґельському сонмищеві внемля"
вдивляється помазаний той кат
у шибениць алейно-довгий ряд.
56
На кожній з них страшний достиглий плід:
тут декабрист, там поляка пізнати…"
"Ах, Осипе! До ночі би не слід!.."
Бабуня встала й вийшла iз кімнати,
замовк на хвильку винувато дід,
піднесла очі від мережки мати,
i причїлися Марко i Валя
під крилами беззвучної печалі.
57
"Так завше з нею", — дід почав знова,
"як-но царя згадати Миколая.
Вже мала би затямить голова
моя, що болю він завдав без краю!..
Та на язик самі плинуть слова,
коли нагода спомин насуває
про перше повстання i сходить мова
на "майстра дєл заплєчних" Муравйова.
58
Вже стільки літ сплило як по воді, —
та не забуть їй досі брата Яна.
Юнак був, майже ще дитя, тоді
як замість скрипки спис узяв улана…
Ах, за свободу душі молоді
все офірують! Та одного рана
його скосили муравйовські стріли
до тої, що й сам викопав могили…
59
Та й мому роду далась узнаки
північна миколаївська навала.
Ще тіло часто зносить канчуки,
але душі — заглада i потала,
коли її влучають п'ястуки…
Душа моїх батьків того зазнала,
коли прийшов указ, що повертати
до православ'я мусять уніати.
60
Було тоді багато крови, сліз,
шпіцрутів. Не піддався — до Сибіру!
За нас, дітей, батьки схилились вниз,
але стару потай тримали вipy.
Раз якось матір піп учить поліз
хреститись на московськую маніру,
та втяли мати гнівно: Канчуки
вас вчили в бypci, а мене — батьки!
61
Та ще пригадую coбi нераз
я Достоєвського й Шевченка. Знаю
чому так радо римував Тарас
"царі — псарі". Як тую царську зграю
архангельський закличе трубний глас
на розрахунок— втопиться в одчаю
за вcix Петрів, Микол i Катерин
нащадок їхній — самодержець син!"
62
"Ну, тату! Дякувати Богу, цей
все ж ліпший, ніж колись його був батько.
Свободу міліонам дав людей
Освободитель…" "Чортів син чи дядько —
все одне! Кращий він лиш фарисей!
"Тащіть i нє пущать", — так само хватько
yміє. Скасувавши кріпаків
панам із них настреньчив батраків."
63
"Ах, тату! Ви сьогодні нігіліст!
Як той Бакунін! Вчули би жандари!.."
"Егеж! Туди би за розмов цих зміст
попав, куди телят женуть Макари.
Та все ж один ще перекину лист
родинний — peшті спогадів до пари:
як ваша мама в тім далекім часі
дала Освободителеві твому зaci.
64
Не чула? Сталось це в ті давні дні,
як ми до Підзбужу прийшли по шлюбі.
Він був ще цісаревич. На весні
все приїздив сюди на слуки. В зpyбi
раз стрінулися з мамою одні.
(Поприставали камергери грубі.)
Була красуня мама. В ловеласа
стріпнулось серце на пригоду ласе.
65
I на приписаний двірський уклін
був одповів у компліментній нуті
та взяв за підборіддя маму.