Це не була племінна культура, і це не був розвій одного полянського клану. Прегарна книжка проф. В.Пархоменка, історика-синтетика, ("Початок історично-державного життя в Україні", Київ, 1925.) в цілій яскравості ставить справу підложжя культури Києва. Він приймає під увагу впливи від іранських і грецьких аж до латино-кельтської культури.
Ті ж, що почали розбудовувати культуру Києва, не були однорідним племенем. "Полянсько-хозарська Русь мала характер далеко не племінний, а мішаний, войовничий" (Пархоменко). Ще частіше називає новітній синтетик творців великого Києва "різноплемінною військово-торговельною організацією". Говоримо про культуру і державу Києва, як державу і культуру Риму, культуру Міста.
Правда, інша синтеза культури Києва (М.Грушевський, Київ, 1926) підкреслює, що Київ був відбиттям і племені полян, але він став тільки "городом" полян, властиво не був їх племінним центром. Київські поляни прийняли в себе стільки різно-культурних і різно-етичних елементів, що особливості того племені ослабли і в мові, і в обичаю, і, навіть, в фізичнім типі Києва. Київська мова, письменство, право, мистецтво стали загально-українські, більше — загально-імперські. Пізніші впливи, домішки, колонії тільки довершували потужність довговікової, культурної геґемонії Міста. Вони "стирали з київського життя специфічне місцеве і сприяли розвиткові в нім більш широкого, універсального, що підносило те київське життя над тісні племінні межі, давало йому більшу широту погляду і розмах досягань" (М.Грушевський).
Та широта світогляду і розмах досягань будівничих держави Києва ще мало доцінена сучасними українцями. Бо будівничі ті були наскрізь європейцями в будові, наскрізь представниками білої раси. В київській культурі і в київській державі були такі ж піднесення і упадки людських одиниць, як і в державі портуґальській, чи англійській. Експансія новгородського патриціату мала подібні прикмети до венеційської експансії. Серця сучасних українців повинні так само міцніш битися на згадку про хрестові походи Києва на невірних (хоч би й радимичів чи в'ятичів), як б'ються серця анґлосаксів на згадку про Річарда Левине Серце. Мабуть незадовго праці наших учених дозволять нам прослідити здивованими очима подорожі тодішніх купців до далекого Туркестану, Сірії, а навіть Індії…
Які б ми не приймали різнорідні, а нераз суперечні теорії про державний устрій Києва, що їх подають Соловйов, Кавелін, Костомаров, Прєснаків, чи хоч би мішані, як Серґієвича й Ключевського, — найважніше, що стоїть над теоріями, — це потужність культурна й державна її будівничих. Елементи культури й елементи енерґії та сили були нероздільні в тих людях, в тому скупленні творчих людей.
III.
Тепер, якраз приходимо до того, що повинно цікавити кожного дослідника української еліти: що ж єднало ті творчі одиниці? Що давало їм розгін, і відчування керми, і нестрим до будови й керми першої імперії на просторах: Ельба — Урал? Що давало їм віру в боротьбі з сотнями племен і народів довкола, від сетів і литовців аж до уральців і арабів? В чому була вісь духовості Міста?
Мусила б бути така думка, така синтеза відчуття життя, що заступала б усі cпокуси відділення, приєднання до чужих вір і звичаїв, спокуси вигідного життя серед туранських земель, чи потяг до високих місць у молодих, західних державах. Мусило б бути щось, що дозволяло тим людям так легко умирати під прапорами і знаками Києва?
Отже така легка смерть може бути тільки з переконання, що ніде життя не виявляє себе досконаліше, довершеніше, як у культурі і цивілізації Руського Міста.
Зрештою, уміння вмирати за щось своє, — цього ще замало в будові духовості. Духовість Києва мала в собі на початку вже зародки чогось, що приневолювало одиниці до, може, найтяжчого, до переборювання себе, до підпорядкування себе якійсь духовій і реальній ієрархії. Найамбітніші постаті самохіть ставали щаблями ієрархії, бо інакше та ієрархія не була б довший час такою міцною. Мусило бути глибоке і повне відчування постаті володаря в тих будівничих нової культури. Якийсь ідеал людини стояв перед духовими очима будівничих Києва. Ідеал, тип — такий сильний і такий виразний, що вони, живі люди, почували себе тільки функцією, рисою, однією з чинностей тієї Довершеної Людини, а цілий збірний орґанізм Києва, цілу його складну ієрархію вважали за найвідповідніший вислів тієї людини.
Що ж стало віссю чинів "гордих молодців" Міста? Що уніфікувало його культуру? Який образ був в серцях тих, що здобували простори від сусідів, що об'єднували собою велетенську територію київського володарства? На якому підложжі зріс той ідеал?
Про те свідчать найстаріші пісні і найстаріші документи Києва. Вияв душі Міста звучить у кінцевих словах трактатів князя Ігоря і Святослава з греками в 944 і 971 році. Зобов'язавшись дотримувати договору, київські воїни, всуміш християни й погани, клянуться, що в разі зламання умови: "нехай вони не будуть мати помочі ані від Бога, ані від Перуна", далі, нехай їхня зброя, мечі й стріли обернуться проти них, а власні щити їх не заслонять, і вкінці найтяжче закляття: "і нехай будемо рабами в цім віці і в будучім".
Дослідники не звернули уваги на цю подробицю, а однак це здається перша згадка про характер будівничих Києва — оця грізьба, може більша від страху перед власною реліґією, перед воєнними невдачами, грізьба невільництва для них, одвічно і довічно вільних!
І це препишне і глибоке почуття свободи, волі — лежить в глибині духовості Києва. Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчуванні світу можна накладати на себе найбільші обов'язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати.
Ця вольність була ще чимсь різним від вольності інших людей. Будівничі Києва знаходили утвердження своєї вибраності у власній релігії. Як погани, вони були внуками сонця — Даждьбога; пізніш як християни вони вірили, що треба тільки жити в любові між собою, а "Бог буде в нас і покорить нам наших ворогів". Здається, що ті воїни, князі і купці, вставши рано, за радою "Поучення Мономаха", віддавали "ранішню похвалу Богові, а потім сходячому сонцю", як вільні і вибрані улюбленці вищих сил.
Ченці Києва тільки підносять те почуття вибраності: адже ж відомо, що лампада землі русичів висить перед гробом самого Господа, і в Великодню ніч вогонь з неба сам запалює ту лампаду, а минає при тому лампади від інших, гірших земель світу.
Мабуть ченці ж і взагалі християнство допомогло остаточно зарисувати ідеальну постать людини-володаря. "Поучення Мономаха", що в ньому сучасні дослідники знаходять відбиття моральних ідеалів іншого великого народу — британців, в простих словах дає нам той образ. Образ людини в "Поученню" — це вислід великої духової культури, це зеніт духовості Києва. Моральність "Поучення" має характер нормативний. Це — зразок і мірило.
Є в тім "Поученню" ціла людина, що кермує власною і чужою долею. Синтеза ідеалу на століття, синтеза з поганської віри в переможця, і з християнської віри в загально-людське. Є там пристрасні речення про лови, що, як каже історик, "впродовж багатьох тисячоліть наклали на психіку русичів незмінний вислів" (Келтуяла). Є й такі слова, що зичливо відкривають усі людські слабості підвладних на війні і в спокою, є слова і про людські слабості самого володаря. А поза всіма цитатами з релігійної літератури і бідканням над короткістю життя людини, — виступає одна думка: будь хоробрий і перемагай життя у всіх його проявах.
Минуло кілька століть. Ті русичі-кияни, певні своєї свободи, сильні вірою у власну вибраність і довершеність своїх ідеалів, зробили багато для своєї країни, що сталась "відома і слишима всіми конци землі".
Потім в половині ХІІІ-го століття, коли вже настали гірші часи, роздумує десь на вигнанні киянин, як то в границях "від угорців і до поляків, від чехів і до білорусинів, від білорусинів і до литвинів, від німецьких земель і до карельців, а звідти до Істюга, до хвилястого моря, а від моря до болгарів, буртасів і черемисів та мордви — все було покорене Богом християнському народу і великому князю київському". ("Слово о погибелі руськия землі"). Згадує, як сиділа тоді тихо Литва в своїм болоті, як покірно платили данину народці над Волгою і Окою, як боялись походів Києва німці і угорці, а навіть сам Константинополь платив окуп володареві Києва.
Незвичну красу на землях Києва, в їх озерах, ріках, горах і дібровах знаходить сучасник. Подиву гідне те все, і подиву гідні ті, що панували над тими землями — "князі могутні, бояри шляхетні і премногі достойники", й інші будівничі Міста.
Тепер, коли по поході татарів ясно стало, які великі сили стримувала, які гострі суперечності рівноважила самим існуванням імперія Києва, огортає його одне почування, — подив.
IV.
Похилилися київські білі корогви з червоними бунчуками, і все слабіше тримали свої пурпурові щити оборонці Києва. Як фанфара розпачливої боротьби звучить тодішнє "Слово о полку".
В татарському літописі мурзи Мурата є відомості про роки від 1240 до 1241. Сказано там, що син Джинґісхана, Джунджіхан, покорив край Сиґнак, Хорезм, Дешт-Кіпчак, Україну, Крим, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Польщу й інші землі. Краї ті передав Джинґісхан синові Джунджі-Батиєві, як улус, приділ.
Не так давно, — завдяки тенденціям чужинних істориків, уважали за факт повне спустошення Києва і довколишніх земель після татарського погрому. Потім київська "пустеля" почала ніби потрохи залюднюватися колоністами — на думку одних учених (польських) з Польщі, на думку інших — з Галичини й Волині. Ще інші (російські) хочуть відшукати сліди масової міґрації киян і взагалі русичів на північний схід, до московських земель.
Тим часом мандрівець шість-сім років пізніше, по погромі Києва, хоч і віддає у своїх записах пригноблений настрій киян, але одночасно нотує зустрічі з київськими боярами і вельможами та велику кількість купців з Польщі, Візантії, Австрії, Італії і Франції (Пляно-Карпіні). "Звернім, нарешті, увагу й на те, — каже історик, — що розславлена руйнація міста не зачіпила ні Печерського монастиря, ні св.