Кинула геть листа, що тримала в руці й відштовхнула купу, що розсипалася по підлозі опавшим листям. І коли обернулася до Евгена, з її очей струмив чорний пломінь, а голос дзвенів як ковадло під молотом...
— Ви — мерзотник! — і цей короткий викрик ляснув як батіг в поблідле обличчя Евгена. Хотів щось сказати, зробив крок уперед, але владно простягнена рука прикувала знов до місця.
— Так! Ганебний мерзотник! Ціле життя прожити вбогою нікчемністю, крапля по краплині збірати отруту до свого тісного серця, щоб отравити двох нічим неповинних у вашій мізєрности! Хотіли знищити Сергія, думаючи, що я буду охоча на заміну. Чи ж мала я міняти, власне маю проміняти, памятку того, чиє серце розсівало вколо себе стільки любови, на ваше, ганебне, мале, забруднене дрібною безцільністю! Геть!
Він ішов, вихиляючись від одного краю хідника до другого, штовхаючи до людей, стовпів і одвірків... Не було вже ані сумніву, ані виходу... Гра цілого життя була програна...
І коли безтямну людину витягли на перехресті з-під трамваєвої рями — нічого вже не почули від неї, крім останніх, шепотливих уже слів: геть, геть!.