Я є спадок, я є підрахунок дрібної течійки, котра дзюркотіла донині через стару українську шляхту, через українофілів, радикальне українство. Тепер се не може бути течійкою, тепер, ви чуєте сі кулі, се народ промовляє. Се він, що жив досі як сновида, що як колосальний сновида під чужою владою опановував нові й нові землі, се він промовляє.
І мені здається (я не історик), дійшовши до моря, заповнивши всі спірні землі довкола, ставши в тривалих границях, прокинувся велет-сновида і тепер прийшов час на найвище довершення і початок творчий — державу. Починаємо і, може вперше по Батиєвій навалі, з широким розмахом... А я? а моя творчість? Вона зв'язана з своїм часом. Мій час, однак, був малий. Малий час.
Єрлець глядів на болісно викривлені уста, на владний профіль і мовчав.
— Ото тому болісно мені сказати: ви пишете, як я. Тобто: ви є непотрібні, бож я вже своє виконав. Не вітряки інтеліґентської буденщини, не сморід мужицького пригнічення, та й не Афонська гора естетів, — а щось інше тепер буде на чолі. Тим іншим жийте, з тим іншим ідіть. Треба бути консеквентним. Старе минуло — ідіть з тим іншим.
— Що де то є інше? І де його шукати? — опустивши голову, сказав Єрлець.
— Ніч довкола, стрілянина рясна та й тільки. Шукайте того іншого; може, воно в героях, може, воно в відважних, може, просто в бандитах, а завжди в людях. Шукайте його: треба бути консеквентним...
Приступко замовк: він сам не звик розв'язувати так питання. Се було якесь чортівське наводження. Він сам себе боявся розуміти: а чи ж розумів його молодий чоловік?
У сю хвилю ввійшла Серафима:
— Лесю! — сказала вона, — вибач, але я вже давно хотіла тобі сказати: там хтось стогне і ворушиться під дверима на сходах. Лишень я боюся відчиняти.
— Я піду погляну, — сказав Єрлець.
Він із сестрою пішли наперед, а Приступко, високо піднісши свічку, світив їм.
"Люди так глибоко не розуміють один одного", — думалося вперто йому: він гнівався на себе.
На сходах дійсно лежав хтось дуже молодий і дуже блідий в уніформі телеграфіста. Він злегка постогнував: мав перебиту ліву руку. Коли Приступко посвітив ближче, Єрлець із сестрою пізнали хлооця. Ні слова не кажучи, занесли його до себе.
— Слухайте, Лесю, і ви, Серафимо! — шепотів ранений, лежачи на софі і прийшовши до себе. Я маю записку до комендатури, до штабу. Сотня Керелицького в тяжкому стані: вони можуть помогти. Ось записка.
Потім ранений сказав іще, що більшовицька кіннота потратувала його кіньми, і знову зімлів.
Єрлець, спокійний, узяв записку, подивився на підпис, на свічку, що зашкварчала, а потім сховав записку в бічну кишеню, убрав плащ і кашкет, і пішов задуманий до дверей.
Сестра молодого чоловіка почала упрошувати не губити себе, не покидати її, і старий поет почув себе тут зайвим. Тим часом Єрлець поволі відімкнув двері ключем і, півобернувшися до Приступка, сказав півголосом:
— Мені здається, я зрозумів вас. Дійсно... — сказав він, ідучи вже сходами до брами і ховаючи ключ, — треба бути... — і тут узявся за клямку хвіртки і цілою поставою обернувся до старого, що присвічував йому згори:
"Треба бути консеквентним".
І вийшов.
Сестра Єрлеця, плачучи й нарікаючи нишком, почала стелити Приступкові ліжко. Торох пострілів то рідшав, то ряснішав, а Приступко, замислений, підійшов до вікна: погляд його упав на софу.
Там лежали недбало розкинені, дрібно записані кавалки паперу.
1928